Сергій Пономаренко: Магія допомоги або шкоди прихована в нас самих

— На початках своєї письменницької праці ви шукали себе в різних літературних напрямах, зокрема писали й про «серйозне, реальне» життя. Вибір свій зупинили на пригодницькій прозі, детективних історіях та ще й з містичним компонентом. Як пояснюєте цю спеціалізацію?

— Більшу частину свого життя я був тільки читачем, і досі продовжую ним бути. Коли вже почав писати, то завжди мій перший читач — я сам, і тому у своїх творах досліджую ті теми, використовую жанри, які цікаві мені. Я дуже люблю інтелектуальні детективи, де потрібно помізкувати і до останніх сторінок не знаєш, хто злочинець. Мені подобається хоррор і містика, бо інколи у житті бували такі випадки, які неможливо раціонально пояснити, і, до того ж, трохи адреналіну в кров додати при читанні не зашкодить. Я люблю читати мемуаристику, історію, спогади сучасників, які розглядають події минулого з різних боків, тому обов’язково використовую маловідомі, але дуже цікаві історичні факти, загадки. Навіть дозволяю собі свою версію розв’язання історичних заплутаних подій. Для того щоб показати онлайн події, які відбуваються в двох площинах часу, інколи використовую прийоми з фантастики — мої персонажі мандрують у часі. Хто з читачів у підлітковому віці не мріяв опинитись у середньовіччі, щоб поспілкуватися з історичними персонажами?

Я люблю мандрувати, блукати вулицями незнайомих міст, до того ж, моя попередня робота дозволяла багато їздити, бачити багато цікавих місцин. Поєднання різних гостросюжетних жанрів у одній книжці привело мене до того, що я зараз пишу. Сучасність — це час інформації, і тому мої твори дуже динамічні й інформаційні. Рідко коли сучасний читач може собі дозволити відвести достатньо часу, щоб насолодитися неквапливим читанням книги. Здебільшого це читання у транспорті чи пізно ввечері, за рахунок сну. Саме це враховую я, пишучи свої твори.

— Містика для вас лише інструмент чи, можливо, ви на власні очі спостерігали якісь надприродні явища?

— Можна сперечатися, є магія чи ні, може вона принести шкоду або користь, але є безліч людей, які випробували на собі її вплив. Красуня, заради якої ти ввечері був готовий на все, вранці без гриму викликає в тебе протилежну реакцію, і ти ледве стримуєшся, щоб, відкривши очі, не накивати п’ятами.

Що це? Магія гриму. Є ще магія слова, коли нам на вухо шепочуть (або це робимо ми) чарівливі слова, компліменти, яким ми готові повірити без жодного критичного аналізу. Магія навіювання, циганська магія, коли, заговоривши зі смаглявою представницею вічно мандрівного племені, незабаром опиняєшся без золотих прикрас і грошей. «Не розумію, що на мене найшло», — скаржишся потім знайомим.

У разі бешихових захворювань або переляку ведеш дитину до баби-шептухи, свято вірячи, що її старовинна метода ефективніша, ніж сучасна медицина. Підкинута в квартиру суха жаба по-різному впливає на людей, ті, які вірять у можливість зурочення, мучаться муками і в підсумку звертаються до бабок, а інші тільки здивуються, чому ця гидота виявилася тут, і, викинуть її геть, миттєво забувають про неї і надалі зовсім не страждають від цього.

Тобто магія допомоги або шкоди прихована в нас самих, у наших мозкових звивинах, підсвідомості, на рівні знань, в умінні критично ставитися до дійсності.

Буває, у повсякденному житті ми стикаємося з речами, які погано піддаються поясненню. У новому комп’ютері раптом летить жорсткий диск, і праця декількох місяців виявляється втраченою. Першої миті тебе охоплює відчай, бажання все послати куди подалі, а потім потрібна кропітка праця для відновлення тексту, але це вже нове творіння, не схоже на колишнє, втрачене. А може, ти в цьому разі не втратив, а тільки знайшов?

У моєму житті були різні випадки, які я не можу пояснити досі. На день народження мого батька, коли в квартирі були тільки я і мати, і до того ж на кухні, несподівано вибухнула кришталева «лодія» з салатом «олів’є», розкинувши далеко скалки. Незабаром мій батько помер, а я прочитав, що такі випадки досить часто відбуваються напередодні трагічних чи тяжких подій. Нещодавно мені розповіла про подібний випадок знайома поетеса. Вона як волонтер поверталася з АТО, і автомобіль, у якому вона їхала, потрапив у дуже тяжку аварію, був навіть «200-й». Поетеса покалічилася, була кілька діб у комі, лежала тривалий час у шпиталях. Уже вдома їй мати розповіла, що, коли трапилася аварія, вибухнуло її улюблене сувенірне блюдечко, але не розпалося.

Повертаючись до випадку з батьком, скажу, що я дізнався про його смерть уночі, вві сні, розмовляв із ним. Тільки пізно вранці передзвонили з госпіталю і повідомили. А напередодні нічого на це не вказувало, моя мати ввечері була у батька. Траплялися й інші випадки в житті моєму і друзів, знайомих, які дуже важко пояснити.

— Ви пишете містичні детективи. А що полюбляєте читати?

— Я дуже люблю історичну літературу, бо є прихильником теорії, що історичний процес є спіралеподібним і має циклічний характер. Історичні події можуть підказати можливі варіанти розвитку сучасності. Навіть історичні постаті час від часу з’являються дуже схожі на своїх попередників, які жили за сотні років до того.

Це помітили навіть античні автори, той же Плутарх, який писав портрети римських імператорів, полководців, проводячи аналогію з давньогрецькими, які для нього були сивою давниною. Революція гідності, яка не завершена, тільки набирає оберти, має дуже багато схожих рис з Великою французькою революцією. Я вважаю, що парламентаризму потрібно вчитися, знання з неба не падають, і світова історія повинна бути однією з обов’язкових дисциплін, щоб уникати помилок минулого.

Звісно, також читаю твори сучасних авторів і класику. До вибору літератури підходжу з позицій корисної інформативності для себе. Якщо книга мене не зацікавлює вже кількома десятками сторінок, я її покидаю, незважаючи на можливу «зоряність» автора.

— Ви чимало написали російською мовою. Не дивно, адже народилися в уральському Магнітогорську та ще й у сім’ї військовослужбовця. Переїхали до зрусифікованого Києва (це лише тепер він досить активно українізується). Аж ось ваша найновіша книжка «Тенета бажань» — написана українською...

— Це так і не так. До Києва мене привезли, коли мені було шість місяців, тому моє рідне місто — це Київ. Батько віддав мене до україномовної київської школи №130, тому мені було однаково, якою мовою читати книжки. До того ж у радянські часи було простіше дістати зарубіжні детективи, в більшості польські та болгарські, класичну зарубіжну літературу українською мовою, чим я користувався. Коли працював в апараті Міністерства хлібопродуктів, то всі розпорядження, накази були тільки українською мовою, як і в Мінсільгоспі. Після виходу першої книжки — збірки повістей і оповідань «Лиса гора» — я написав на замовлення журналу «Президент» публіцистичну книгу українською мовою, подальша доля якої мені не відома. Звісно, у ті часи я перебував переважно в російськомовному середовищі, нині 50 на 50. Коли мені потрібно писати чи спілкуватися українською мовою, я думаю саме українською, хоча значно простіше писати російською. Написати книгу українською в мене задумка виникла давно, але підчас спілкування з деякими видавництвами, які спеціалізуються на україномовній літературі, мені дали зрозуміти, що для них я російськомовний автор. Тому з романом «Тенета бажань» я взяв участь у конкурсі «Коронація слова», але номінантом не став. Зате головний редактор видавництва «Дуліби» Марина Гримич зацікавилася цим гостросюжетним романом і після перемовин видала його.

— У вас ювілей — 60. Що ви самі собі хотіли б побажати?

— Що може собі побажати письменник? Напевно, те, що й альпініст, який мріє про нові вершини гір. Пам’ятаєте цю пісню у Володимира Висоцького? Письменник же мріє про головну книгу, яка надовго переживе самого письменника і яка буде пов’язана з його ім’ям. Незважаючи на два десятки написаних мною книжок, головна книга в мене ще попереду.