Битва за «Незламну»

Йдучи на прес-показ розрекламованого українсько-російського історико-драматичного бойовика  «Незламна» Сергія Мокрицького, у трейлері до якого звучить «Обійми» «Океану Ельзи», мала пригорщу упереджень. Сюжет мене інтригував. Хотілося більше дізнатися про 25-річну снайпершу Людмилу Павліченко з Білої Церкви, яка вбила 309 фашистів, не людей, як підкреслювала жінка. І яка наприкінці 1942-го під час відрядження до США у складі делегації молоді та військових звернулася до американців iз проханням приєднатися до війни проти Гітлера: «Чи не вважаєте ви, джентльмени, що досить уже ховатися за моєю спиною?»

Та мене бісила позиція режисера, який у розмовах із журналістами по обидва боки кордону регулярно наголошував, що «мы все родом из Советского Союза». Дратували його слова: «У нас большая общая семья, большая общая история. Пусть фильм критикуют, но на каких-то два часа он может нас объединить». Виводила з себе розказана ним історія: «В Киеве во время поездок я пристаю к каждому таксисту. Из тех самых, что тащили колеса на Майдан... Многие говорят, что чувствуют себя обманутыми». І коли Мокрицький після перегляду заявив, що він не знімав патріотичне кіно, а фільм про любов на тлi війни, я ледве стримала бризки сміху. Адже «Незламна» — ніщо інше, як якісно знятий патріотичний фільм Радянського Союзу напередодні 70-річчя з Дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Цьому є свідченням хоча б фраза Людмили Павліченко в Америці, мовляв, лише ми, Радянський Союз, встановлюємо справедливість у світі.

З одного боку, Мокрицького можна зрозуміти. Чоловік із російським паспортом народився у селі Поліянівка на Житомирщині. У 1991-му закінчив операторський факультет ВДІКу. Як оператор і режисер сформувався у Москві, працюючи над серіалами «Спецгрупа», «Черчілль», драмами «Чотири віки любові» і «День вчителя». «Незламна» — це його перша українсько-російська робота, і українська лише тому, що Держкіно на чолі з Катериною Копиловою дало на фільм півтора мільйона доларів (кажуть, що українська сторона профінансувала 70% «Незламної»). Тоді як міністерство РФ, за словами дружини режисера і продюсера картини з російського боку Наталі Мокрицької, виділило один мільйон доларів. Правда, через складну ситуацію в Україні минулого року виникли деякі затримки з виплатою від Держкіно. Мокрицька рук не опускала, зверталася до мінкультури Росії і, мабуть, до інвесторів, аби вчасно завершити стрічку, «адже «Битва за Севастополь» — це яскрава сторінка нашої спільної історії».

Назва «Незламна» виникла у творців картини пару місяців тому. До того, починаючи з 2013-го, вона всюди афішувалася як «Битва за Севастополь», саме з такою назвою стрічка вийде в прокат у Росії, Китаї та інших країнах світу. Та, щоб не сипати сіль на рану анексованим Кримом, картину в Україні перейменували. Тим паче, сьогодні для українців взірцем незламності є Надія Савченко, яка сидить у тюрмі в Москві. Тож багато хто може подумати, що це фільм про Надю. Однак на запитання «УМ», чи знає знімальна група про Савченко, і якщо так, чи бачить спільні риси характеру у Наді і Люди, режисер зітхнув: «О, почалася політика». Російська актриса Юлія Пересільд, яка зіграла снайпершу, продовжила: «Я готувалася до цього питання. Я знаю про Надію Савченко. Але чи вона герой, не знаю. Історія покаже, яка людина стане героєм».

Юлію Пересільд називають на сьогодні найкращою актрисою Росії. У фільмі своєю сильною, незламною грою вона це довела. Проте на презентації Юлія показала незрозумілу життєву позицію, намагалася догодити і вашим, і нашим, контролювала ситуацію сміхом і пустими розмовами. Спочатку вона вихвалялася, що закохана у Людмилу Павліченко, що це жінка-парадокс, дружила з першою леді Елеонорою Рузвельт (британська актриса Джоан Блекхем), що американський співак у стилі кантрі Вуді Гатрі написав про неї пісню Miss Pavlichenko. А коли зайшла мова, що Павліченко — насамперед снайперша, яка на 309-му вбивстві зрозуміла, що фашисти також люди, яка отримувала насолоду від пострілів у груди, зривала з покійників жетони, аби лише сподобатися двом своїм коханням-капітанам, що війна зробила з неї нещасну скалічену жінку, аж тоді виконавиця головної ролі завагалася, чи варто так щиро любити Павліченко.

Коли режисера запитали, чи він розуміє те, яку взяв на себе відповідальність, показуючи фільм про війну під час російсько-українського збройного конфлікту, Сергій Мокрицький майже відгаркнув: «І що ви пропонуєте? Бити дубиною один одного? Ось тому я зняв цей фільм. Це відповідальність — вбивати не можна. Війна — непотрібна справа, неправильна, гидотна».

«Незламну» дуже важко дивитися. Надто близькі до реального життя постріли, крики, смерть, каліцтва. Грім, вибухи і спецефекти, які в тій чи іншій мірі є в кожному кадрі, — майстерність рук української частини команди. Їхньою роботою варто пишатися. Як і епізодичною грою українців Станіслава Боклана та покійного Віталія Лінецького. Під час перегляду не раз зі сльозами на очах ставиш собі питання про твоє місце на війні: ти стріляєш чи рятуєш життя. І тут виникає підозра, що для російського глядача місце вже визначили. Людмила Павліченко після чергової битви потрапляє на шкільний концерт. Маленька дівчинка років семи читає вірш «Вбити фашиста». Українські глядачі затуляли вуха, опускали голову, подумки тікали iз залу, а вона все читала з надривом у голосі: «Так убей фашиста, чтоб он, а не ты на земле лежал». А тепер питання на засипку, кого в Росії сьогодні називають фашистами?

Та є надія, якщо звісно режисер не збрехав, і в 2000 кінотеатрах РФ фільм вийде з тими ж діалогами і монтажем, що фінал картини отверезить росіян. Фільму значно більше пасує назва «Незламна», бо мова йде насамперед про маленьку ніжну дівчину на війні. Битва за Севастополь дещо притягнута за вуха. Перша година стрічки розповідає про Київ, красиво показано історичний факультет Київського університету ім. Шевченка, де навчалася головна героїня, відпочинок на морі в Одесі, криваві бої, які замість Криму (бо вже його захопили росіяни) знімали у Кам’янці-Подільському, і лише наприкінці бачимо Севастополь у вогні. Замість очікуваної слави російської зброї глядач бачить ганебний відступ і втечу генералів, що призвело до великих втрат.

Після цього залишається лише запитати у Путіна та його команди: «Чи не вважаєте ви, джентльмени, що досить уже стріляти? Це гидко». В кіно «Незламна» вам про це скажуть.