Над прірвою війни

Від Чингiсхана до Путіна

Чи є такий перебіг подій закономірним та історично обґрунтованим? Аналіз життєдіяльності людства дає підстави для стверджувальної відповіді.

Зайве говорити, яку роль у світовій історії зіграли фаланги Олександра Македонського, легіони Юлія Цезаря, орди Чингiсхана, гвардія Наполеона Бонапарта та дивізії і армії очільників одіозних режимів новітньої епохи. При цьому, незважаючи на колосальні людські жертви, принесені на вівтар імперських амбіцій, їх винуватців поціновують і шанують у світі як «геніальних» полководців і «видатних» державних діячів. На їх прикладах намагаються виховувати нові покоління громадян, чим фактично прищеплюється вірус агресивності, руйнуючи і деформуючи тим самим запрограмовану Творцем на гуманізм генетичну платформу гомо сапієнс.

Отже, враховуючи викладене та неефективність чинної міжнародної системи противаг і стримувань, ерозію християнської і ліберальної ідеології, а також радикалізацію суспільних настроїв, на жаль, прогнозованим є те, що в довгостроковій перспективі діюча тисячоліттями мілітарна модель врегулювання локальних і глобальних проблем домінуватиме у стратегії переважної більшості державних утворень і врешті-решт може привести земну цивілізацію до катастрофи.

На актуальність такої версії вказують сучасні збройні конфлікти в різних регіонах світу та особливо збройна агресія путінського терористичного режиму проти України.

Чинна внутрішня та зовнішня націонал-шовіністична політика Кремля є яскравим уособленням використання мілітарної моделі у міжнародних відносинах та вибудовуванні взаємовідносин між одіозним режимом і народом. Відтворивши державність у 1991 році, в подальшому путінська Росія поступово, але цілеспрямовано наростила потужні військові м’язи і взяла курс на відновлення імперії, згортання демократії, переслідування та покарання інакодумства і придушення визвольних змагань корінних народів Північного Кавказу. Тривалий час світ без належного реагування спостерігає криваву розправу Кремля над гордими нащадками Шаміля, загибель через панічний страх і впертість Путіна та непрофесійні дії російських спецпризначенців сотень заручників на Дубровці і в Беслані. Не відбулося прискіпливого міжнародного розслідування злочинної бездіяльності Москви, що призвела до авіаційної катастрофи під Смоленськом у квітні 2010 року, жертвами якої стали президент Польщі Лех Качинський та польська владна еліта. Лише обговоренням та публічним осудом лідерів відповідних країн та міжнародних інституцій завершилася зверхня і цинічна акція Росії, яка збройним шляхом відторгла від Молдови Придністров’я, а від Грузії — Абхазію та Південну Осетію. І, зрештою, брутальне втручання Кремля у внутрішні справи суверенної України, наслідком якого стали анексія Криму, військова агресія на сході України, а також підло збитий військовослужбовцями РФ із російського «Бука» малайзійський авіалайнер. Повільною є реакція Заходу на агресивні апетити Путіна відносно інших країн СНД, Балтії, Центральної і Східної Європи, а також на постійні провокації РФ на кордонах країн НАТО.

Немає сумніву, що вже перелічені факти нанесли руйнівний вплив на безпекову ситуацію у світі та на освячені в 1975 році Хельсінською угодою норми міжнародного права.

Дипломатія без зброї, як музика без інструментів

Схоже на те, що Захід прогавив стрімкий ривок Володимира Путіна зi створення боєздатних збройних сил та широкої агентурної мережі у світі, що дає тепер Кремлю можливість, незважаючи на санкції, нахабно шантажувати опонентів та добиватися рішень на свою користь у міжнародних інституціях.

З іншого боку, при агентурних і технічних розвідувальних можливостях ЦРУ, БНД, МІ-6, «Моссад» тощо малоймовірно, що лідерам країн ЄС і США не були відомі наміри Путіна стосовно Криму і Донбасу. Опосередковано про це може свідчити хоча б нещодавня заява німецькій газеті «Дойче Велле» директора національної розвідки США Джеймса Клеппера про те, що фаза активних дій на сході України очікується навеснi поточного року для того, щоб «пробити сухопутний коридор до Криму».

Тому Україні, що задекларувала євроатлантичний курс після Революції гідності, західні партнери повинні були не лише надати упереджувальну розвідувальну інформацію стосовно агресивних намірів Росії, а й жорсткими демаршами не допустити зазіхань Кремля на суверенітет і територіальну цілісність Української держави. Напевне, такі відомості і дії партнерів спонукали б до інших рішень колишнє керівництво України, і подальші події розвивалися б за сприятливим сценарієм. А так мимоволі виникає обережна підозра в тому, що російсько-український збройний конфлікт кимось заохочувався і тепер навмисно затягується для розгортання нового витка гонки озброєнь. Адже в таких умовах набагато простіше примушувати партнерів виділяти на оборонні потреби не менше 2% ВВП. Якщо таке припущення відповідає дійсності, то світову спільноту очікують неприємні несподіванки, і в першу чергу з боку кремлівського режиму.

Таким чином, у площині існуючих викликів виникає все більше підстав констатувати, що суверенітет, незалежність і соборність України, справа відродження демократії в Росії та система європейської і глобальної безпеки будуть під загрозою, допоки «путінський терористичний Карфаген» не буде зруйновано зусиллями консолідованого міжнародного співтовариства. Для цього, беручи до уваги затятість імперських амбіцій псевдомесії «Русского мира» і його байдужість до життя громадян власної країни, світова спільнота повинна не лише нарощувати секторальні санкції та вживати жорсткіші політико-дипломатичні важелі щодо РФ, а й при необхідності локально використовувати військові аргументи стримування. Вкрай доречним є припинення вочевидь латентно ініційованої Кремлем відповідної дискусії і надання Україні оборонної летальної зброї. Необхідно посилити міжнародну фінансову підтримку країни, а також надати офіційному Києву чітку перспективу членства в ЄС і НАТО. З цього приводу доречно навести відомі слова полководця Фрідріха Великого: «Дипломатія без зброї, як музика без інструментів».

Вмотивованим є ухвалення єдиної безпекової стратегії ЄС, НАТО і США, яка б унеможливила застосування мілітарної моделі будь-яким режимом та забезпечила підтримку, в тому числі й збройну, країн молодої демократії. Інакше знову стане актуальною заява канцлера Катерини II Олександра Безбородька про те, що «без дозволу Росії в Європі жодна гармата не може зробити постріл».

Одна проти путінської орди

Незважаючи на складну суспільно-політичну і соціально-економічну обстановку, Україна, зі свого боку, вносить помітний вклад у глобальну безпекову стабільність тим, що вже майже рік стримує путінські орди на Донбасі. При цьому офіційний Київ стоїчно дотримується узгоджених у недостатньо ефективному Нормандському форматі мінських домовленостей, не піддається на постійні провокації російських терористів (хоча колишній СРСР заплатив за таку позицію агресією нацистської Німеччини), намагається достукатися до партнерів, щоб отримати потужнішу допомогу, в тому числі й щодо направлення на схід України миротворчої місії під егідою ООН.

Вважається, що така стратегія матиме успіх за умови повномасштабного залучення до врегулювання українського питання Женевського формату, недопущення в подальшому «героїчного» відступу вітчизняних збройних формувань (наступного Іловайська чи Дебальцево країна не пробачить), належної корекції реформ шокової терапії з урахуванням соціальних суспільних запитів, а також недопущення руйнації демократичної парламентської коаліції, узгоджених дій гілок влади та реваншу антиукраїнських сил на чолі з «опозиційним блоком». Сприятиме українській справі вмонтування олігархічної касти у правове поле України та оголошення в країні антикорупційного терору при безумовному дотриманні каральними органами верховенства права, а не політичної доцільності.

У фокусі постійної уваги державних інституцій повинна перебувати проблема окупованих територій. Варто організувати там потужний рух опору та забезпечити відстоювання прав України на ці території у міжнародних судових інстанціях. Для усунення певної невизначеності у пріоритетах діяльності сектору безпеки нагально назріла необхідність нової «Стратегії національної безпеки України» та «Воєнної доктрини України».

Беручи до уваги те, що останнім часом противник суттєво активізував заходи із дестабілізації обстановки в Україні, у тому числі шляхом дискредитації Революції гідності, євроатлантичного курсу держави, змісту і ходу реформ та визвольних змагань, вимагає оперативнішого реагування держави діяльність окремих медіа-структур з іноземним капіталом та медіа-легіонерів, які гнучко, але цілеспрямовано проводять у вітчизняному інформаційному просторі антиукраїнську пропаганду. І тут очільникам країни варто прислухатись до видатного стратега стародавнього Китаю Сунь-Цзи, який казав: «Якщо оволодієш розумом противника, то можеш розпочинати війну». Анексія Криму та війна на Донбасі — яскраві тому свідчення.