Двадцять років — для підкорення світу

Старт — від географічної мапи

На сонечку біля особняка ліниво потягується біла пухнаста кицька. «Нізащо не здогадаєтеся, як ми її кличемо, — інтригує Андрій. — Тривалий час я опирався бажанню дружини завести вдома кішечку, та коли побачив на Мальті ці дивні створіння, лід у моєму серці розтанув миттєво. Повернувшись із мандрівки, я вже сам нагадав Марії про її давню мрію. Над кличкою довго не думали — назвали Мальтою».

Однойменна острівна держава в Середземному морі — одна з останніх територій, що поповнили послужний список мандрівника, якому впродовж попередніх трьох років уже підкорилося 66 країн на трьох континентах.

Як стверджує Андрій, потяг до мандрів у нього пробудився в ранньому дитинстві і не мав нічого спільного зі спадковістю. «Мої батьки, — пояснює, — звичайні роботяги. Вони були щасливі, якщо вряди-годи вдавалося з Коростеня на кілька днів вибратися до моря. Це була вершина їхній мрій. Мені цього виявилося замало. Якось у п’ятому класі забрів у книжковий магазин і побачив мапу світу, до якої ніби магнітом потягнуло. Купив і повісив удома на стіні. Дивився на неї годинами. Ще задовго до вивчення в школі географії знав усі країни світу, їхні столиці, острови, моря, річки і гори. Фантазія переносила мене в різні місцевості. Я ніби спілкувався з тамтешніми жителями, уявляв, як індійці приручають слонів, аборигени Австралії полюють на крокодилів, а ескімоси мчать на собачих упряжках. Відтоді бажання побачити світ власними очима міцно засіло в моїй юній голові».

На відміну від лінивих утопістів-мрійників, діяльна натура Андрія наполегливо заявила про себе ще в підлітковому віці. Першим серйозним кроком до великих мандрів стала його поїздка населеними пунктами рідної Коростеньщини. Під час літніх канікул семикласник велосипедом об’їхав усі без винятку 57 сіл району. Згодом йому «підкорилися» 25 райцентрів Житомирської області. Далі — більше. З 10 травня по 27 серпня 1995-го звичайним велосипедом «Турист» харківського виробництва 21-річний мандрівник дорогами, наближеними до кордонів, подолав понад 7 тисяч кілометрів довкола України.

Перший внесок до вітчизняної Книги рекордів

— Не страшно було вирушати в таку далеку й непрогнозовану щодо безпечного пересування подорож?

— Тоді я вже мав певний досвід, хоча зазвичай обмежувався одно- дводенними виїздами. Цього разу взяв із собою намет і невеликий запас їжі. На диво, ночувати в польових умовах не довелося жодного разу, як і не виникло проблем із харчуванням. Від природи я людина доброзичлива і легко знаходжу спільну мову з іншими людьми. Зупиняюся, бувало, перед вечором у якомусь селі й своєю появою викликаю певний інтерес серед місцевих жителів. Зав’язується цікава розмова про мої мандри, і хтось неодмінно запитує: «А де ж ти збираєшся ночувати?». Коли чули, що в наметі, то неодмінно запрошували під свій дах. Вечеря і сніданок — гарантовані. За день проїжджав від 30 до 120 кілометрів, залежно від погодних умов, дороги та настрою. Зрештою, я так був розчулений гостинністю українців, що по завершеннi подорожі написав поему. Нині вона видається дещо наївною, але щирість там — непідкупна.

— До Книги рекордів України, наскільки мені відомо, ви потрапили як унікум, котрий відвідав усі міста нашої держави.

— Цей проект завершився 7 квітня 2012-го року в місті Прип’ять. Після оприлюднення інформації зателефонували з Книги рекордів України і повідомили, що мене визнали людиною, котра вперше зуміла це зробити. На той час в Україні, за статистикою, нараховувалося 459 міст. Я побував у кожному з них, відвідуючи за вихідні дні, як правило, по два-три населені пункти. Пересувався велосипедом, автобусами, потягами і навіть катерами. Не ставив за мету встановити якийсь рекорд, просто отримував задоволення від поїздок різними регіонами України. Найменше часу затратив на знайомство з містами Донбасу — там вони майже всі однотипні. Найбільше запам’яталися колоритні містечка Західної України. А вже потім я взявся за реалізацію наймасштабнішого проекту свого життя, котрий називається «Світ для всіх». У підсумку маю намір відвідати, за моїми підрахунками, всі 278 країн нашої планети — незалежних, самопроголошених, самоврядних, колонізованих і тих, що перебувають під протекторатом.

Коли сильне бажання переважує тугий гаманець

— Складається враження, що ви — не сімейна людина, а якийсь вільний козак: куди захотів — поїхав, коли захотів — приїхав. Як дружина ставиться до такого надмірно рухливого способу життя?

— Марія, з якою ми одружені майже два десятиліття, сприймає моє захоплення розумно і врівноважено, зважаючи на те, що я не ставлюся до свого хобі фанатично, тобто заради нього не жертвую інтересами сім’ї. Їжджу не часто і не надовго. Крім того, завжди остерігаюся, аби через мої подорожі сім’я не опинилася в матеріальній скруті. Дружину в далекі мандри не тягне, зате вона любить довколишню природу, залюбки доглядає власноруч вирощені квіти, городину. І я також шанобливо ставлюся до її вибору.

— На хліб насущний чим заробляєте?

— Після переїзду на Прикарпаття ще не знайшов постійної роботи. Через інтернет рекламую гуцульські сувеніри, пишу для газет дорожні нотатки, збираю матеріали для добротної книги, яку впорядкую дещо згодом. А раніше займався багато чим: торгував секонд-хендом на базарі, проповідував вчення однієї з християнських церков, працював охоронцем.

— Цих коштів вистачало для утримання сім’ї і зарубіжних поїздок?

— Одне із завдань мого «всесвітнього» проекту — власним прикладом довести, що подорожувати країнами можуть і люди з дуже скромним бюджетом. У мене також немає ні товстого гаманця в кишені, ні солідного рахунку в банку, проте є сильне бажання побачити різні куточки нашої прекрасної планети. Просто треба виявляти кмітливість, і чимало фінансових проблем зникнуть самі собою. Мої витрати здебільшого складаються з оплати віз, де вони необхідні, та авіаквитків, якщо долати доводиться великі відстані. По Європі я успішно пересувався автостопом. Часто знаходив притулок у колег-мандрівників, із якими контактую завдяки соціальним мережам. Дешеву їжу можна купити перед закриттям базарів та під час акцій у супермаркетах. Для відвідання заморських територій, звісно, потрібні більші гроші й допомога спонсорів.

— Чи існує реєстр землян, котрим вдалося побувати у всіх країнах земної кулі?

— Так, їх близько 300 осіб. У Сан-Франциско зареєстровано елітний клуб «Вік мандрів», до якого входять переважно заможні американці, японці та західні європейці. Для них такі подорожі — своєрідна розвага. Вони пересуваються здебільшого власним транспортом або в салонах літаків бізнес-класу, мешкають у фешенебельних готелях. Це — зовсім інший вимір життя. Та підкорювати світ, повторюю, можуть і люди зі скромними матеріальними можливостями. Після відвідин тієї чи іншої країни я замальовую її територію на своїй географічній мапі в зелений колір, умовно розширюючи в такий спосіб свої володіння.

— І коли там весь світ стане суціль зеленим?

— Мені зараз 40 років. За планом, якщо впродовж кожного наступного року відвідуватиму по 12 країн, тобто по одній щомісяця, то до пенсійного віку мав би завершити проект. Справи навіть просуваються швидше, ніж я очікував. Щоправда, наступні подорожі, віддаленіші від України, стануть більш затратними. І тут без допомоги спонсорів мені вже не обійтися. На щастя, проект «Світ для всіх» стає відомим і цікавим для заможних людей. Приміром, саме завдяки підтримці одного казахського бізнесмена і сходознавця на початку травня вирушаю в Монголію та Китай.