Саморегуляція як непідкупний контролер

Обов’язкова державна сертифікація не гарантує безпечності продуктів, створює корупційну складову та заважає виходу українських товарів на світові ринки.

Україні потрібно перейти на міжнародні саморегулюючі системи контролю якості.

Наша нинішня система сертифікації продуктів харчування— пережиток радянських часів. Тоді держава сама розробляла технічні регламенти, так звані «ГОСТи», потім просто перевіряла, чи дотримується державний виробник заданої рецептури, — це працювало. Зараз виробники приватні. Кожен намагається виділити свій продукт, поєднати компоненти так, щоб його смак відрізнявся від іншої продукції цього ж спектру, вигідно конкуруючи з іншими виробниками. Надавати державному чиновнику повний технічний склад продукції виробник не хоче, бо ніхто не гарантує, що завтра за ексклюзивним рецептом не почне працювати конкурент. І тут починаються фальсифікації. Сама ж держава не завжди може перевірити весь склад продукту, а надто дорогої, не завжди на це є технічні можливості. До того ж, якщо дозволи випустити товар на ринок дає один орган, з’являється корупційний ризик.

Тим часом у світі давно відпрацювали простий і ефективний спосіб, як одночасно і забезпечити авторські права виробників, і гарантувати безпечність продукції. Держава в такій схемі відіграє лише роль регулятора, який встановлює правила гри. Йдеться про добровільну сертифікацію. Це не значить, що хочу — сертифікую, хочу — не сертифікую. Добровільно виробник може вибрати місце, де це зробити. Але для того, щоб власник виробництва захотів заплатити гроші певному сертифікатному центру, такий центр повинен мати бездоганну репутацію. Тоді для виробника саме ім’я центру працюватиме як реклама. При цьому виробник точно знатиме: якщо передасть туди свої технічні характеристики, вони не спливуть ніде, адже відповідальність за збереження секрету фірми нестиме не абстрактна держава, а конкретна приватна компанія, що ризикує своєю репутацією. Сертифікаційний центр проводить дослідження, чи відповідає продукт заданим характеристикам. Виробник може і сам вибрати лабораторії, де проводити аналізи, однак вони повинні мати дозвіл на здійснення таких функцій, аби сертифікаційний центр прийняв їх результати.

Лабораторії у такій системі постійно підтверджують свою компетенцію. Їх контролюють незалежні організації, які займаються аналітичним дослідженням певного виду продукту.Такі компетентні центри надсилають акредитованим лабораторіям так звані «сліпі проби», і проводять раунди між лабораторними порівняннями. Лабораторія після аналізу зразка отримує результат — пройшла вона тест чи ні і яке місце посіла в рейтингу точності вимірювань. Коли в лабораторію приходить аудитор, він вимагає підтвердити проходження раундів упродовж звітного періоду.

При цьому держава залишає за собою право супровідного контролю. Інспектор може отримати продукт безпосередньо на виробництві чи купити в супермаркеті і відправити на повторне дослідження. Якщо результати відповідають тому, що виробник задекларував, — чудово. Якщо ні — держава, як мінімум від імені уповноваженої установи, інформує людей, що в цього виробника є відхилення і він нечесний. А якщо у продукті виявлять небезпечні речовини, від яких може постраждати споживач, то виробник несе персональну відповідальність, аж до позбавлення волі.

Якщо така система запрацює і в Україні, виграють не лише споживачі, які будуть впевненні в якості продукції. Самим виробникам відкриється шлях на міжнародні ринки. Адже зараз більшість країн не пускають наші товари до себе саме через те, що не довіряють нашим сертифікатам якості.

Сергій МЕЛЬНИЧУК, фахівець iз питань безпеки продукції, член АПУ