Полтавська битва

03.04.2015
Полтавська битва

Із Дмитром Ярошем. (з архіву Юрія Анучіна.)

Колишній доброволець тоді ще батальйону «Азов» Юрій Анучін, призначений командиром батальйону міліції «Полтава» після скандально відомого Іллі Киви, показує фотознімки з війни: «От на моїй автівці під мінометним обстрілом вивозимо із села Широкиного, що у Волноваському районі Донецької області, мирних жителів... А це вже другий день наступу в тому ж таки Широкиному... Ось що лишається від автомобіля після обстрілу. Я свій вчасно встиг заховати — по колесах, щоправда, все ж таки влучило. А це я провідую в шпиталі Дмитра Яроша: як відомо, він був тяжко поранений в аеропорту під час обстрілу «Градами»...
Юрію часто доводиться тепер у службових справах переміщатися із зони і в зону АТО.
— Основна проблема в батальйоні — нестача транспорту, — розповідає він. — Часто потрапляючи під обстріли, транспортні засоби потім довго не витримують — ламаються. Усі легкові автомобілі, які використовуємо в зоні АТО, придбані винятково волонтерами. От у моєму старенькому «джипі» в Широкиному осколки прорешетили гуму, так волонтери купили нову. Та й сам «джип» купив народний депутат із Києва.

«Генерали як не вміли командувати на початку цієї війни, так і не навчилися»

— Юрію, як гадаєте, чому при призначенні комбата надали перевагу саме вашій кандидатурі?

— Як ви знаєте, в мене великий бойовий досвід. Воюючи у складі батальйону «Азов», брав участь у багатьох військових операціях. І досі їжджу на передову. Мені говорять: ти ж, мовляв, уже комбат, можна б і не наражатися на небезпеку. «Полтава» — батальйон патрульної служби міліції особливого призначення, тож багато організаційних питань доводиться вирішувати й тут, у Полтаві. Часто їжджу й у Міністерство внутрішніх справ, до того ж спілкуюся з волонтерами, вирішую кадрові питання. При цьому, повторюю, постійно буваю на передовій. Коли бійці батальйону «Полтава» дислокувалися у Волновасі, я перебував у Широкиному, де саме йшов у наступ полк «Азов», — бачив, як розвивається ситуація, і брав у ній безпосередню участь...

— Одні позиції наразі наші війська здали, натомість інші — відвоювали?

— Ми відступили з боку Дебальцевого і здали Донецьке летовище. Стільки хлопців в аеропорту поклали свої голови й потім його просто віддали противнику — мені це незрозуміло. У гарячих точках — Пісках, Авдіївці — досі воюють батальйон «Правого сектору», 80-та, 93-тя, 95-та бригади. Першу ж за останні півроку наступальну операцію в Широкиному повністю спланував і здійснив полк «Азов». А оскільки я виходець із нього, то й собі вирішив туди вклинитися: як командир батальйону можу переміщатися всіма секторами в зоні АТО, спілкуватися з іншими комбригами й комбатами. Таким чином, я також брав участь у наступальній операції, підвозив «азовцям» боєкомплект з Маріуполя, воду, харчі, був у самому Широкиному. До речі, 14 днів разом зі мною їздив журналіст — відчайдушний хлопець із Громадського телебачення, котрий знімав навіть бої. Нині монтується фільм про десять днів із життя військового з’єднання на передовій. Наступ у Широкиному можна назвати найуспішнішим, не рахуючи Мар’їнки, яку наші війська також звільнили. Полк «Азов» укріпився в Широкиному й досі утримує позиції. А загалом буквально за 2—3 дні наші війська взяли 5 чи 6 населених пунктів. Сепаратисти, до речі, не чекали такого масованого наступу: втікаючи, кидали автомати, техніку — все на світі.

— Отже, незважаючи на Мінські мирні угоди, воєнні дії продовжуються?

— На жаль, так, хоч, можливо, вже не в таких масштабах. Бійці батальйону «Полтава» займають передові позиції під Маріуполем, Широкиним та Бердянськом, несуть службу на блокпостах. Ми перейшли в підпорядкування полку Нацгвардії особливого призначення «Азов» (а раніше, коли дислокувалися у Волновасі, Дебальцевому, підпорядковувалися УМВС України в Донецькій області). На ту пору, коли бойовики штурмували Дебальцеве, Луганськ, Логвинове, батальйон «Полтава» перемістили до Волновахи. А в самому Дебальцевому стояв зведений загін працівників міліції Полтавщини.

— Чому, на вашу думку, допустили іще один «котел» — Дебальцівський?

— Бачите, генерали як не вміли командувати на початку цієї війни, так до цього часу й не навчилися. Дебальцiвською операцією командував очільник 128-ї гіркськопіхотної бригади, котрому Президент по завершенні її присвоїв звання Героя України.

— Дуже дивно: наші війська потрапляють у черговий «котел» — при цьому нам повідомляють, що Дебальцiвська операція пройшла успішно.

— Просто подають недостовірну інформацію. Бойовики вкотре, не дотримуючись Мінських мирних угод, обстріляли наших бійців, техніку при виході з Дебальцiвського «котла». Хоч, на мій погляд, цього «котла» можна було уникнути. Варто було нанести контрудар у бік міста Горлівка, відрізати бойовиків і в такий спосіб їх захопити в «котел» (згідно з нашими даними, у Горлівці були сконцентровані не надто значні сили противника). Ніхто з нашої військової верхівки на це не пішов. Генерали, очевидно, прорахували, що це не вигідно, або ж за все було заплачено, тому і «злили» Дебальцеве. Хоч, як відомо, цей населений пункт — стратегічно важливий об’єкт: там сконцентровані залізничні вузли — сепаратисти відремонтували колії й тепер завозять ними військову техніку з Російської Федерації.

— Відколи стали комбатом, у вас з’явилося більше можливостей?

— До того, як очолив батальйон «Полтава», його бійці були розкидані по різних секторах. Я ж добився, щоб увесь батальйон був сконцентрований в одному місці — таким чином, став єдиною злагодженою одиницею. Це по-перше. По-друге, моєю ініціативою є й організація роботи блокпостів на території Полтавщини. Нині споруджуватимемо черговий блокпост у районі Копилів на автодорозі Київ—Харків. Ці блокпости дуже важливі, адже Полтавщина межує чи не з усіма областями, що входять у так званий «коридор» до Криму від зони АТО. І от не так давно на блокпосту в Чутовому затримали чоловіка, який віз в автівці пістолети, ручні гранатомети, боєприпаси, — це тривожний симптом. Тож нині бійці батальйону «Полтава» спільно зі співробітниками ДАІ несуть службу й на блокпостах, що на території нашої області.

«Бійці для мене, як рідні діти»

— Правда, що забезпечення бійців стало дещо кращим?

— Завдяки моїм особистим контактам, великим проханням, нам видали нове озброєння: автомати, пістолети, снайперські гвинтівки, легкі кулемети. Завдяки міністру внутрішніх справ підкинули й балістичні окуляри, засоби захисту: наколінники, налокітники. Незабаром перейдемо на нову форму. Окрім усього, Міністерство презентувало батальйону дуже якісний тепловізор, що «бачить» на 2 кілометри вперед. Хлопці на навчаннях пристрілюють нову зброю. Росіяни тим часом продовжують вести війну без правил. Щодня відбуваються обстріли з танків, мінометів — ні про яке відведення їх на 25-кілометрову відстань, як передбачено домовленостями в Мінську, не йдеться. Радує те, що в Широкиному наші війська зайняли висоти й утримують їх. Коли Широкине було захоплене бойовиками, вони спокійно могли дістати «Градами» до Маріуполя, що вони й зробили. Тепер ми їх «відсунули».

— Годує наших вояків, як і раніше, народ?

— Так, харчуванням, водою увесь час забезпечують волонтери. Коли наш батальйон дислокувався у Волновасі, ми зіткнулися з тим, що в місцевій лікарні зовсім не було води. Проблему розв’язали волонтери з-під Диканьки, яких запросив командир 1-ї роти Валерій Листюхін, — привезли труби, насоси й пробурили свердловину, хоч усе це — дуже недешеве задоволення. У такий спосіб лікарню, де тимчасово мешкали бійці, забезпечили водою. У Волновасі до нас так звикли, що не хотіли відпускати. Але нам довелося передислокуватися під Маріуполь, бо там була дуже складна ситуація.

— На жаль, і в батальйоні «Полтава» є втрати...

— Якраз у той час, коли стояло питання про моє призначення комбатом, загинули двоє бійців. Це сталося в селищі міського типу Ольховатка під Дебальцевим: полтавці стояли біля будинку, в який влучили три снаряди, випущені з «Градів», — унаслідок цього двоє загинули на місці, чотирнадцятеро були поранені, причому один дуже тяжко, та нині він уже одужує.

— У цій війні багато незрозумілого. Бійці часто скаржаться на те, що немає команди вдаватися до рішучих дій.

— Якби була така команда, думаю, ми б уже дійшли до наших кордонів. Біда в тім, що війна — бездонне джерело прибутків для обох сторін, там крутяться мільйони, мільярди. До того ж на неї можна списати все: економічну кризу, невміле керівництво державою, ще більше зубожіння людей. Якби моя воля, завів би в Генштаб Андрія Білецького (командира полку «Азов»), Дмитра Яроша, багатьох інших комбатів і комбригів, котрі знають війну ізсередини. Бо у вищому командуванні є генерали, які, підозрюємо, продають інформацію, роблять усе, щоб війна відбувалася незрозуміло як. Скажімо, було таке, що от бійці бачать противника й можуть нанести йому потужний удар, а їм говорять: «Спостерігайте». Для мене це, м’яко кажучи, дивно: по тобі стріляють, а ти спостерігай. Насправді всім керує начальник Генштабу Збройних сил України Віктор Муженко. Багато хто з бійців у нього не вірить і навіть певен, що всі так звані «котли» відбуваються з його вини. Нам незрозуміло, чому він досі на цій посаді. За рік наша армія справді виросла, у неї влилися справжні патріоти, багато кадрових офіцерів. Якби нагорі не було продажних генералів, ми, переконаний, могли б змінити хід цієї війни.

— Ну, і якби в цій війні не брала участі Російська Федерація.

— Зрозуміло, що в Донецькій та Луганській областях не було ні танкових, ні ракетних частин. Нині ж там сконцентровано стільки військової техніки, зброї. Доходить уже до того, що бандформування стріляють одне по одному — у такий спосіб ділять територію, сфери впливу. У грудні минулого року ми з бійцями тиждень стояли під Дебальцевим і були свідками того, як ополченці з Горлівки обстрілювали позиції ополченців з Єнакієвого. У нас в Ольховатці був так званий «клапан»: на відстані 300 метрів від нашого блокпосту стояв блокпост «ДНР». Тож нашим бійцям доводилося спілкуватися із сепаратистами. Знаєте, що пропонували останні? Давайте виженемо, мовляв, бородатих найманців, а між собою якось уже розберемося.

— Юрію, ви змінилися, відколи стали комбатом?

— Став відповідальнішим. Доводиться думати тепер не лише про себе, а й про бійців. У кожного із них якісь проблеми: то вода закінчилася, то генератор зламався — намагаюся всім допомагати. Нині отримуємо посвідки учасника бойових дій — тримаю це на контролі, намагаюся прискорити доволі тривалий бюрократичний процес. Бійці для мене, як рідні діти. От, скажімо, один із них полюбляє «згущенку», тож щодня її привозив із Волновахи. Нині ж мені переказують по телефону слова того бійця: немає, мовляв, поряд комбата — нікому возити «згущенку».

— Якщо наших бійців підгодовують волонтери, то хто — ополченців?

— Звичайно ж, Російська Федерація. Ви ж бачите по телебаченню: в «ДНР», «ЛНР» постійно заходять фури гумконвою. Окрім продовольства, вони завозять боєприпаси, міни... Як тільки приходить черговий гумконвой, у нас одразу ж починається «веселе» життя...

  • Загинув за Батьківщину? Доведи

    60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>

  • На чужині — не ті люди...

    Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>

  • «Русскій мір» у нашій церкві служити не буде»

    Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>

  • Батько солдата

    Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>

  • «Нашим хлопцямна війні Бог дає інші очі»

    Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>

  • Зона як заповідник

    Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>