Остання загадка Європи

Іллірійці, албанці, шкіптари…

Уже в першому пункті мандрівки Шенджині мені пощастило. Я познайомився з випускником Тиранського університету Бесміром Блуші. Він історик, працює вчителем і, на моє щастя, непогано володіє англійською. У розмові з ним я дещо зорієнтувався в історичних та сучасних реаліях Албанії, які, до речі, часто схожі на українські.

Албанців, розповів Бесмір, вважають нащадками такого античного народу, як іллірійці. Ціла низка римських імператорів (серед них Клавдій ІІ, Діоклетіан) і візантійський імператор Юстиніан були іллірійцями. Нині серед відомих у світі людей албанцями є письменник Ісмаїль Кадаре, оперна співачка Інво Мула, голлівудські актори Джон і Джеймс Белуші, колишній директор ЦРУ Джордж Тенет. Але найбільш славне ім’я — Мати Тереза.

Виявляється, Албанією цю країну називають усі в світі, крім... самих албанців. «Ми себе називаємо «шкіптари», а свою країну — «Шкіперією», — пояснив Бесмір. — Така назва — від албанського слова «шкіп» — «орел». Тож Албанія — це країна орлів. І хоча територіально вона невелика, але в світі нас — майже 15 мільйонів. Вся наша історія — суцільні криваві війни. Тож люди рятувалися еміграцією. У Швейцарії албанці — друга етнічна група після самих швейцарців. А на чемпіонаті світу з футболу в Бразилії в збірній Швейцарії грало шестеро гравців — албанців за походженням».

— Я проїхав країною не дуже багато, однак зауважив: усюди при дорогах зводять величезні приватні будинки. Таке враження, що в Албанії — економічний розквіт.

— На жаль, ні. Будинки — це заслуга людей, а не політиків, — сказав Бесмір. — Більшість албанців заробляють гроші за кордоном, а тут, удома, облаштовують собі сучасне житло. Скажімо, в Греції працює майже півмільйона наших земляків, а в Італії ще більше. На жаль, можновладці нічого не роблять для народу. Чесно кажучи, в Шенджині всі готелі належать албанським політикам, які керують ними через своїх адміністраторів. Натомість у мене зарплата 300 євро, однак, щоб отримати таку посаду, потрібно заплатити хабара — 3 тисячі євро. І нікого не цікавить, де тих їх візьмеш і за що будеш жити. Іноді мені здається, що в мене немає майбутнього. На заробітки їхати не хочу — не для того я закінчував університет.

Албанський «екуменізм»

Албанію в пресі часто називають мусульманською країною. Насправді країна є «живою лабораторією» мирного співіснування кількох конфесій. Релігійну історію країни найкраще ілюструє сентенція «чия влада — того й релігія». На півдні країни, де мала вплив Греція, більшість жителів — православні християни. На півночі, де панувала Венеціанська республіка, сповідують католицизм. А на решті території під час османського панування закріпився іслам. Крім того, в Албанії розташований духовний центр бекташів — релігійної течії, що поєднує елементи ісламу і християнства.

Однак релігійна розмаїтість не посіяла розбрату між албанцями. В тяжкі часи вони підтримували один одного, адже це була єдина можливість вижити, зберегти рід і, зрештою, націю. Тож не дивно, що албанці завжди ставили національну приналежність вище релігійної.

Нині в країні немає конфесійних бар’єрів, для шлюбу з «іновірцями» не треба навіть міняти релігію, як це практикується в інших країнах. Молодий католик може одружитися з дівчиною-мусульманкою, вінчатися з нею в костьолі, а потім без проблем відвідувати мечеть. Курбан Байрам і Різдво є рівнозначними державними святами.

«Балкон Адріатики»

Для албанців Скандербег став тим героєм, яким для США є Джордж Вашингтон, для Індії — Махатма Ганді, а для України — Богдан Хмельницький. На честь Скандербега названі вулиці і площі країни, його профіль — на грошових банкнотах, а ім’я носять університет та інші установи країни. Пам’ятник Скандербегу прикрашає головну площу Тирани. Саме з ім’ям цього героя тісно пов’язана історія Круї, куди ми приїхали на екскурсію. Тут він підняв знамено антиосманського повстання і 25 років успішно захищав незалежність Албанії.

До Круї кожен албанець має особливі почуття. Тут кожен камінь, кожна будівля і кожна вулиця — свідки героїчного минулого країни. Албанці кажуть: не відвідав Крую — вважай, не був в Албанії. Тут панував Скандербег, і об цей горішок турки-османи не раз ламали собі зуби. Тож фортеця для всіх албанців світу стала своєрідною Меккою, головним меморіалом країни. Але не тільки історія приваблює сюди мандрівників. Тут також виняткове поєднання старовинної архітектури й краси природи. Крую іноді називають «балконом Адріатики», оскільки звідси відкриваються чудові краєвиди: пагорби, що плавно зеленим килимом спадають до моря.

Під прицілом червоної імперії

Кожному мандрівнику в Албанії рано чи пізно доведеться почути «легенду про доти». Головним у ній буде розповідь про неймовірну кількість (як для такої маленької країни) збудованих укріплень. Річ у тім, що впродовж 1960-х років (після розриву з СРСР) за наказом Енвера Ходжі в країні збудували безліч оборонних споруд, аби кожен албанець у випадку агресії мав можливість відстрілюватися до останнього патрона. Загалом побудувати 700 тисяч (!) дотів — по одному на чотирьох жителів країни.

Іноземні журналісти люблять полоскотати нерви своїм читачам, оповідаючи, як перевіряли міцність таких споруд: мовляв, усередині закривали будівельників і конструкторів, потім стріляли по них із важкої артилерії. Інші любителі сенсацій нагадують, що кожен дот коштував, як однокімнатна квартира, тож якби диктатор не страждав на безглузду оборонну гарячку, всі албанці мали б житло. Однак не все так просто. В інтернеті я натрапив на ще донедавна секретні матеріали, опубліковані на сайті «Чекіст.ru». Доктор історичних наук Олександр Окороков, анітрохи не соромлячись, розповідає про підготовку СРСР до нападу на Албанію на початку 1960-х. Планувалося повторення угорського сценарію 1956 року.

Тож тепер очевидно, що будівництво дотів було не примхою чи параноєю червоного диктатора, а вимушеним кроком. Таким собі ноу-хау маленької країни, яка збиралася дати відсіч червоній імперії. Щоправда, врятували Албанію не укріплення, а, як свідчить російський історик, відсутність спільного кордону з СРСР.

Тиранські враження

Назва столиці походить від албанського словосполучення «три дороги». Саме на перехресті доріг, що вели в головні регіони старої Албанії, Сулейман Паша 1614 року збудував мечеть, базар, лазні. Але відтоді місто переважно стояло обабіч історичного процесу. Лише в січні 1920 року Національний конгрес проголосив Тирану столицею Албанії. Вирішальним фактором, що обумовив вибір, стало центральне географічне розташування міста. Цікаво, що на той час Тирана мала лише 12 тисяч жителів. Нині — майже півмільйона.

Туристів, які вже встигли чимало «погастролювати» по закордонах, Тирана навряд чи вразить. І все ж — кожне місто цікаве по-своєму. Скажімо, тут є те, чого немає в інших європейських столицях: неймовірне поєднання надсучасної архітектури ХХІ століття зі скла та бетону і «будівельних потвор» часів печерного комунізму.

«Посткомуністична Албанія не вирізнялася архітектурним блиском, — зауважила наш екскурсовод Ірина, коли ми вийшли в центрі для екскурсії. — Тож 2000 року новообраний мер Еді Рама ініціював генеральний план перебудови, який мав перетворити Тирану на зразкову європейську столицю. Варто зауважити: принаймні в центрі задум вдався. Нині тут, як бачимо, овальний газон з оригінальним пам’ятником Скандербегу, а навколо — оновлені будівлі державних установ».

Загалом, на площі багато місць, вартих уваги. Історичний музей можна впізнати за мозаїчним панно з натхненими робітниками і селянами, які крокують у «світле майбутнє». В столиці довго сперечалися: залишити «шедевр» чи знищити? Врешті вирішили: це частина історії, тож не варто її чіпати.

Напис «Опера» на будівлі з колонами — промовистий. Театр опери і балету планувався як подарунок Албанії від СРСР. Першу символічну цеглину в фундамент будівлі в 1959 році особисто заклав Микита Хрущов, однак після розриву відносин між країнами албанці завершували будівництво самотужки.

Мечеть Етхем Бей — найстаріша будівля на площі Скандербега. У січні 1991 року мечеть стала символом боротьби за релігійну свободу. Тоді 10 тисяч людей, попри офіційну заборону, прийшли до зачиненої й оточеної правоохоронцями будівлі, аби помолитися. Так почалося падіння комунізму в Албанії.

У наступному кварталі ми зайшли до Кафедрального собору Албанської православної церкви (Собор Воскресіння Христового). Зведений у сучасному стилі, він лише віддалено нагадує традиційні українські храми. До речі, Албанська православна церква — одна з наймолодших автокефалій: 1922 року віряни проголосили незалежність своєї церкви, а через 15 років Константинопольський патріархат визнав її.

Від майдану Скандербега пролягає головна вулиця столиці — бульвар Полеглих героїв. Перше, що тут показують усім туристам, — будівля-піраміда. Її часто помилково називають мавзолеєм Енвера Ходжі, насправді ж це був його музей, відкритий 1988 року до 80-річчя від дня народження албанського лідера. Нині тут — Міжнародний виставковий центр.

Скорботним пам’ятником є Дзвін миру. Його виготовили зі стріляних гільз на згадку про безладдя 1997 року. Після краху комунізму новий уряд не справлявся з економічними проблемами, народ не відчував жодних змін на краще. Останньою краплею став крах фінансових пірамід, зведених новоспеченими політиками. Дві третини населення втратили свої заощадження. Почалися протести та збройні сутички з поліцією, країна занурилася в хаос.

Будинок парламенту виглядає, м’яко кажучи, скромно. Якщо гід не завважить, що тут засідають албанські парламентарії, його можна й не помітити. Неподалік — урядовий квартал «Блок». Раніше він був обнесений глухою стіною. Нині тут можна вільно оглянути резиденцію колишнього диктатора Енвера Ходжі і сфотографуватися біля дзоту, який вкрили склом і перетворили на туристичний об’єкт.

Місто тисячі вікон

З Тирани ми переїхали до Берата, де варто побачити пам’ятки, які допомогли цьому стародавньому місту потрапити до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Тут обабіч річки на крутих схилах гір «висять» низки будинків із великими вікнами, які немов стоять одне на одному, створюючи враження, що квартали складаються не з вулиць і стін, а з незліченних вікон.

«Саме ці «вітражі», — розказала Ірина, — як приклад надзвичайно добре збереженої забудови часів Османської імперії, і зачарували історичних експертів ООН. 2008 року місто отримало офіційне визнання ЮНЕСКО. Ще раніше, 1961 року, Енвер Ходжа назвав Берат «містом музеїв», оскільки фахівці нарахували тут понад двісті історичних пам’ятників. Через 6 років, коли комуністи проголосили Албанію першою атеїстичною країною в світі і заходилися по-варварськи руйнувати церкви і мечеті, тут, на щастя, не зачепили жодної будівлі. Вже тоді в ООН знали про це унікальне місто, і комуністи побоялися міжнародного розголосу. Загалом, Берат — одне з найдавніших міст Албанії, засноване ще іллірійцями 2400 років тому. 1417 року місто завоювали турки. Саме турецька забудова переважно і збереглася до наших днів. Серед усіх албанських міст Берат — лідер за кількістю відвідувань туристами».

Знайомство з містом ми продовжили на вершині гори в потужній цитаделі. Там ми помітили, що у фортеці живуть люди, а це нехарактерно для історичних пам’яток. «Добридень, — почули ми і здивовано зупинилися. До нас із дверної брами вийшов чоловік досить солідного віку. — Звідки ви приїхали?» — «З Києва» — «О, Україна! П’ятдесят років тому я навчався в Харківському авіаційному інституті». З’ясувалося, що наш новий знайомий у часи радянсько-албанської дружби навчався на пілота. Нині — на пенсії, живе з дружиною, діти роз’їхалися: двоє у Греції, двоє інших — у Тирані та Косові.

Два курорти двох морів

Місто Вльора знамените тим, що в ньому 1912 року проголосили незалежність Албанії. Тоді скінчилося 500-річне панування на цій землі турків. До 1920 року Вльора була столицею країни.

Десь тут, на думку географів, зливаються два моря: Адріатичне та Іонічне. Їхні води, пишуть довідники, відрізняються кольором. Однак скільки ми не вдивлялися — особливої різниці не помітили. «Розпізнати моря дуже просто, — пояснили нам згодом у готелі, — якщо пляж піщаний — ви на Адріатичному морі, якщо гальковий — на Іонічному».

Якісна туристична інфраструктура, яка щороку вдосконалюється, приваблює до Вльори дедалі більше туристів. Крім доглянутих пляжів, якісних доріг і безлічі ресторанів та кафе, тут залишилися й незіпсовані цивілізацією природні куточки, де можна побродити по скелях, посидіти на теплому камінні чи відпочити в хвойних лісах.

«Нині туризм в Албанії розвивається стрімкими темпами і є важливим джерелом поповнення бюджету країни, — розповіла Ірина. — А приклад Вльори демонструє, як занедбане містечко можна швидко перетворити на фешенебельний курорт. Тепер у місті туризм для кожної родини — головний спосіб заробітку. Загалом кількість туристів в Албанії за останні 10 років зросла вдесятеро».

А на крайньому півдні Албанії розташована Саранда. «Чарівний курорт», «південні ворота країни», «подарунок природи» — це лише частина епітетів, якими журналісти і туристи нагородили це місто. І небезпідставно: на рік тут припадає 300 сонячних днів. Узбережжя — дивовижної чистоти. Морське дно чітко проглядається через сонячну воду. Такі недоліки інших албанських курортів, як шум і натовпи людей, тут незнайомі.

Нетиповий курорт ще й тим, що в ньому іноземних машин із грецькими та італійськими номерами в рази більше, ніж місцевих авто. Подейкують, що італійці вклали значні кошти в інфраструктуру Саранди, аби мати змогу відпочивати тут дешевше, ніж у себе вдома. Так це чи ні, але «блиск цивілізації» тут відразу впадає в око. І ще один невеликий історичний штрих, який підкреслює принадність курорту: коли італійські війська окупували Албанію, Муссоліні перейменував Саранду в порт Едда на честь своєї старшої доньки.