23-річний Євген Олійник, котрий разом зі своєю сім’єю проживав у Волинській області, та 24-річний Ігор Ковальчук з Івано-Франківщини — лейтенанти Збройних сил України. Минулої середи о пів на шосту ранку вони прибули до Полтави. Кадрові військові провели в неволі 8 місяців — потрапили в полон під Іловайськом.
«Нам не вдалося вийти з Іловайського «котла»: наш танк був підбитий, тому я прийняв рішення покинути бойову машину, — розповідає свою історію Ігор Ковальчук, котрий був командиром танкового взводу, служив у 93-й механізованій бригаді. — На щастя, усі члени екіпажу лишилися живими. Проте механіка-водія разом зі мною захопили в полон «ДНРівці».
Ігор та Євген потрапили в полон з різницею в 5 годин і разом прожили в неволі довгі 8 місяців. Пригадують: за цей проміжок часу траплялося різне. Частіше на них тиснули морально. За словами хлопців, їм могли дати по зубах на самому початку, потім ставлення стало дещо кращим — фізичного насилля не було. Військові «ДНР» утримували їх у різних місцях: як у камерах, так і в звичайних кімнатах. Спали бранці просто на підлозі. Коли похолодало, полоненим давали матраци. Годували двічі на день — в основному, кашами та хлібом, іноді розщедрювалися на «тушонку». Удень виводили на роботи з ліквідації наслідків обстрілів. Найчастіше полонені розбирали завали.
«Через два тижні мені надали можливість зателефонувати матері. Я повідомив, що живий і перебуваю в полоні, — продовжує розповідь про свої поневіряння Ігор Ковальчук, котрий у полоні зустрів свій 24-й день народження. — Протягом цих 8 місяців хто тільки не намагався нас витягнути, проте все марно: ополченці охочіше обмінюють на своїх наших рядових, а не офіцерів. І тільки завдяки полтавцю Василю Ковальчуку ми, як бачите, нарешті опинилися на волі. Безмежно йому вдячні. Оце відчуття свободи не описати словами. У те, що ми вільні, досі не віриться. Мамі вже повідомив, що мене звільнили. Хоч сам іще не зовсім усвідомлюю, що вже майже вдома...»
За полтавцем Василем Ковальчуком не стоїть жодна структура з обміну полоненими, він займається цим сам по собі — за велінням власного серця. У результаті цей сміливий чоловік уже витягнув із полону 23 наших військових. У нього свої методи ведення перемовин iз бойовиками: як правило, він робить ставку на «афганців».
— Коли починаю домовлятися й кажу, що я «афганець», і раптом виявляється, що командир підрозділу бойовиків також воював у Афгані, зовсім інакше відбувається хід розмови, — стверджує Василь Ковальчук. — Усе-таки наше афганське бойове братство — велика сила. Пригадую, у Свердловську, що на Луганщині, я вів перемовини з Олександром Гайдаєм на позивний «Рим» (за заслуги перед «ЛНР» та «ДНР» йому присвоїли звання генерал-майора). Так-от, спочатку в нас не клеїлася розмова. Та коли з’ясувалося, що ми обидва «афганці», наші стосунки потепліли. Не скажу, що ми стали друзями, але все-таки почали чути одне одного.
— Як ви проїжджаєте через блокпости «ДНРівців»-«ЛНРівців»?
— Заздалегідь про все домовляюся, — пояснює правозахисник. — Хоч цього, останнього, разу мене не пропускали на одному з наших блокпостів у зв’язку з тим, що кум Володимира Путіна Віктор Медведчук чомусь перетягує ковдру на себе й чинить перепони іншим перемовникам, вважаючи, що тільки він має право займатися полоненими. Тож на цілих три години мене затримали, хоч підстав не було жодних. А на двох рядових «ДНРівців», яких я віз на обмін і які були звільнені, згідно з рішенням суду, заламавши руки назад, наділи кайданки. Зазвичай їду в лігво бойовиків iз пакетом документів на тих, кого утримують у полоні. Сам представляюся правозахисником. У відповідь така реакція: «А ми тебе, укроп, знаємо, бачили по телебаченню». Коли їхали по хлопців, нас постійно гальмували. А на зворотному шляху навіть ті, хто не пропускав, цікавилися: «Ну що, вдався обмін?», обіймали звільнених хлопців і пригощали цигарками, шоколадом, напоями. Це було щире ставлення до своїх земляків. Розумієте, десь глибоко в душі усі ми лишаємося людьми, незалежно від того, яку роль обрали для себе в житті: позитивну чи негативну.
На запитання, чи втомливою була ця подорож, Василь Ковальчук відповідає, що більше, мабуть, втомилися водії — Дмитро Черепов та Олександр Пацкан із Кременчука, котрі часто курсують у зону бойових дій, оскільки займаються волонтерством.
«Я домовлявся про маршрут руху нашого автомобіля на блокпостах, «вмикався», коли виникала якась перепона, а у проміжках між цим міг і подрімати. Водії ж пильно стежили за дорогою, а доріг, самі знаєте, в Україні немає, бо все проїдають олігархи, — обурюється пан Василь. — Цього разу я їхав конкретно за Ігорем та Євгеном. Як правило, списки бранців мені надсилають обидві сторони конфлікту. До того ж у мене є доступ до пошукової бази СБУ. Для мене головне, що наші українські хлопці нарешті на своїй землі, що невдовзі вони зможуть обійняти неньок, коханих, котрі їх ждуть не дiждуться. Доправлю обох хлопців до їхньої домівки й передам із рук в руки. Тільки тоді зможу заснути спокійно».
Найближчим часом Василь Ковальчук знову вирушить на територію, захоплену бойовиками, за наступними трьома нашими полоненими військовослужбовцями.
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
