Свої серед своїх

58-річна Тетяна Дерунець тільки-но закінчила сортувати дитячі речі (їх зібрали й привезли працівники управління полтавської міліції). Хлоп’ячий і дівчачий одяг склала окремо. Хвалиться, що тепер у 6-річного Владика й 4-річного Вані багато добротних костюмчиків, а в 7-річної Соні та 3-річної Маргаритки — красивих сукенок. Коли пані Тетяна разом із чотирма онуками, опікуном яких вона є, та 82-річною матір’ю вибиралися з обстрілюваного Дебальцевого, то взяли тільки найнеобхідніші дитячі речі — в основному теплі, адже надворі було ще зимно. Вивозили родину на автомобілі, що слугував польовим шпиталем, тож самим членам сімейства в ньому ледве вистачило місця. Іззаду, де зазвичай було місце для поранених бійців, кинули кілька мішків із речами та продуктами на перший час.

«Поки солдати Нацгвардії стояли в Дебальцевому, жодного будинку не пограбували»

Іще рік тому Тетяна Дерунець навряд чи могла собі навіть уявити, що опиниться разом із родиною в місті Гадяч, що на Полтавщині.

«Нас вивіз господар цього будинку Всеволод Кожемяка, підприємець із Харкова. У Гадячі в нього є елеватор. А цей будинок якраз і зведено для працівників елеватора, — розповідає пані Тетяна. — Вітчим відмовився тоді їхати разом із нами — хотів уберегти нашу оселю від мародерів. А коли вже назрівав дебальцевський «котел», то Всеволод Кожемяка зателефонував мені й сам запропонував привезти до Гадяча й вітчима. На ту пору Дебальцеве потерпало вiд постійних обстрілiв — як наслідок, уціліли відсотків 20 будинків, а решта були зруйновані».

«Коли дружина з Тетяною та дітьми виїхали з Дебальцевого, я понад місяць не вилазив із підвалу, — приєднується до розмови вітчим пані Тетяни — Валентин Логвінов. — Річ у тім, що одного разу біля нашого будинку вкотре розірвався снаряд. Мене відкинуло вибуховою хвилею — та так, що після цього перестав ходити. Солдати витягли мене з підвалу й буквально занесли до автівки. Тільки тут, у Гадячі, підлікувався й почав самостійно пересуватися, спираючись на палицю».

Тетяна Дерунець прожила з родиною в Дебальцевому 30 років. Пригадує, що буквально перед війною зробила ремонт у будинку, придбала для онукiв новенькі двоярусні ліжка. Усе стягувала в дім, аби дітям у ньому жилося комфортно: донька тільки народжувала їх й одразу ж підкидала матері. Тож «мамою» дітлахи називають бабусю, до неї біжать із проблемами й радощами.

— Ви зрозуміли, що потрібно виїжджати з Дебальцевого, ще у грудні? — запитую у пані Тетяни.

— Далі залишатися там із дітьми було неможливо. Потрібно було виїхати ще раніше. Та я все сподівалася на диво: що все колись минеться, що хвиля війни покотиться далі, — пригортаючи до себе дітей, зізнається жінка. — Прекрасно бачила, з якого боку стріляли по місту. Снарядами, мінами «пригощали» нас «визволителі» з «ДНР» та «ЛНР». У мій дім влучили дві міни, випущені з боку бойовиків, — це однозначно. Не могла українська армія стріляти так, щоб міна облетіла навколо будинку і встрягла в стіну з протилежного боку. Перша міна влучила в будинок у листопаді. Добре, що вдома зі мною була тільки найменша онука Маргаритка (інших відправила до приятелів у безпечніше місце). Я саме зварила їжу, нагодувала Маргаритку і збиралася перекусити сама. Раптом дім здригнувся, в одну мить повилiтали всі шибки, стало темно. Схопивши на руки внучку, спустилася у підвал. Ми сиділи там понад годину, поки йшов обстріл. Коли ж стало відносно тихо, наважилася вийти у двір. Картину, яку побачила, важко описати словами. Половини покрівлі не стало, лічильник електроенергії, що висів на стіні, ворота, ванна, що стояла у дворі, порешечені, електродроти перебиті, шибки навіть у літній кухні вилетіли, дерева в городі обстрижені — ніби хтось бензопилкою пройшовся, а у стіні стирчить міна.

Зима вже була не за горами. Тож перекрити покрівлю родині Дерунців-Логвінових допомогли солдати 25-го батальйону Нацгвардії. Хлопці спрацювали оперативно: через якихось дві години покрівля була готова. Та простояла вона недовго. Коли бойовики захоплювали Дебальцеве, снарядом знесло іншу половину даху. Шибки цього разу повилiтали разом із рамами. Про це пані Тетяні розповіла по телефону подруга, котра жила по сусідству (вона переховувалася від війни в Дніпропетровську, а нині повернулася додому).

«На моє прохання приятелька побувала в нашій оселі й повідомила, що ліжка, телевізор і холодильник — на місці, мародери винесли тільки електроприлади, швейну машинку, бензопилу, пилораму, дитячі велосипеди, — продовжує розповідь моя співрозмовниця. — Ми зраділи, що дім уцілів — дах можна відремонтувати, вікна — вставити. Я вже почала будувати плани щодо повернення на батьківщину. А о третій годині ночі знову зателефонувала подруга і повідомила, що наш будинок горить... Він загорівся не в одному місці, а одразу з усіх боків — очевидно, «добрі» люди постаралися. Вигорів навіть підвал — мабуть, і його облили бензином. У нашому дворищі лишилися тепер тільки літній душ та сарай для дров. Так що тепер нам повертатися нікуди, — зітхає жінка. — Приятелька розповіла, як їм живеться нині в Дебальцевому. Нова влада видає хліб за хлібними картками: по півбуханця на особу, пенсіонерам презентували по тисячі гривень. Коли українська армія відступила, посеред міста на вогнищі варили їжу (електрики на ту пору не було взагалі), а нагодувавши містян, відправляли всіх розчищати від завалів вулиці. Тих, хто ухилявся від роботи, примушували».

Розмірковуючи над тим, чому спалили їхній будинок, кому він заважав, Тетяна Дерунець дійшла висновку: або ж ті, хто обікрав його, замітали сліди (бо менша донька із зятем збиралися заявити про крадіжки новій владі), або ж їхній родині не пробачили того, що симпатизувала українській армії.

— Не секрет, чимало мирних жителів на сході налаштовані проти української армії. А чому ви симпатизували нашим солдатам, знаючи, що це небезпечно? — цікавлюся.

— Вони хороші люди, — пояснює мати Тетяни, 82-річна Надія Логвінова. — Як тільки українська армія відступила, одразу ж почали «обчищати» покинуті оселі. Поки ж солдати Нацгвардії стояли в Дебальцевому, жодного будинку не пограбували.

— Якось міна зірвалася в сусідньому дворі, де на той час ніхто не мешкав: сарай розлетівся на друзки, а з будинку вибило вікна і двері, так українські солдати забили їх дошками, аби там ніхто не господарював, — доповнює розповідь матері пані Тетяна. — Солдати Нацгвардії дуже добре до нас ставилися, любили дітей, і ті відповідали їм взаємністю. Було, бійці їдуть на танкові повз двiр — діти махають їм рукою. Ніколи не забуду, як поряд із нашим двором розірвалася міна й один із солдатів миттю схопив на руки Маргаритку, яка гралася неподалік, — і в укриття. Якось, щоб можна було добратися до городу, військові розмінували для мене дорогу й допомогли зібрати гарбузи. Солдати ділилися з дітьми й продуктами: магазини в Дебальцевому на ту пору закрилися. А я прала їм військову форму. Чому й кажу, що в когось із земляків міг вирости на мене зуб.

«Коли міна зруйнувала частину нашого будинку, менi терпець урвався»

Пані Тетяна ділиться спогадами про війну, а я мимоволі ловлю себе на думці: як добре, що не маю подібних спогадів.

«Було, міномети стріляють по місту з одного боку — низка будинків по лівий бік вулиці так ураз і полягла. Десь через тиждень ряд будинків справа немов підкосило. Від крайньої попід лісосмугою оселі взагалі нічого не лишилося. Коли ж почали бити «Гради», узагалі стало «весело». Якось о другій годині ночі снаряд перелетів через наш будинок і впав біля сусіднього: в останньому злетіла в повітря покрівля, повилітали вікна та двері, попадали електричні стовпи. А мене вибуховою хвилею скинуло з ліжка. Вчетверте вибило шибки. Це був кінець листопада, тож сяк-так запнули вікно ковдрами, матрацами. Тодi ми майже увесь час сиділи з дітьми в підвалі. Вони, до речі, краще переживали обстріли, ніж я, завжди мене заспокоювали. Я ж найбільше боялася за них», — ділиться Тетяна Дерунець.

Пригадує: вкладе онуків спати в будинку, а сама сидить у дворі й прислухається. Якщо обстріли наближаються, піднімає дітей — і у підвал. Потім кидає туди одяг. Матраци з підвалу виймала вдень на якусь годину, аби просушити, бо вони набиралися вологи. У хвилини затишшя діти збирали осколки від мін — у них з’явилося таке хобі. Волонтери, котрі привозили в Дебальцеве гуманітарну допомогу, давно пропонували пані Тетяні відправити онуків в інтернат, де все ж таки безпечніше. Та жінка вперто стояла на своєму: дітей, мовляв, не віддам, де їх потім шукатиму? А згодом один із волонтерів пообіцяв звернутися по допомогу до журналістів. Так у Дебальцеве приїхала знімальна група телеканалу «1+1». І коли сюжет про родину з чотирма дітьми, якій потрібна допомога, вийшов в ефір, iз різних куточків України посипалися пропозиції: з Івано-Франківська, Одеси, Миколаєва... Та найпершим пролунав телефонний дзвінок із Харкова — Всеволод Кожемяка запитав у Тетяни Дерунець: «Ви не хотіли б переїхати на Полтавщину до Гадяча?» Та відповіла, що не проти, але не знає, як вивезти дітей, та й літню матір не може покинути. Пан Кожемяка її заспокоїв: «Не турбуйтеся. Якщо ви згодні, я вас вивезу».

У будинку для працівників елеватора родина з Дебальцевого займає одну з трикімнатних квартир — власник житла дозволив мешкати тут, скільки заманеться. Усі четверо дітей відвідують у Гадячі дитсадок, причому старшенькі Соня і Владик — підготовчу групу. Через бойові дії Соня не змогла піти до першого класу минулоріч, тож тепер, за її словами, найближчі 11 років їй доведеться увесь час терпіти молодшого на рік брата.

«Ми в Гадячі вже 4 місяці, а діти досі згадують війну, — констатує пані Тетяна. — Якось по дорозі до дитсадка Маргаритка запитує: «А коли ми ховатимемося в підвалі? Скоро ж стріляти почнуть». Заспокоїла її, що тут не стріляють, а отже, немає потреби ховатися. А коли тільки-но приїхали сюди, найперше Соня запитала: «А чому в цьому будинку немає підвалу, куди можна було б сховатися?» Я й сама першим чином оглянула на новому місці підвал. Лишилася задоволена: зроблений на совість, міну витримає.

Родина з Дебальцевого встигла подружитися з новими сусідами, особливо з Катериною Мороз, котра є ровесницею Надії Логвінової. І все ж прижитися тут, стверджує Тетяна Дерунець, важко.

«Це ще добре, що ми встигли постаріти, — жартує Надія Леонтіївна, — і що наша «щедра» держава виплачує нам по 1200 гривень пенсії — усе ж ліпше, ніж нічого. Бо ті, хто залишився на території «ДНР» і «ДНР», узагалі нічого не отримують».

Літня жінка пригадує, як під час Великої Вітчизняної війни ходила за два кілометри до школи, а в цей час німецькі літаки, що зненацька з’являлися в небі, починали бомбити... У тій війні загинули всі четверо братів Надії Леонтіївни.

«Один із вояків, із яким спілкувалася, розповів мені, що він воює тут, а його син — на тому боці. Усе в цій війні переплуталося, — додає пані Тетяна. — Тут нас перевіряє СБУ, там — «ДНРівці» та «ЛНРівці». Хто виїхав звідти сам, до тих іще біль-менш лояльне ставлення. Якщо ж тебе вивезли волонтери, то ти ворог номер один. Ті, хто ненавидить усе українське і в цій ненависті доходить до абсурду, не розуміють, що люди просто рятували себе та своїх рідних від смерті».

Тетяна Дерунець пережила на Донбасі складні 90-ті. Багато років працювала токарем на заводі, піднімала на ноги двох доньок. Був час, коли перестали видавати зарплатню, а потім завод і зовсім зупинився. Вона почала з нуля: завела корів, возила на базар молоко, а на виручені гроші купувала щось із продуктів.

«Усе життя тягнулася, копійку до копійки складала. Тільки-тільки стали жити краще. І от на тобі: ні кола, ні двора, — хвилюється жінка. — Й не ми одні лишилися без даху над головою. Гадаю, потрібна державна програма забезпечення житлом людей, яких позбавила домівок війна, якась реальна державна підтримка. Бо оті 800 гривень на пенсіонера і 400 гривень на людину непенсійного віку — то не підтримка: із цими грішми можна хіба що тричі в магазині скупитися.