Дмитро Гнатюк — талановита людина, талановита в усьому.
Галина Гнатюк, дружина:
— Колись у Дмитра Михайловича запитали, яка риса людського характеру йому найбільше подобається. Він відповів: «Порядність». Те, що він так цінує у людині, характерне і для нього.
У Дмитра Михайловича складне життя — весь час на виду, є заздрісники, конкуренти. Та він ніколи нічого неприємного людям не робив. Працюючи у театрі, багатьом допоміг із квартирами, дуже багато зробив добра. До сьогодні йому дякують.
У нього з дитинства було престижне виховання, хоч виріс у селянській родині. Батько був хліборобом, під час Першої світової залишився без ноги, на дерев’яшці. Малий Дмитро з п’яти років допомагав йому в господарстві. Коли сіяли чи косили, він у глечику носив їм воду. Дмитро добре знає, що таке холодна роса, колюча стерня і праця. Його девіз — працювати, працювати і ще раз працювати. А коли праця помножена на талант — тоді є результат.
Пригадую, як я з ним уперше поспілкувалася. Тоді сказала собі: «Дмитро — вроджений інтелігент». У нього все інтелігентне — поведінка, спілкування, розмова. Я закохалася у цілий комплекс його особливостей. Як їхала з дому на навчання у Київ, мама мені наказувала, щоб не поглядала на хлопців, а добре вчилася. Оскільки я була дочкою вчителів, а вважалося, що вони заможні люди, то мені гуртожитку не дали. Я наймала куток, жила разом із господинею. Виявилося, до того часу Дмитро у неї був на кутку. Одного разу читаю «Божественну комедію» Данте, розділ «Рай». Хтось стукає у двері. Відчиняю. А там красень молодий. Я з таким холодом із ним порозмовляла, сказала, що господині нема, не запросила навіть у кімнату. На Дмитра це справило враження. Так ми почали зустрічатися. Ходили вечорами у ботанічний сад, дивилися у зоряне небо і дарували один одному найяскравіші зірки. Одружилися, коли Дмитро був на четвертому курсі, я — на третьому. Незважаючи на це, вчилися як слід. Опісля навчання Дмитро одержав призначення в Київський театр опери і балету. А я написала дисертацію, купалася в словах, укладала одинадцятитомний «Словник української мови».
Недавно ми, заглибившись у минуле, побачили, що Дмитро Михайлович побував на всіх континентах, проніс українську пісню через багато країн. Його скрізь зустрічали прекрасно. В Нью-Йорку в Карнегі-холлi він на біс відспівав ціле відділення, а тоді люди ринули до нього по автографи і зламали двері у гримерці.
Ці гастролі були важкі для здоров’я і небезпечні. Якось перелітав з Австралії до Нової Зеландії. Літак потрапив у повітряну бурю, довелося спуститися до самої води над Тасманським морем. Стюардеса розрадила: «Вибачайте, що ми не роздаємо рятувальні пояси. У морі такі акули, що ніякі пояси не допоможуть».
Знаєте, поєднати таку професію з дітьми складно. Та Дмитру Михайловичу це вдалося, він прекрасний батько. Ввечері мав спектакль, тож iшов на годинку відпочити. А трирічний син вилазив на нього, як на коня, і казав: «Но!» А тоді розтуляв пальчиками очі: «Татку, не спи!»
Ми прожили разом 65 років. У нас ніколи не було сварок, скандалів, ніяких неприємностей. Уміли знаходити правильні рішення. Від перших зустрічей мали теплі почуття, які збереглися на все життя.
Дмитро Михайлович часто повторює вислів батька, який став його улюбленим: «Щоб стати професором (так на Буковині називали вчителів), треба вчитися 15 років, а щоб стати людиною, треба вчитися все життя». Всі свої 90 років він працює над тим, щоб бути достойним звання Людини.
Віктор Ющенко, третій Президент України:
— Якщо говорити про сучасне оперне мистецтво, ніхто так не вплинув на його розвиток, як Дмитро Михайлович. Пригадую, як під плівку з його піснями ми виховувалися і росли. Це співак, якого люблять діди, батьки, діти і любитимуть внуки. Надзвичайно світла людина.
Він високо стоїть у темі національного визначення, завжди відстоював українську мову в опері як режисер та на сцені як співак. Це його вирізняє з-поміж інших.
Дмитро Михайлович — блискучий українець, який завжди демонстрував свою позицію. Він пішов у парламент, щоб донести свою українську налаштованість. Та коли його політичні думки не збiгалися з позицією партії, яку представляв, мав дуже великий клопіт. Про це не раз мені казав. Тоді він попрощався з політикою. Його порядність не витримала. У цьому він велика, не дріб’язкова, чиста людина.
Я йому дуже вдячний, що він завжди був зі мною, підтримував мене, особливо коли почалися буремні нульові і в 2002-му, під час виборчої кампанії у парламент. Ми тоді з групою українських виконавців, серед яких були два стовпи пісенного слова — Дмитро Михайлович Гнатюк та Анатолій Несторович Паламаренко — об’їздили всю Україну разом. Приїхали в одне містечко на Черкащину. Падав сильний дощ. Кілька тисяч людей стояли під парасольками. Оскільки тема виборів — моя, я розпочав розмову. У фіналі Дмитро Михайлович виконав кілька номерів. Я стояв збоку, дивився на цих людей, які старші за мене на два, три десятки років, і отримував велику насолоду. Гнатюк і Паламаренко виступали під дощем не заради грошей, а заради того, щоб нести у народ українську ідею, щоб якомога більше людей відчули себе українцями. Я б не знайшов багато естрадних виконавців, які б поїхали зі мною по тих містечках і селах, щоб підтримати діалог. Мене ці епізоди заворожують досі.
Було й таке, що дев’ятого березня приїхали у Моринці і мали виступати у клубі, який 12 років не працював. Холод панував скажений, я сидів у кожусі, люди лише шапки познімали. А мої два герої вийшли на сцену в театральних костюмах із метеликами і півтори години говорили про Шевченка, декламували «Кобзар». Це говорить про них, наскільки високо сприймають місію і мають високий дух.
Зірка Мензатюк, письменниця:
— Велике й славне село Мамаївці, що на Буковині. Вийшло з нього чимало вчених і митців, та найславетніший земляк — то, звичайно, співак Дмитро Гнатюк. З дитинства пам’ятаю, як лився з благенького радіоприймача його неповторний потужний голос: «Пісня про рушник», «Два кольори», «Черемшина», арія Фігаро... Він мовби відкривав інакший світ — світ краси, мистецтва, а ще додавав надії, що все хороше в цьому житті можливе, треба тільки його досягти.
Родина Гнатюків належала до тих, кого в селі особливо поважали, з кого брали приклад. Батько співака Михайло був дуже побожний і дуже роботящий, давав зразковий лад своєму господарству. Старанності і дбайливості навчив і своїх дітей. Прихід радянської влади обернувся для родини великою бідою. Старший син Михайла Гнатюка вирішив закінчити навчання в Румунії (до якої перед тим належала Буковина). Йому лишилося довчитися останній рік, батькам нелегко було платити за попередні роки навчання. Спроби перейти кордон — перейти офіційно! — виявилося достатнім, щоб розумного, освіченого юнака запроторили в тюрму і знищили. Проте трагедія брата не спинила Дмитра, не відбила в нього ні охоти до навчання, ні любові до України, до рідної пісні, яку співакові судилося нести по всіх світах.
Односельчани любили його, пишалися ним і, як то буває, потрошку використовували — чи то треба збудувати Будинок культури, чи нову церкву, чи то переночувати в столиці. Гнатюк завжди допомагав як міг. Часом доходило до курйозів, бо далекі від мистецтва земляки не дуже розуміли, в чому полягала його праця.
— Мой, Митре, а шо ти робиш у тому Києві? — питав його один iз таких землячків. — Я співаю. — Та я чув, шо ти співаєш, але шо ти робиш?
А він же працював — працював каторжно, так, як навчили захланні до роботи батьки. Сотні, тисячі відспіваних вистав і концертів, гастролі по всій земній кулі...
Його життя стало легендою. Про нього знімали фільми, написали сотні статей і мистецьких досліджень. Народний артист України й СРСР, Герой Соціалістичної Праці і Герой України, відзначений численними преміями й орденами, навіть простий перелік яких займе надто багато місця. Та головне — він став улюбленим співаком українського народу. Нема українця, який не знав би, хто такий Дмитро Гнатюк. Цілі покоління наших співгромадян виростали на піснях у його прекрасному виконанні. Понад півстоліття Дмитро Гнатюк був солістом Київського театру опери та балету імені Шевченка — теперішньої Національної опери України, тривалий час працював як головний режисер театру. Він створив цілу низку прекрасних оперних образів, серед них Остап у «Тарасі Бульбі» Лисенка, Микола в «Наталці Полтавці» Лисенка, Фігаро в «Севільському цирульнику» Россіні, Мазепа в «Мазепі» Чайковського, Князь Ігор в однойменній опері Бородіна, Еней в «Енеїді» Лисенка, Султан у «Запорожці за Дунаєм» Гулака-Артемовського.
Оскільки мій чоловік Степан Фіцич теж співав на столичній сцені, мені випало щастя не раз зустрічатися з Дмитром Гнатюком, бути знайомою і з його дружиною Галиною Макарівною. Це на рідкість щирі, доброзичливі, приязні люди, привітні гостинні господарі. Є в репертуарі Дмитра Гнатюка одна особлива пісня, яку він співав усе життя, співав на найпрестижніших сценах світу, — «Чом, чом, земле моя». Слова її написала Віра Лебедова, яка вчителювала в сусідніх з Мамаївцями Лужанах. Завдяки Гнатюкові пісня стала загальнознаною. Як на мене, саме в ній найкраще втілилося кредо співака: понад усе любити рідну землю і віддати їй весь свій талант, усе життя. Здоров’я й довголіття Вам, славетний земляче!
Андрій Демиденко, народний артист України:
— Дмитро Гнатюк — мій великий друг. Приїхавши до мене в гості, кожному деревцю заспівав «Многая літа». Садівництво — його друга пристрасть після вокалу. Якось Дмитро Михайлович привіз мені в подарунок два шведські секатори для підрізання дерев і розкрив багато секретів садівництва. Наприклад, на яку глибину потрібно копати ямки для саджанців, як розмовляти з деревцем, щоб плодоносило...
«Якщо садівник — раб, тільки в цьому випадку все буде рости і цвісти, — вчив мене Дмитро Гнатюк. — Сад уміє бути вдячним: потримайся хвилину-дві за гілку або стовбур — отримаєш такий заряд бадьорості, що і життя хороше буде, і легко йтимуть справи».
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
