Реабілітація честі

Час від часу в ЗМІ повідомляється про акції соціальної боротьби: то «афганці», то територіальні громади виходять на захист порушених прав. Не помітно, щоправда, протестів колишніх держслужбовців СРСР, працівників КДБ, суддів, прокурорів. Ті, чиї заслуги перед Батьківщиною викликають сумнів, проте від держави мають неабияке забезпечення, сидять тихо. Але в Україні є й соціальна група, яка взагалі випала зі сфери інтересів суспільства. Це колишні політв’язні. Один за одним вони відходять у кращий світ, їх надто мало. Та й вік уже не для соціальних боїв...

Тавро злочинця

«Стоп! — скажуть ті, хто стежить за громадсько-політичним життям держави. — Президент Ющенко видав указ № 1088, що зміцнював соціальний захист, і навіть доручив Мін’юстові підготувати проект закону, аби покращити ситуацію для колишніх політв’язнів. І навіть Прем’єр Азаров із тією ж метою видав Постанову Кабміну від 19 грудня 2012 р. № 1052-р., що складалась із 13 пунктів». Проте слід нагадати — законопроект, підготований та запропонований Мін’юстом у відповідності з указом № 1088, був Верховною Радою відхилений, а Постанова Кабміну при Азарові лишилась «папірцем», її ніхто й не збирався виконувати...

Отож автор цих рядків, сам належачи до цієї соціальної групи, взявся висвітлити цю тему, а водночас торкнутись і ставлення суспільства до політв’язнів. Розглядаючи процес реабілітації, здебільшого мають на увазі виплати, які отримують певні категорії колишніх в’язнів згідно з Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». Хто ж це — політв’язень або репресований? Це людина, яка мала жити з рідними, працювати, мати щорічні відпустки, заробляти кошти, забезпечуючи себе та сім’ю. Натомість вона, не вчинивши злочину, опинялася за колючим дротом, до виснаження працювала без (або іноді майже без) будь-якого заохочення. І це протягом довгих років, позбавлена можливості бачити рідних і близьких, піддана випробуванням холодом, голодом і задухою, у колоніях для кримінальних злочинців. Сім’я ув’язненого в цей час перебувала у скрутному матеріальному становищі. Його дружина і діти вважалися родичами злочинця, це пригнічувало їх морально. Як же кричить, як стогне душа законослухняної, інтелігентної і делікатної людини (саме такими у своїй більшості були жертви сталінських репресій), на якій було поставлено ганебне тавро злочинця — ворога народу. І звинувачено його у тяжких політичних злочинах.

Закон відповідальності народу

Уже відбувши термін, людина й надалі платила своєю недолею за нескоєний злочин, бо факт ув’язнення в більшості випадків відкидає людину і всю її сім’ю на найнижчу соціальну сходинку: її діти (в більшості випадків) через матеріальну скруту та приналежність до родини «ворога народу» не матимуть вищої освіти, а люди, ув’язнені молодими, безнадійно відстануть від однолітків: у плані освіти, кар’єрного зростання та кваліфікації, у створенні сім’ї. Ув’язнення — це не лише страшні довгі роки за колючим дротом, а й покалічені долі ув’язнених, їхніх рідних і близьких.

Поза сумнівом, відповідальність за всі ті біди покладається на суспільство! Мені можуть закинути: «До чого тут суспільство? Адже засудили їх конкретні люди: судді, прокурори, доклали рук слідчі, особи, що звели наклепи». Утім, хоч ми тепер заслужено звинувачуємо ідеологів: «отця народів», Єжова, Берію й інших, але, за великим рахунком, відповідальність — на всьому суспільстві! Бо це від його імені здійснюється у державі право (і неправо). Може, хтось скаже, що це стосується демократичних країн, а в нашій колишній імперії панувала жорстока репресивна машина, створена тоталітаризмом. Але ж кожен народ має такий уряд, на який заслуговує, і кожен уряд діє так, як йому дозволяє діяти його народ.

Пішов народ Німеччини за націонал-соціалістами, дозволив своєму урядові розв’язати другу світову, сп’янілий від перших перемог радів новим і новим злочинам — і час похмілля прийшов. Так, покарано було насамперед безпосередніх винуватців, але і народ зазнав справжньої національної катастрофи: міста були в руїнах, економіка зруйнована, розділена, держава позбавлена війська.

Отже, суспільний закон відповідальності народу за діяльність влади працює. І наше суспільство має позбутись недоброї риси — складати з себе відповідальність. Ми обрали Президентом України злочинця — отримали відповідно!

Пенсія за зарплату

Тут можна згадати, що є Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», який передбачає компенсації збитків та пільги. Так, цей закон передбачає для кожного незаконно ув’язненого безкоштовне лікування, але хто таке лікування бачив? Передбачає компенсацію матеріальних збитків. Але сума цих збитків обчислюється за середньомісячною мінімальною зарплатнею, поділеною навпіл та помноженою на кількість проведених в ув’язненні місяців (але не більше як за 75 місяців). Тому абсолютно неадекватна матеріальним збиткам, яких об’єктивно зазнали репресовані. А всупереч Європейськiй конвенції, компенсації моральних збитків Закон «Про реабілітацію...» не передбачає зовсім.

Для прикладу наведу таке: Юрій-Богдан Шухевич протягом свого життя провів у радянських концтаборах майже 35 років. Після реабілітації йому виплатили 1125 гривень. Вікторові Куксі за два роки, які він провів в ув’язненні, нарахували компенсацію у 180 гривень, і лише через суди він виборов іншу суму. Василь Овсієнко, відомий колишній політв’язень, знаючи порядок нарахувань, навіть не пішов по нараховані гроші.

Серед колишніх репресованих є такі, що отримують мінімальні пенсії. Адже коли Верховна Рада приймала Закон «Про реабілітацію...», діяв старий пенсійний закон, у якому на обчислення громадянинові суми пенсії вагомо впливав його стаж роботи. А згідно з Законом «Про реабілітацію...», кожен рік, відбутий в ув’язнені, зараховується у робочий стаж як три роки. Завдяки цьому реабілітовані отримували більш-менш пристойні пенсії.

Коли ВРУ прийняла новий пенсійний закон, загальний трудовий стаж втратив свою вагу і важливим став реальний заробіток. А політв’язні у концтаборах працювали фактично задарма. До того ж, і до ув’язнення, й відбувши його, вони жили у злиднях, потерпаючи від дискримінації. Наведу як приклад подружжя Бадзів. Юрій Васильович після участі в протестній акції на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» був звільнений з Інституту літератури. П’ять років перед арештом працював вантажником у хлібному магазині за 75 радянських карбованців на місяць. На яку пенсію тут можна розраховувати? Його дружина Світлана Тихонівна — дисидентка, борець за права людини, вона супроводжувала Василя Стуса в його поїздці до Москви для зустрічі з Андрієм Сахаровим, аби запобігти провокаціям. Переслідувана системою, із відмінним дипломом університету ім. Шевченка, вона тринадцять років працювала різноробом, листоношею, прибиральницею. Тепер — тяжко хвора і має жалюгідну пенсію.

Прихована «перевернутість»

А це ж люди із високим почуттям громадського обов’язку. Мізерні заробітки — це результат їх переслідування комуністичною владою. І сучасна влада фактично продовжує це переслідування. Політв’язні не можуть собі дозволити порцію морозива у літню спеку, одягаються у секондхендi й мають забезпеченння своєї старості набагато нижче, ніж прапорщики — їхні наглядачі у тюрмах.

І ще одне порівняння: в академії Муніципального управління викладає Григорій Іванович Зубець. Він був радником голови судової адміністрації України. А ще раніше заступником, а потім і головою Київського міського суду, служив радянській імперії, спеціалізувався на політичних справах. Він засудив Степана Хмелевського за літературну критику, автора цих рядків — за книгу «Дорога в дисиденти», додавши ще три кримінальні статті, Михайла Михалка — за ст. 187-1 («наклепницькі вигадки, що паплюжать радянський суспільний та політичний лад»). Саме він відправив у смертоносне ув’язнення журналіста, ученого-сходознавця Валерія Марченка. Так от, зважаючи на посади і платню, що пан Зубець мав, він отримує пенсію разів у десять більшу за тих, хто боровся за державність. Якими ж міркуваннями керується держава? А це ж — критерій моральності суспільства.

Я запропонував би кожному відповісти на кілька запитань: «Яке почуття викликає у людини повідомлення ЗМІ про стихійне лихо, коли людей, зовсім незнайомих, часто з іншої країни, спіткала біда? Яке почуття викликає звістка про горе, що трапилося з родичем чи другом, або навіть із незнайомцем?». Зазвичай такі ситуації викликають жаль і бажання допомогти.

У нашого народу є традиція: всією вулицею сходитись, допомагати будувати хату — особливо погорільцям. Морські судна, отримавши сигнал «SOS», кидають усі справи або негайно змінюють напрям руху й поспішають на допомогу. До всього цього спонукає притаманне людям співчуття. Відповідно, і дбайливе ставлення до проблем колишніх політв’язнів свідчитиме про відновлення принципу справедливості та співчуття. А це ж найперший чинник моральності.