Потрібні по війні

«Війна змінила життя всього суспільства, не тільки тих, хто бере участь у бойових діях. Але саме вони прийняли на себе найпотужніший удар. Ситуацію треба прийняти як реальність і рухатися далі, в напрямку подолання її наслідків», — заявила голова Комітету психологічної адаптації та соціальної реабілітації Асоціації народних волонтерів України Людмила Пілоян, презентуючи проект «По війні». Цей проект Комітет започаткував спільно з Міністерством оборони і творчою групою «МашКіно» Марії та Анастастасії Старожицьких. У його ході буде створено і поширено серію соціальних роликів, які розкриватимуть суть «повоєнного синдрому» та шляхи його«приборкання». У результаті бійці зможуть краще зрозуміти самих себе та спрямувати свої сили й набутий досвід на реальну зміну країни на краще. А члени їхніх родин і друзі, що залишалися в тилу, дізнаються набагато більше про своїх героїв, зможуть глибше їх зрозуміти і підтримати у подальшій боротьбі й творчій праці.

Енергія без гранчака

На цьому тижні почалися зйомки відеороликів, де «акторами» є самі бійці.

П’ять сценаріїв уже узгоджені з військовими психологами, з Міноборони та Генштабом. Їх переглянули й бійці. Їхній висновок такий: «Треба робити ролики, борди, писати про цю проблему. Нас треба струсонути, аби мізки стали на місце».

Один із роликів — на тему алкоголізації бійців, які повернулися з фронту. «Є міф, що алкоголь знімає внутрішній біль. Утім це не так, — розповідає громадська діячка, журналістка Олена Нагорна. Спершу створюється враження, що спиртне знімає напругу, однак у довготривалій перспективі відбувається погіршення стану. У відеоролику буде показано, як бійці зібралися, щоб пом’янути побратима. Вони наливають собі чарки і ставлять гранчак нібито загиблому. І тут з’являється його образ, який нагадує товаришам, що він поліг не за це. Гасло ролика: «Твої побратими хотіли б бачити тебе тверезим і щасливим».

Ще одна тема: сприйняття в сім’ї. Бійцям важко повернутися до «довоєнного» життя в родині. Коротенький сюжет: солдат удома сидить перед телевізором — там фільм про війну. Навколо — фото побратимів, на плічках висить камуфляж. Дитина намагається до нього підійти — він на неї не реагує. Дружина стишує звук телевізора, хоче поговорити — а чоловік дратується, у гніві вириває пульт. Жінка розстроюється... Внутрішній голос бійця закликає: «Війна — це те, що мені потрібно. Я хочу туди повернутися». Основне ж гасло ролика: «Війна — це залежність. Ти маєш повернутися з неї. Тобі є для кого жити».

Наступний ролик має допомогти бійцям спрямувати величезну енергію й набутий у ході війни досвід для побудови оновленої України. Ось боєць іде центром Києва, проходить повз Майдан, Верховну Раду. Переживає, що нічого не змінилося. Роботи немає, що буде далі? Але до нього підходить інший воїн, стає зрозуміло, що є люди, з якими можна і варто гуртуватися, І голос за кадром: «Усе тільки починається. Саме тобі будувати нову країну, впроваджувати нестандартні рішення»...

«Всі довкола — вороги»

Цей проект народився в середовищі Асоціації народних волонтерів. Там уже давно звернули увагу на психічний стан людей, які повертаються з війни. Бійці і їхні близькі надто мало знають про зміни, що відбуваються з людиною в зоні бойових дій і про методи адаптування воїнів до мирного життя. Одна з можливостей розповісти про це широкому загалові — це соціальні відеоролики, документальні фільми, білборди. І тут плани Асоціації збіглися з творчим задумом журналістки і сценаристки Марії Старожицької, яка вже рік знімає матеріали для художньо-документального фільму про все, що відбувається з країною, починаючи від Майдану. Цьогоріч на Великдень пані Марія вкотре їздила в зону бойових дій із дочкою Настею, режисеркою.

«Ідея максимально широко говорити про поствоєнний синдром уже зараз, не очікуючи завершення бойових дій, виникла в мене та моєї доньки Анастасії, коли ми близько зіткнулися з цією проблемою, — розповідає «УМ» Марія Старожицька.— За останній рік у нас, як і в багатьох знайомих, з’явилися близькі люди, що пройшли через бої, «зачистки» міст та сіл, Іловайський котел. У них було все — і загиблі на очах побратими (багатьох із них досі не поховано), і роздуми про те, що вважати успіхами в цій війні і наскільки військове керівництво справді зацікавлене в перемозі. Хто був поранений — лікувався, хто вийшов цілим — не звертався до лікарів, хоча психологи вже давно б’ють на сполох».

Пані Марія нагадує, що нелегко перебувати у стані, коли є небезпека твоєму життю та необхідність віднімати чужі життя, бо інакше жертвою станеш ти, твої друзі, рідні та земляки. Всі переживання на межі життя та смерті ще довго, може, й упродовж усього життя, прокручуватимуться у мізках. Спочатку хотітиметься уникати сну, потім — приймати снодійне чи алкоголь. Хоча насправді треба просто звернутися до фахівця-психолога.

«Уві сні хлопці повертаються в бій, наче той самий, який пережили колись наяву, але завершується він щоразу інакше», — каже сценаристка. Бійці розповідали їй чимало історій, як у сні замість автомата в руках може опинитися риболовна вудка, або ж ти хочеш підірвати себе гранатою, аби не потрапити до полону, — а граната виявляється яблуком... Багато хто уві сні говорить із загиблими побратимами, бо недоговорив про важливі речі. «Ми щойно повернулися з Пісок, там нам теж розповідали різні автобіографічні бувальщини, — розповідає Марія Старожицька. — Скажімо, як удома на ротації бійцю здалося, що червона кнопка на телевізорі — це лазерний приціл ворога. Під подушкою не виявилося вірного автомата і довелося йти на телевізор із сокирою. Або коли просто на вулиці мариться, що всі навколо вороги, жодному з перехожих не можна довіряти... Підозрюєш навіть рідних...»

«Ти не один...»

Чимало бійців вважають, що їм «не пасує» говорити про свої внутрішні проблеми і душевні рани. Вони часто замикаються в собі. «Головною проблемою тих, хто повертається з фронту, є відчуття, що з їхнім досвідом і світосприйняттям не рахуються. З одного боку, бійцям здається, що вони стали «ненормальними», а з другого — ставлення до них у родині і в суспільстві є не таким, на яке вони очікували, — каже громадська активістка, журналістка Олена Нагорна. — Можливо, бійці ще не усвідомили свого стану, через певні обставини не прочитали спеціально підготовленої брошури, не зустріли побратимів, які змогли б про все це дохідливо розповісти. Тому й потрібно донести до них, що вони не самотні у своїх болях і негативних відчуттях».

Виявляється, розмови про те, що у владі всі зрадники, що медалі дають не тим, хто справді воював, також є складовою симптоматики синдрому, який мали і американські солдати після війни у В’єтнамі, і радянські військовослужбовці після Афганістану. Щоправда, за радянських часів лікарі не радили солдатам говорити про свої проблеми. Хоча проговорювання їх допомагає: не так позбавитися проблеми, як навчитися жити з нею. Про це Марії Старожицькій свого часу розповіла військовий психолог Оксана Бєльська, яку вона привела в гості до хлопців із батальйону «Донбас» у їхній перший тиждень у Києві після виходу з оточення. Вона тоді сказала, що легше буде тим, хто сприйматиме свої флешбеки — тобто хворобливі уявні переживання жахіть минулого, — знаючи про неминучість їхнього приходу, і розумітиме, що він не з’їхав з глузду.

Відтак, призначення роликів, що поширюватимуться в інтернеті та на телеканалах, — від імені бійців повідомити іншим бійцям: те, що з ними відбувається, переживали сотні тисяч інших вояків по всьому світу, повертаючись до своїх мирних домівок. Також важливо пояснити рідним і близьким воїнів, та й загалом усьому суспільству: учасників війни варто сприймати такими, якими вони є.

«Цільова аудиторія — це бійці та їхні родини, а також усі, кого цікавить, як поводитися з воїнами, що повертаються, — пояснює «УМ» журналістка, письменниця й сценаристка Марія Старожицька. — А їх буде дуже і дуже багато, ледь не 500 тисяч чоловіків пройдуть через виконання військового обов’язку». За словами пані Марії, основні меседжі роликів бійцям такі: ти не божевільний, ти навчишся жити з війною в собі, це зрештою додасть тобі сили. Побратими, яких ти поминаєш до власного безпам’ятства, зовсім не хочуть бачити тебе пияком, що не володіє собою. Так, у столиці війна не помітна і твої ровесники насолоджуються життям, але вони також допомагають фронту і підуть свого часу на передову, а твої поради є корисними для них. Твоя сім’я — це дуже важливо, ти потрібен своїй дружині та дітям, заверши війну в собі, повернися до рідних цілковито. Усе тільки починається, головна боротьба — ще попереду, і кожному, хто прийшов з війни, треба бути тверезим і впевненим у собі.