Олександр Довженко — класик, класик і ще раз класик. Але найпростіше добратися до його творчої спадщини — це знайти в бібліотеці п'ятитомник творів і прочитати — «Зачаровану Десну», «Україну в огні», «Поему про море», щоденники, листи. Із фільмами складніше — за 13 років незалежності України, за інформацією професора В'ячеслава Кудіна, автора щойно виданої художньо-документальної повісті «Сашко», в жодному кінотеатрі не було повноцінної ретроспективи Довженка, тільки до ювілею «Кінопанорама» запланувала показати «Землю», а в Будинку кіно продемонстрували «Ягідку кохання». Ще один спосіб зрозуміти, ні, відчути енергетику генія — побувати в нього на батьківщині, оспіваній Довженком і вічно для нього пам'ятній землі. І нагода прекрасна — у дні 110-річного ювілею письменника і кінорежисера всі дороги вели в Сосницю, тож, отримавши зворушливі бутерброди і пляшку води, які Спілка кінематографістів заготувала для кожного з членів делегації, вибравши один із трьох комфортабельних автобусів, у дуже представницькій компанії я вирушила на Чернігівщину. Дорога до Сосниці протоптана, свіжозаасфальтована й «устаткована» даішниками і міліціонерами через кожні 500 метрів, і свідчить це зовсім не про те, що народна стежка до генія не заростає, а про те, що в суботу в райцентрі на Чернігівщині чекали Прем'єр-міністра України Віктора Януковича.

— Олесю, чи так ви уявляли собі долю фільму «Мамай», коли робили його?
— У цілому десь так і уявляв. Я абсолютно віддавав собі звіт, що в теперішній ситуації, коли кіно позбавлене прокату, коли не існує продюсерської системи, системи повернення коштів, ніякого сенсу в ньому немає. Ми, вже закінчуючи картину, розуміли, що вона приречена лежати на полиці, у кращому випадку її показуватимуть на кінофестивалях, конкурсах. І вона, в принципі, цю свою місію виконує досить активно, належно і з цим усе нормально. «Мамай» великою мірою експериментальний фільм, і він міг або статися, або не статися зовсім, у нього не було середини. Поки тим, що сталося з картиною, я задоволений.