Полтавська битва

«Генерали як не вміли командувати на початку цієї війни, так і не навчилися»

— Юрію, як гадаєте, чому при призначенні комбата надали перевагу саме вашій кандидатурі?

— Як ви знаєте, в мене великий бойовий досвід. Воюючи у складі батальйону «Азов», брав участь у багатьох військових операціях. І досі їжджу на передову. Мені говорять: ти ж, мовляв, уже комбат, можна б і не наражатися на небезпеку. «Полтава» — батальйон патрульної служби міліції особливого призначення, тож багато організаційних питань доводиться вирішувати й тут, у Полтаві. Часто їжджу й у Міністерство внутрішніх справ, до того ж спілкуюся з волонтерами, вирішую кадрові питання. При цьому, повторюю, постійно буваю на передовій. Коли бійці батальйону «Полтава» дислокувалися у Волновасі, я перебував у Широкиному, де саме йшов у наступ полк «Азов», — бачив, як розвивається ситуація, і брав у ній безпосередню участь...

— Одні позиції наразі наші війська здали, натомість інші — відвоювали?

— Ми відступили з боку Дебальцевого і здали Донецьке летовище. Стільки хлопців в аеропорту поклали свої голови й потім його просто віддали противнику — мені це незрозуміло. У гарячих точках — Пісках, Авдіївці — досі воюють батальйон «Правого сектору», 80-та, 93-тя, 95-та бригади. Першу ж за останні півроку наступальну операцію в Широкиному повністю спланував і здійснив полк «Азов». А оскільки я виходець із нього, то й собі вирішив туди вклинитися: як командир батальйону можу переміщатися всіма секторами в зоні АТО, спілкуватися з іншими комбригами й комбатами. Таким чином, я також брав участь у наступальній операції, підвозив «азовцям» боєкомплект з Маріуполя, воду, харчі, був у самому Широкиному. До речі, 14 днів разом зі мною їздив журналіст — відчайдушний хлопець із Громадського телебачення, котрий знімав навіть бої. Нині монтується фільм про десять днів із життя військового з’єднання на передовій. Наступ у Широкиному можна назвати найуспішнішим, не рахуючи Мар’їнки, яку наші війська також звільнили. Полк «Азов» укріпився в Широкиному й досі утримує позиції. А загалом буквально за 2—3 дні наші війська взяли 5 чи 6 населених пунктів. Сепаратисти, до речі, не чекали такого масованого наступу: втікаючи, кидали автомати, техніку — все на світі.

— Отже, незважаючи на Мінські мирні угоди, воєнні дії продовжуються?

— На жаль, так, хоч, можливо, вже не в таких масштабах. Бійці батальйону «Полтава» займають передові позиції під Маріуполем, Широкиним та Бердянськом, несуть службу на блокпостах. Ми перейшли в підпорядкування полку Нацгвардії особливого призначення «Азов» (а раніше, коли дислокувалися у Волновасі, Дебальцевому, підпорядковувалися УМВС України в Донецькій області). На ту пору, коли бойовики штурмували Дебальцеве, Луганськ, Логвинове, батальйон «Полтава» перемістили до Волновахи. А в самому Дебальцевому стояв зведений загін працівників міліції Полтавщини.

— Чому, на вашу думку, допустили іще один «котел» — Дебальцівський?

— Бачите, генерали як не вміли командувати на початку цієї війни, так до цього часу й не навчилися. Дебальцiвською операцією командував очільник 128-ї гіркськопіхотної бригади, котрому Президент по завершенні її присвоїв звання Героя України.

— Дуже дивно: наші війська потрапляють у черговий «котел» — при цьому нам повідомляють, що Дебальцiвська операція пройшла успішно.

— Просто подають недостовірну інформацію. Бойовики вкотре, не дотримуючись Мінських мирних угод, обстріляли наших бійців, техніку при виході з Дебальцiвського «котла». Хоч, на мій погляд, цього «котла» можна було уникнути. Варто було нанести контрудар у бік міста Горлівка, відрізати бойовиків і в такий спосіб їх захопити в «котел» (згідно з нашими даними, у Горлівці були сконцентровані не надто значні сили противника). Ніхто з нашої військової верхівки на це не пішов. Генерали, очевидно, прорахували, що це не вигідно, або ж за все було заплачено, тому і «злили» Дебальцеве. Хоч, як відомо, цей населений пункт — стратегічно важливий об’єкт: там сконцентровані залізничні вузли — сепаратисти відремонтували колії й тепер завозять ними військову техніку з Російської Федерації.

— Відколи стали комбатом, у вас з’явилося більше можливостей?

— До того, як очолив батальйон «Полтава», його бійці були розкидані по різних секторах. Я ж добився, щоб увесь батальйон був сконцентрований в одному місці — таким чином, став єдиною злагодженою одиницею. Це по-перше. По-друге, моєю ініціативою є й організація роботи блокпостів на території Полтавщини. Нині споруджуватимемо черговий блокпост у районі Копилів на автодорозі Київ—Харків. Ці блокпости дуже важливі, адже Полтавщина межує чи не з усіма областями, що входять у так званий «коридор» до Криму від зони АТО. І от не так давно на блокпосту в Чутовому затримали чоловіка, який віз в автівці пістолети, ручні гранатомети, боєприпаси, — це тривожний симптом. Тож нині бійці батальйону «Полтава» спільно зі співробітниками ДАІ несуть службу й на блокпостах, що на території нашої області.

«Бійці для мене, як рідні діти»

— Правда, що забезпечення бійців стало дещо кращим?

— Завдяки моїм особистим контактам, великим проханням, нам видали нове озброєння: автомати, пістолети, снайперські гвинтівки, легкі кулемети. Завдяки міністру внутрішніх справ підкинули й балістичні окуляри, засоби захисту: наколінники, налокітники. Незабаром перейдемо на нову форму. Окрім усього, Міністерство презентувало батальйону дуже якісний тепловізор, що «бачить» на 2 кілометри вперед. Хлопці на навчаннях пристрілюють нову зброю. Росіяни тим часом продовжують вести війну без правил. Щодня відбуваються обстріли з танків, мінометів — ні про яке відведення їх на 25-кілометрову відстань, як передбачено домовленостями в Мінську, не йдеться. Радує те, що в Широкиному наші війська зайняли висоти й утримують їх. Коли Широкине було захоплене бойовиками, вони спокійно могли дістати «Градами» до Маріуполя, що вони й зробили. Тепер ми їх «відсунули».

— Годує наших вояків, як і раніше, народ?

— Так, харчуванням, водою увесь час забезпечують волонтери. Коли наш батальйон дислокувався у Волновасі, ми зіткнулися з тим, що в місцевій лікарні зовсім не було води. Проблему розв’язали волонтери з-під Диканьки, яких запросив командир 1-ї роти Валерій Листюхін, — привезли труби, насоси й пробурили свердловину, хоч усе це — дуже недешеве задоволення. У такий спосіб лікарню, де тимчасово мешкали бійці, забезпечили водою. У Волновасі до нас так звикли, що не хотіли відпускати. Але нам довелося передислокуватися під Маріуполь, бо там була дуже складна ситуація.

— На жаль, і в батальйоні «Полтава» є втрати...

— Якраз у той час, коли стояло питання про моє призначення комбатом, загинули двоє бійців. Це сталося в селищі міського типу Ольховатка під Дебальцевим: полтавці стояли біля будинку, в який влучили три снаряди, випущені з «Градів», — унаслідок цього двоє загинули на місці, чотирнадцятеро були поранені, причому один дуже тяжко, та нині він уже одужує.

— У цій війні багато незрозумілого. Бійці часто скаржаться на те, що немає команди вдаватися до рішучих дій.

— Якби була така команда, думаю, ми б уже дійшли до наших кордонів. Біда в тім, що війна — бездонне джерело прибутків для обох сторін, там крутяться мільйони, мільярди. До того ж на неї можна списати все: економічну кризу, невміле керівництво державою, ще більше зубожіння людей. Якби моя воля, завів би в Генштаб Андрія Білецького (командира полку «Азов»), Дмитра Яроша, багатьох інших комбатів і комбригів, котрі знають війну ізсередини. Бо у вищому командуванні є генерали, які, підозрюємо, продають інформацію, роблять усе, щоб війна відбувалася незрозуміло як. Скажімо, було таке, що от бійці бачать противника й можуть нанести йому потужний удар, а їм говорять: «Спостерігайте». Для мене це, м’яко кажучи, дивно: по тобі стріляють, а ти спостерігай. Насправді всім керує начальник Генштабу Збройних сил України Віктор Муженко. Багато хто з бійців у нього не вірить і навіть певен, що всі так звані «котли» відбуваються з його вини. Нам незрозуміло, чому він досі на цій посаді. За рік наша армія справді виросла, у неї влилися справжні патріоти, багато кадрових офіцерів. Якби нагорі не було продажних генералів, ми, переконаний, могли б змінити хід цієї війни.

— Ну, і якби в цій війні не брала участі Російська Федерація.

— Зрозуміло, що в Донецькій та Луганській областях не було ні танкових, ні ракетних частин. Нині ж там сконцентровано стільки військової техніки, зброї. Доходить уже до того, що бандформування стріляють одне по одному — у такий спосіб ділять територію, сфери впливу. У грудні минулого року ми з бійцями тиждень стояли під Дебальцевим і були свідками того, як ополченці з Горлівки обстрілювали позиції ополченців з Єнакієвого. У нас в Ольховатці був так званий «клапан»: на відстані 300 метрів від нашого блокпосту стояв блокпост «ДНР». Тож нашим бійцям доводилося спілкуватися із сепаратистами. Знаєте, що пропонували останні? Давайте виженемо, мовляв, бородатих найманців, а між собою якось уже розберемося.

— Юрію, ви змінилися, відколи стали комбатом?

— Став відповідальнішим. Доводиться думати тепер не лише про себе, а й про бійців. У кожного із них якісь проблеми: то вода закінчилася, то генератор зламався — намагаюся всім допомагати. Нині отримуємо посвідки учасника бойових дій — тримаю це на контролі, намагаюся прискорити доволі тривалий бюрократичний процес. Бійці для мене, як рідні діти. От, скажімо, один із них полюбляє «згущенку», тож щодня її привозив із Волновахи. Нині ж мені переказують по телефону слова того бійця: немає, мовляв, поряд комбата — нікому возити «згущенку».

— Якщо наших бійців підгодовують волонтери, то хто — ополченців?

— Звичайно ж, Російська Федерація. Ви ж бачите по телебаченню: в «ДНР», «ЛНР» постійно заходять фури гумконвою. Окрім продовольства, вони завозять боєприпаси, міни... Як тільки приходить черговий гумконвой, у нас одразу ж починається «веселе» життя...