І хліб, і до хліба
Станом на 23 травня, за інформацією прес-служби Мінагрополітики, ярі зернові та зернобобові культури з кукурудзою при прогнозі 7,3 млн. га посіяли на площі 7 млн. га, суттєво перевершивши минулорічні показники. >>
Розбуди спочиле дерево
07.04.2015
Міфічних мавпочок під столом Іванові Майору замовили з Чехiї. Шліфувати їхні писочки батькові допомагав 16-річний Сашко.
«А мені нецікаво просто пейзаж чи якусь картинку з натури повторювати, — каже Іван Петрович. — Он минулого літа якийсь художник iз Європи тут сидів, змальовував. Я йому кажу — нудно це! Звірини якоїсь сюди додай, тоді й картина оживе! А він — так тут же немає звіра. От якби можна було поставити перед мольбертом, намалював би... А уява тоді навіщо? Ти ж — художник чи хто? Я у своїх звірів завжди характер якийсь повинен знайти. Щоб дерево не просто ожило, а якийсь настрій, якийсь рух отримало...»
Бензопилка — інструмент художника
Звірів своїх Іван Петрович вирізає... бензопилками. Побачив якось по телевізору шведа, що двома «ускварнами» витворяв перед телекамерами такі фокуси з деревиною, та й загорілося йому навчитися незгірш. Спробував. Зрозумів: радянська «Дружба» — не найліпший інструмент для митця. Вирішив: треба дістати такі, як у шведа-віртуоза з телепередачі... Сьогодні у нього дві: потужнішою, 365-ю, первинну постать iз дерева витягає, трохи легшою «ускварною» контури виводить. Ну а після того, як задумана фігура готова, починає працювати різцями, відшліфовувати знайдений характер...
— Із бензопилкою виявилося навіть легше працювати, тепер швидше грубу роботу виконую, — пояснює майстер. — Уже й син молодший, Сашко, у поміч став. Теж і з бензопилкою навчився, й різцями пробує, шліфує наждачкою...
Сам Іван Петрович почав вирізати своїх звірів-з-характером iще у 1987 році. З дитинства цікавився роботою інших різбярів, але сам узятися за це не наважувався. А потім якось в армії деревом його придавило. Добряче придавило, аж до клінічної смерті — з коридором на той світ і всілякими іншими атрибутами реанімаційного відділення... Після цього одна робота художника по дереву на очі потрапила, підставка під роги. Цікава така, дуже йому сподобалася. Спробував повторити. Ні, — не повторити, бо повторюватися він і з власними роботами не любить. Захотілося щось своє, не гірше, зробити. Так iз того часу й не зупинявся. Часи в майстра різні бували. Дружина, Олена, натякнула якось, — чи не поїхав би за кордон на заробітки, як інші земляки-закарпатці... Не поїхав.
Заповідний ліс заповідного села
Мала Уголька, де вони живуть, — частина унікального Карпатського біосферного заповідника. Батько Івана, Петро Йосипович Майор, пропрацював тут усе життя лісником. Спочатку він називався Карпатський державний, а потім став Карпатський біосферний.
Тут постійно спостерігають за деревами, рубати їх не можна, — розказує різьбяр, проводячи нас вузенькою гірською стежиною до заповідної кринички з мінеральною водою, про яку знають тільки місцеві. — У нашому заповіднику кілька зон. Це — господарська зона, де люди живуть. Тут в окрузі ще кілька старовинних сіл. А є ще й «абсолютна зона», де за деревом спостерігають науковці з усього світу, бо заповідник зараз під егідою ЮНЕСКО перебуває. Швейцарські пробні площі вже 20 років як закладені, там європейські науковці постійно спостерігають за деревами... До того, як прийшла радянська влада, це був ліс австро-угорської імперії, викуплений імператором для мисливських угідь. Дід мій по мамі, Василь Бабич, працював там єгерем. Дід по батькові — теж Іван Майор, лісом дідів-прадідів опікувався... А я мандрувати дуже люблю. Вступив після школи аж до Ярославльського лісового технікуму, отримав там диплом техніка-лісовода. Практику в дендропарку на Волзі проходив. Потім — армійська служба на БАМі, у лісах із мерзлими болотами, про яку можна романи з продовженням писати. На Алтаї, на Сахаліні побував. І в Чехії у досвідченого реставратора антикварних меблів Мірика Мендовія дечому навчився. Та й по Україні де тільки не бував. Та при всій своїй цікавості до дальнiх країв осів у своїй заповідній Малій Угольці з її старезними буками і скельними дубами, трагічною історією і фантастичними легендами. Тепер, каже, нехай до нього приїжджають. Дороги тут, звісно, гірські, але кому треба — той добереться...
Ким оживе дерев’яна душа
Усі останні роботи Івана — з падалішнього скельного дуба чи сухостою. Дерево, яке не змогло вижити під пронизливими карпатськими віхолами і морозами, для роботи різьбяра не підійде, бо дуже швидко зіпсується. У роботу можна його брати, коли сухий стовбур постояв сім-десять років.
— Тоді все непридатне для роботи на ньому вже згнило чи короїд його знищив. І лишається тільки задубіла під вітром і дощами частина, про надійність якої вже можна не турбуватися, — пояснює різьбяр особливості вiдбору робочого матеріалу. — На дубі є одразу під корою біла частина, яку треба видаляти, якщо хочеш, щоб твоя робота збереглася. Завжди серцевина найміцніша. А біль на сухому дереві за 15—20 років обгниває повністю. Якщо для роботи майстра рубають сире дерево, то треба почекати ще кілька років, доки воно затвердіє. Найкраще — шукати всохлі дуби високо в горах. Біль там обгниває або її короїд обгризає. Тверду середину дуба короїд ніколи не їсть. Акацію теж не їсть, тому з акацією добре працювати. А сосну і ялину їсть, аж за вухами лящить... У нас тут років сто тому поруч iз буками пихту Дугласа — червоне дерево насаджувати почали. То вона короїда до себе теж не підпускає — кору скидає, коли той заводиться...
Роботи Івана Майора — завжди особливі. Навіть коли він вирішить обіграти в них чужоземні образи, як то сталося з конспіративним «мавпячим» столиком — «нічого не бачу, нічого не чую, нікому нічого не скажу». Навіть непорушні й застиглі під дашком столу мавпочки виглядають жвавими і рухливими, як це не парадоксально. Олень iз гіллястими рогами-вішачками ось-ось зірветься зі стінки, сполоханий необережним рухом. Клишоногий ведмідь з дерев’яного квадратика картини неквапом спуститься на підлогу, обнюхуючи гостей... Його роботами оформлено чимало садиб як на Закарпатті, так і в околицях столиці чи на Полтавщині... Деякі й за кордон вивезли. А різьбяр Іван мріє про те, як знайти час, щоб створити чарівну дерев’яну казку в околицях форелевої річечки — теж Малої Угольки, через яку поки що тільки мальовничі місточки встиг налаштувати. Поки що доводиться працювати на замовлення. У Карпатах прогодувати сім’ю чоловікові, не виіжджаючи на заробітки за кордон, непросто...
ДОВІДКА «УМ»
У 1968 році для збереження унікальних гірських ландшафтів уряд України прийняв постанову про організацію Карпатського заповідника на площі 12,6 тисячi гектарів. З 1992 року заповідник входить до міжнародної мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО. У складі Карпатського біосферного заповідника, загальна площа якого сьогодні становить 53630 гектарів, налічується шість відокремлених масивів, а також ботанічні заказники державного значення «Чорна Гора» і «Юлівська Гора». Заповідні масиви розміщуються на висотах від 180 до 2061 метр над рівнем моря в західному, центральному і східному секторах Українських Карпат. Тут представлені практично не зачеплені людською діяльністю передгірні діброви, гірські букові, мішані та смерекові ліси, субальпійські та альпійські луки з сосново-вільховим криволіссям і скельно-лишайниковими ландшафтами. Майже 90% території заповідника вкрито пралісами. У заповіднику охороняється понад тисяча видів вищих судинних рослин, 66 видів ссавців, 193 види птахів, 9 видів плазунів, 13 видів земноводних, 23 види риб, понад 10000 видів безхребетних тварин. Тут представлені найкраще збережені карпатські екосистеми, які слугують сховищами для багатьох рідкісних та зникаючих видів рослин і тварин. У заповіднику нараховується 64 види рослин і 72 види тварин, занесених до Червоної книги МСОП і Червоної книги України.
