У сусіда хата біла?..

Чи є майбутнє в України? Сьогодні цим тривожним питанням задаються не тільки політики, економісти, юристи, промисловці і підприємці, а й пересічні громадяни країни, які волею долі опинилися на перепутті багатьох доріг. Світле і благополучне європейське майбутнє, безвідповідально обіцяне нам рік тому, відсувається за горизонт. Але ж наше прагнення жити гідно на цьому не закінчується? Тільки от дорога в це майбутнє з кожним днем стає все складнішою і важчою: закриваються промислові підприємства, скорочуються соціальні виплати, стають непідйомними ціни комунальних послуг та продуктів харчування. А хочеться ж не просто вижити, а створити власноруч дійсно розвинену державу, засновану на загальнолюдських цінностях.

Чи можливо це в найближчому майбутньому? І чи потрібно для віри у «світле завтра» бути закінченим оптимістом і романтиком?

Я, наприклад, вірю, як і багато хто з нас. Упевнений: якби кожен громадянин України розумів, що дядько з-за бугра не приїде будувати нам Європу, ми б не докотилися то того, до чого дозволили довести країну управлінцям і законодавцям за 23 роки її незалежності.

Нашій країні Господь Бог дав усе, і навіть більше, щоб ми були багатими і щасливими: найкращі у світі чорноземи, багату сировинну базу, чудовий теплий клімат, густі ліси, повноводні ріки, цілющі озера та два моря. І що? Як ми розпорядилися цим незліченним багатством? Дозволили купці пройдисвітів приватизувати всі об’єкти, що приносять прибуток, виправдовуючи такі дії законами світової ринкової економіки.

Певно, щоб напоумити нас та наставити на шлях істинний, і трапилося з нами те, що ми сьогодні переживаємо. Але голову попелом посипати — не найліпша поведінка в нинішній ситуації. Просто потрібно прокинутися від самовпевненості, припинити тішити себе думкою про винятковість нації й очікуванням, що Європа нам повинна забезпечити безбідне існування, бо ми дуже хочемо бути європейцями. Ми й так територіально — європейці. Тільки живемо в рази бідніше. А потрібно засукати рукави і робити справу. Ключове слово — «Справа»! Не розмірковувати мрійливо про заможність німецьких бюргерів чи французьких фермерів, не звинувачувати у всіх гріхах сусіда, не шукати ворогів серед родичів і друзів, а думати, як побудувати мирну самодостатню державу, виходячи з наявних можливостей. І при цьому враховувати досвід минулих двадцяти трьох років.

А можливості, хоча й істотно урізані останніми подіями, у нас колосальні. В історичному 1991 році, на зорі нашої незалежності, Україна мала другу за значимістю економіку в Європі після об’єднаної Німеччини (економіки Східної та Західної Німеччини окремо були менші нашої)! Двадцять три роки господарювання нинішньої «еліти» перетворили Україну на сировинний придаток, а нашу еліту — на олігархію. Ми всі ці роки будували не демократичне, процвітаюче, соціально захищене суспільство, а олігархічну державу. І, будьмо чесними з собою, — переламати ситуацію досі не змогли ні Помаранчева революція 2004 року, ні Революція гідності 2014-го. За ці роки народ став іще біднішим, олігархи — ще багатшими. Тим часом населення України зменшилося з 54 до 42 мільйонів. І продовжує неухильно зменшуватися. Молодь і працездатний середній клас прагне залишити країну в пошуках кращого життя. Від України відірвано Крим і відкраюють Донбас. Це — результат управлінських якостей та компетентності тих, кого ми бездумно або байдуже обирали всі роки нашої самостійності. Певно, прийшов час задуматися і зробити висновки, чого ж ми хочемо насправді — процвітання махрового дикого капіталізму з супутньою йому убогістю і безправ’ям? Чи таки правового, соціального, високоосвіченого і культурного товариства з розвиненою економікою та інфраструктурою?

Арабам Бог дав нафту, а Україні — родючі землі. Ось недавно вихопив з інтернету дуже точні слова, що характеризують наше ставлення до наших же багатств: «Україну не трясе, як Японію. На її території немає пустель, як у Монголії, її не палить сонце, як в Африці, її не завалює снігом, як Росію. На її території немає вулканів, як в Ісландії, вона має вихід до моря, на відміну від Білорусі. Вона має запаси питної води на мільйони років, на відміну від Ізраїлю. Вона має поклади корисних копалин, на відміну від Німеччини, Японії, Сінгапуру, Гонконгу. Вона має вигідне географічне положення, на відміну від Норвегії чи Монголії. Вона має гарний помірний клімат, на відміну від Фінляндії чи Нігерії. Вона має величезну, порівняно з європейськими країнами, територію. Вона має терплячий і працьовитий народ. Чого ж не вистачає в цій країні? На мій погляд — мудрості».

Подивіться на обожнювану деким з нас Європу: більшість європейських країн стали успішними і визнаними тільки завдяки аграрно-промисловому комплексу. І це при тому, що кам’янисті землі Італії, наприклад, або піщаний ґрунт Ізраїлю ну ніяк не зрівняється з нашими чорноземами. Тільки от підхід у наших європейських сусідів до землі абсолютно протилежний нашому. Європейці хочуть добре жити? Вони шукають можливість працювати і заробляти, платити податки державі, будувати фешенебельні котеджі, школи, лікарні, пансіонати, басейни і спорткомплекси. А що робимо ми? Продаємо, не вкладаючи ні копійки в розвиток міста, села, області, країни! Причому продаємо все підряд. Все, що можна продати, не думаючи про завтрашній день, про те, що завтра продати буде вже нічого.

Загалом, такий час, схоже, вже настав. Але ми, як і раніше, сподіваємося, що хтось щось зробить за нас, — побудує нам нові високотехнологічні заводи, вимостить автобани і тротуари, поставить на нові рейки швидкісні електрички і посадить дерево, що плодоноситиме золотими яблуками. А ми будемо тільки плоди збирати...

Мені можуть закинути, що ми, сільгоспвиробники, теж продаємо все, що отримуємо від засіяних полів, вигодуваної і вирощеної великої та дрібної худоби. На сьогоднішній день це саме так. Але що ми продаємо? Зерно, соняшник, овочі і фрукти, молоко, м’ясо великої рогатої худоби і птиці. Тобто ми продаємо сировину для виробництва сільгосппродуктів, ми — сировинний придаток до величезного сільськогосподарському світового аграрного бізнесу. А ковбасу, масло, картоплю і яблука завозимо з-за кордону. Дожилися до того, що сало і свинину імпортуємо з Польщі.

Український аграрний сектор — це малесенька складова того величезного потенціалу, який може бути розвинений у нашій країні. Тільки потрібно не просто виростити або вигодувати, а й переробити. Видати таку якісну, екологічно чисту та смачну сільгосппродукцію, такі продукти харчування, за якими в чергу шикуватимуться всі європейські споживачі. І така можливість при належному підході, при правильній державній політиці у нас є. За приклад можна взяти Данію — найбільш високорозвинену аграрно-промислову країну Європи, в якій 5 мільйонів населення вирощує 27 мільйонів свиней на рік і один працівник, зайнятий у цьому бізнесі, дає додатково 18 робочих місць у суміжних галузях. Ми що, гірші датчан, чи дурніші, чи ледачіші? І чому нас постійно змушують вибирати між Росією і Заходом, минаючи при цьому, скажімо, досвід тієї ж Білорусі, яка знаходиться у нас під боком? Бо ця невелика пострадянська держава зі стабільною зарплатою і гідною пенсією, з орієнтиром на держпідприємства дає сьогодні найвищі у світі надої молока!

Якщо ж узагальнити, то я впевнений: гідне майбутнє в Україні можна вибудувати тільки завдяки можливостям агропромислового комплексу. Наголошу — не просто аграрного, а саме агропромислового. Тобто, аграрний сектор ми повинні поставлений на промислову основу.

Сьогодні вперше за останні 15 років, коли аграрії все-таки нарощували виробництво, наша галузь знову зіткнулася зі спадом в усіх напрямах. Тим часом тільки аграрний сектор в умовах спаду промислового виробництва, відтоку капіталу з країни, втрати інвестицій, робочих місць і, як наслідок, важкої економічної ситуації може вивести Україну з боргової ями і дати їй поштовх для подальшого процвітання.

Моя впевненість будується не на словах, а на фактах історії європейських країн. Німеччина і Франція цю аксіому засвоїли ще в XIX столітті. У Швейцарії національна аграрно-селянська партія постійно присутня в парламенті з 1959 року. У сусідній Польщі Селянській партії, що впливає на всі доленосні рішення, вже більше 150 років. Приклад Данії я вже наводив. Та навіщо ходити по сусідах, коли є наочний приклад і на Батьківщині: українські аграрії ще у двадцятих роках минулого століття були потужною рушійною силою економіки і вже тоді могли створити свою демократичну політичну силу. Але часи були інші, можливість була втрачена. Ось і дісталося нам у спадок таке неповажне ставлення до аграріїв — «самі випливуть». Але якщо потенціал минулого сторіччя загублений і забутий, то випливати в нових умовах господарності з кожним роком стає все складніше. І ця тенденція має свої нерадісні наслідки: Україна зі своїми унікальними можливостями відстала від західних сусідів на сотню років!

Ось і виходить, що коли вітчизняні аграрії не стануть на захист своїх інтересів та інтересів країни в цілому (бо сьогодні тільки аграрне виробництво ще утримує економіку України), то ми втратимо можливість не тільки забезпечувати населення країни сільськогосподарською продукцією, а й платформу для подальшого будівництва державності в Україні.

Мені можуть закинути, що аграрії за 23 роки незалежності не змогли згуртуватися, об’єднавшись у велику політичну силу, щоб впливати на політичну та економічну ситуацію в Україні. Але нам, вихідцям із колгоспного минулого, теж доводилося вчитися й опановувати ази нової системи господарювання. Кожен колишній затурканий колгоспник раптом відчув себе господарем на землі і став аграрієм. «Ковдру» тягли так, що вона тріщала по швах, і знадобилися роки, щоб зрозуміти: в епоху ринкової економіки потрібно не просто хотіти, а й уміти працювати на землі. Потрібні були знання економіки, знання законів ринку, знання прав та обов’язків. А чи багато серед колишніх рядових колгоспників кваліфікованих юристів та економістів?

Час, коли кожен аграрій тягнув ковдру на себе, пройшов так само швидко, як лопався їхній бізнес, — із села виїжджала молодь, валилася соціальна сфера. Але керівництво країни було далеке від проблем сьогодення агропромислового комплексу. Великим аграріям, наближеним до державної годівниці, лобі було потрібне для проштовхування власних інтересів, які суттєво відрізнялися від інтересів дрібного і середнього сільгоспвиробника, не кажучи вже про індивідуальних господарників. Монополісти і так непогано жили за рахунок інвестицій, вітчизняних і зарубіжних, повернення ПДВ, часто гроблячи рідну землю швидкоокупними культурами. У нинішньому парламенті як ні в якому раніше численне представництво великого аграрного бізнесу, який, у першу чергу, відстоюватиме свої інтереси. Благо, що прийшло розуміння головного: сьогодні аграріям необхідне єднання, адже в такій скруті, як зараз, країна ще не була. І ми свідомі того, що від наших дій, від наших знань і досвіду, нашої внутрішньої згуртованості та наполегливості залежить майбутнє України. Процес пішов. 15 березня Міністерство аграрної політики та продовольства оголосило старт обговорення Стратегії розвитку АПК. Це вже говорить про те, що ми достукалися до високих кабінетів і офіційно заявили, що Аграрна партія стає політичною силою в країні, готовою взяти на себе вирішення комплексу питань не лише економічного характеру, а й соціального. Ми готові працювати над вирішенням проблем освіти, охорони здоров’я, культури, соціального захисту, спочатку на селі, а потім, у міру розуміння значущості АПК, і по всій країні. Природно, повторюю, при розумінні значущості з боку держави і при цілковитій підтримці нашої ініціативи жителями України.

Головне завдання сьогодні — привести до влади на всіх рівнях, від державного до сільського та селищного, аграріїв і вручити їм мандат довіри. І тоді у нас усе вийде!