Невицький замок. XII століття. Побудований угорськими королями. Зруйнований монголо-татарами і відновлений сто років потому. (Фото автора.)
Рушала я у мандрівку закарпатськими замками не задля матеріалу для нової публікації, а заради свіжої поживи, якої прагла душа, уява, пам'ять... Проте деякі подорожні враження відкоригували наміри просто насолоджуватись побаченим. Першим із вражень була газета «Россия», яка лежала просто так (бери — не хочу!) на столиках у холі готелю «Закарпаття». Газета з віршиками «від читачів» про втрачений Росією Крим, яка залишила по собі питання без відповіді: хто, як і для чого організував імпорт цього чтива аж до Ужгорода? Друге враження: руїни замку тамплієрів у селі Середнє і думка про те, що якби сюди залучити зусилля, вкладені у доставку на Закарпаття чужорідних газет, то, можливо, середнянському замку не було б так самотньо. Я, власне, не пропоную його реставрувати (увесь замок — то самі лише залишки величних стін, крізь які сочаться клоччя хмар та ностальгія за незвіданими рицарськими часами). Просто боюся, що рано чи пізно замок тамплієрів щезне. Не знаю, чи «по зубах» буде сучасному бульдозеру абощо викорінити його, але, зрештою, побудований він iз каменю, а це означає, що при відповідній техніці зруйнувати його буде нескладно. Було б бажання... Та поки там, за сотні кілометрів від київської редакції «УМ», маленький чудовий замок ще бачить уві сні минуле та чує брязкiт мечів, згадаймо його. І його «побратимів». А ще принагідно — нашу замково-історично-занедбану Україну, яка вже вивчила слово «піар», але не знає, до котрого наболілого місця його краще прикласти, тому й мовчить про те, про що треба розказувати усім. А при цьому ще й берегти, аби вітри й часи не розвіяли, як попіл...
Поїзд рушає, і вперше поїздка залізницею видається затишною: напевне, діє шарм супутниці — жінки в літах, але з трирічним дівчам на руках, на яке — гордий кивок матері: «Моя молодша...». То правда, що молодша, бо поруч — проводжаючі — юнки — Теодозія й Орислава. (Повні імена дізнаюся згодом, тому що для їхньої мами вони — Дозя й Орися... А малеча, між іншим, зветься Анна-Єва — дивуюся галицьким іменам, адже все жіноцтво родом зі Львівщини). Сусідка моя по купе веде безкінечні щемні розмови про жіночу долю, про дітей, яких тяжко народжувати, тяжко ростити, тяжко потерпати через примхи дорослих чад («Бач, закортіло старшим того Києва»), а ще тяжче гарувати з немолодим уже чоловіком коло саду-городу («Все ж для них маємо, все своє, не куповане — ось яблука, огірки, ковбаса — пригощайтесь, прошу пані...»). Від тих розмов розгортає в душі пелюстки якесь хороше тепле відчуття, яке трохи прив'яне згодом, під час спілкування з готельним адміністратором, під час марних спроб дізнатися бодай щось про рух міжміського транспорту, від усього, що робить Україну непридатною для туризму, такою складною для життя...
Але потім, коли ти, надто втомлена, щоб жалітися на цю країну, жбурнеш наплічник в апокаліптичну зірку-полин і сядеш на узбіччі дороги видивлятись автобус, якого немає і не буде, це хороше відчуття поступово відновиться. Супутниця-колежанка пропонує їхати автостопом, оскільки інших варіантів усе одно не передбачається, хіба що дибати з Мукачева до Середнього пішки (а це — з добрих два десятки кілометрів) або просити підвезти чоловіка, що править кіньми, сидячи на возі. І ти, посперечавшись для годиться, нарешті на все махнеш рукою. Мовляв, роби, як знаєш — зупиняй машину чи вуйка з фірою — а мені вже байдуже... А потім, пересідаючи з авта в авто, ти щиро дивуватимешся готовності обдарувати тебе цим краєм, не те що задарма «підкинути» з пункту А у пункт Б. А ще дивуватимешся наполегливій (не надто куртуазній, але душевній) цікавості щодо твоєї особи та подорожі («А ви звідки, дівчата? А ви студентки? Ви сюди надовго приїхали? Ви на екскурсію чи як? У вас тут родичі? А чому ви замками цікавитесь? А куди ви потім поїдете? А вино наше закарпатське вже пробували? А на тій горі бували? А як ця річка зветься — знаєте? У нас тут ще монастир є старовинний — не бачили?»). Від зливи запитань та інформації вже пізно ввечері, маючи всього досхочу (кілометрів, утоми, гір, річок і монастирів), відчуватимеш, що сил у тебе стає лише на одну думку. Та й то — не свою, а запозичену в Марії Матіос: «Люди тут добрі, як кавалок хліба». І земля добра, і замки... От тільки, милостивий Боже, яке ж усе занедбане! Який колосальний відбиток збайдужілості несе на собі все те, чим би десь за кордоном залюбки хизувалися перед іноземцями — дивіться, дивіться, гості дорогі, яку ми тут цяцю маємо...
Чотирьом побаченим мною замкам (це був «Паланок» у Мукачеві, замок тамплієрів у Середньому, замок в Ужгороді, названий у путівниках Закарпатським, та Невицький замок, що за 12 кілометрів від Ужгорода) зі збереженням та охороною пощастило не дуже. «Ком сі ком са», як кажуть французи. Або, якщо застосувати математику та пригадати англійську, — «фіфті-фіфті»... Два замки — Закарпатський та «Паланок» — біль-менш досліджені, описані, розрекламовані, а відтак — реставровані та підготовлені для заохочення туристів. Натомість інші два — Невицький і тамплієрів — не включені навіть у таке видання, як, приміром, довідник «Замки і палаци Західної України» (випущений цього року в Тернополі), а на спеціальній карті вони позначені крихітним будиночком з гратами, дуже схожим на тюрму, котрий, одначе, прочитується як «руїни». Але знову ж таки: якщо біля Невицького замку ще копирсаються археологи, то біля замку тамплієрів з усього вченого люду ми побачили лише маленького хлопчика в підкоченій до пупа сорочечці і з патичком у руках, який патріархально пас собі гусей. Особисто я про замок тамплієрів дізналася з iнтернету, де на форумі одного з сайтів якісь ентузіасти залишили про нього всю інформацію, котру їм пощастило здобути.
...І, як пояснював мені згодом один чиновник з урядових кіл, для того, аби замок чи інший об'єкт культурної спадщини охороняла держава, йому слід стати національним заповідником, як Софія Київська, Хортиця, Качанівка, Чигирин чи Галич. А для цього Президент країни має підписати відповідний указ. «Об'єкт» може також бути просто переданим до загальнодержавної власності — у цьому разі відповідну постанову повинен затвердити Кабінет Міністрів, як це було з фортецею у Хотині чи замком у Збаражі. Після згаданих паперових маніпуляцій держава відразу ж заходиться пильнувати своє добро. Іншими словами — на реконструкцію та вивчення культурної спадщини виділятимуться кошти з держбюджету. Єдина біда полягає в тому, що знайдеться тисяча і одна особа, яка буде надзвичайно зацікавлена в тому, щоб скоротити чи перепрофілювати цю статтю видатків. І навіть якщо Міністерство культури отримає врешті-решт «замкові» гроші, воно, скоріше за все, матиме на руках якісь жалюгідні копійки, значно менші, ніж це було заплановано від початку. А відтак будуть перекреслені всі підряди, усі договори з виробничими товариствами на проведення реставраційних чи інших робіт.
Що ж стосується пам'яток культури, які не набули загальнодержавного статусу, то їх охорона і фінансування є головним болем місцевої влади. Якщо захоче «губернатор», то вивчить слова «донжон», «паланок» чи «бійниця», ще й прийде поцокати від захвату язиком довкола краси, яка йому дісталася. І в цю мить захоплення, цілком вірогідно, віддасть вказівку берегти і фінансувати замок чи фортецю. Якщо ж не захоче — житимуть стародавні стіни на гранти, котрі (якщо дуже пощастить!) для них здобудуть поціновувачі раритетів і артефактів. Або заростатимуть травою і споглядатимуть гусей, адже до Президента — високо, до Кабміну — далеко, з Грушевського чи Банкової усю країну зором не охопиш, тож хтось сміливий мусить піти до Президента і сказати: «Пане гаранте, у селі Середньому замок тамплієрів стоїть. Ні, це не нове об'єднання опозиції, не лякайтеся! То люди такі були — тамплієри, члени католицького ордену. Вони у 1312 році пішли з цієї землі, а фортеця їхня і по цей день височіє. Ви тільки уявіть собі — сімсот років як один день вистояв цей замок! А чи не написати вам про нього сякий-такий указ? Хоч натяк на користь від вас, пане Президенте, буде...».
...У Закарпатському замку, в одній з його кімнат, мене вразили дві темноволосі жінки, які, посхилявши голови над нитками, мовчки і незворушно нанизували на них керамічні намистини. «Парки — богині долі», — подумала я. І купила на пам'ять разок намиста. А жінки, заговоривши зі мною, миттєво розчаклувались, бо, як і всі, почали цікавитись, звідки я приїхала. Я й не встигла відповісти, коли вони, перепросивши, запитали іще, якою мовою зі мною можна говорити. Думаючи, що йдеться про українсько-російську дилему, я відповіла: «Будь-якою». «То пані й мадярську розуміє», — підсумували вони між собою.
Але пані мадярську не розуміла, тому й рушила далі. До катастрофічно вбогої експозиції у замку «Паланок» — красивому, вражаючому замку, у який вже вкладено чимало зусиль (цього я не заперечую!). І який, однак, і по цей день архівує у своїх нетрях стенди з приблизно-узагальнюючою назвою «Радянська доба». Стенди із запиленими коробками з-під цукерок, які колись випускала місцева кондитерська фабрика, що вже почила в Бозі разом з радянською добою. Перейшовши з приятелькою до наступного розділу експозиції, до, умовно кажучи, «Теперішнього часу», ми побачили під склом сучасні вироби — футболки з написом «Закарпаття» (продукт мукачівських швачок, скромно і зі смаком, ціна — 35 гривень, причина перебування у «Паланку» — невідома, напевне, заклик до матеріальної стимуляції культурного об'єкта). З почуттям жалю і сорому ми поцікавились, чи можна просто тут, у замку, придбати таку от футболку? І почули: «Ні, у нас таких нема. Пошукайте, дівчата, у місті...». Натомість на подвір'ї замку на кількох сувенірних ятках тупцював цілий натовп гіпсових янголів, фарфорових кішечок, лежали дровами гетьманські булави. Булави і янголів ніхто не купував — всім праглося автентики.
А в Невицькому замку на пам'ять можна було взяти хіба що жменьку землі і маленький буклетик. «Ми вдячні вам за те, що ви придбали цю брошуру-буклет», — надруковано в ньому. Таким крихітним бізнесом і скромним піаром громадське об'єднання «Замок» і Закарпатський центр туризму сподіваються влити свіжу кров у «спеціально розроблений довгостроковий проект», який про людське око «може виглядати навіть фантастичним», як зазначають його автори. Невицький замок потребує волонтерів (місцеві студенти вже розчистили його територію і зібрали колекцію цікавих знахідок), Невицький замок потребує коштів (бо роботи попереду ще багато), Невицький замок закликає до «тісної співпраці» та «спільних акцій», сказано у брошурі. А поки що глас волаючого замку краще за все почули за кордоном. «Сюди приїжджали німці — зняти документальний фільм про Невицький замок», — розповіли нам археологи. Але німці прийшли та пішли, а вітчизняному ентузіазму весь вік ходити голим не годиться...
...Ми йшли Середнім — звичайною сільською вулицею з усією її атрибутикою — псами, які заходились гавкотом, коровами, які вертали додому, припорошеними курявою курами, млосно-лінивими котами, газдинями у ситцевих халатах і хусточках, які прикладали дашком долоню до очей і проводжали нас поглядом. Дорога була вся у зламах, вона крутилася у різні боки, тож ми лише уважно дивилися собі під ноги. Допоки вдвох не застигли слупом. Просто перед нами раптово розступилися вишні й хати, і на зеленій галявині показався замок тамплієрів. Це було потрясіння. І сама довершеність, попри руїни... І сама невагомість, попри метрові стіни... І казковість, останнім штрихом у якій став невідомо звiдки взятий чорний кінь (авжеж, хазяйський, хоч людей поблизу замку не було, аж поки не прибився під його стіни хлопчик з гусьми). Пам'ять миттєво виштовхнула все, що було колись пережите за книгами... Лицарі-храмовники, знані ще й як тамплієри, могутні, безстрашні, підступні... Їхні замки, турніри, прекрасні дами й хрестові походи... Жак де Молє, вождь ордену, засуджений до страти, той, що вже у полум'ї вогнища прокляв династію французьких королів до чотирнадцятого коліна, і прокляття його збулось...
Ми постояли біля замку, обійшли його з усіх боків, сфотографували. Моя колежанка підняла із землі маленький уламок камінної стіни. Як писала Ахматова: «Ржавеет золото / И истлевает сталь, / Крошится мрамор, / К тлену все готово...». Стало сумно і самотньо. Вечоріло. Нам час було рушати далі...
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
