Все у твоїх руках
Фестиваль ділиться на дві частини — конкурсну, в яку входять секції DOCU/ЖИТТЯ, DOCU/ПРАВО та DOCU/КОРОТКО, та позаконкурсну з програмами DOCU/ХІТИ, DOCU/ЖИТТЯ і DOCU/ДІТИ. Остання добірка на фестивалі презентована вперше. Туди входять сім картин, серед яких анімації та короткометражки. Здавалося б, що для дітей можна знімати про права людини? Та навіть якщо тобі немає 16, твій голос все одно почують. Візьмемо за приклад короткометражку «Ґабріель повідомляє з чемпіонату світу». Режисерка Ельс ван Дріль зняла історію про бразильського хлопчика Ґабріеля Матоса під час підготовки до Світового кубка-2014. В його рідній країні почали будувати залізничну дорогу до стадіону для вболівальників-іноземців, при тому руйнуючи цілі житлові райони бідних людей. Хлопчик, який мріє стати журналістом, знімає на фотоапарат усі ці жахіття про місцевих дітей, які скоро не матимуть де грати у футбол, про родини, які змушені переїжджати, про мрію бразильців, щоб багаті люди вкладали гроші не у розвали, а в освіту і соціальні проекти. Ґабріель викладає у свій блог відеозаписи того, як бульдозери зносять його район, що про це думають найменші місцеві футболісти. І що ви думаєте? Спільнота відреагувала на відеоблог хлопця і компанія була змушена припинити будівництво колії.
Анімаційний документальний фільм «Зламані гілки» Аяли Шароти може стати гарним прикладом для кінематографістів, як дітям розповідати про трагічні сторінки з історії, наприклад про Небесну сотню чи сьогоднішній російсько-український збройний конфлікт. Адже відомо, що в Україні багато вихователів у садочках і вчителів молодших класів досі у заціпенінні, як пояснити дітлахам, що відбувається. Молода ізраїльська дівчина взялася за історію Холокосту і розповіла її на прикладі історії старенької Міхаль Рехтер, яка у 14-річному віці покинула свою домівку в Польщі і сама поїхала в Ізраїль напередодні Другої світової. Бабуся, яка не була травмована цією катастрофою, бо не пережила її сама, показує свої дитячі вірші і листи, де пише про Гітлера, малює винищення євреїв і розповідає про те, як в омріяному Ізраїлі вчилася дорослому життю . Її спогади подані у барвистій анімації, тож наймолодші глядачі розуміють, наскільки великим було це горе, але не закривають очі від болю, побаченого на екрані.
До слова, серед глядачів Docudays є велика кількість батьків, які не мають на кого залишити своїх карапузиків. Для цього організатори започаткували DOC/САДОК, де за дітьми з 3 до 14 років доглядають волонтери під час усіх денних сеансів. Також у рамках фестивалю для дітей проводять майстер-класи з пластилінової анімації, з режисури, пошиття м’яких іграшок, виготовлення музичних інструментів з овочів і, безумовно, виготовлення інсталяції «Мої права». Ось так і народжуються вільні люди завдяки документальному кіно.
Краще вчитися на чужих помилках
З іншого боку, кіно показує, наскільки люди є не вільними і що батьки у багатьох випадках винні в цьому. «Інтернет-залежний» — одна із перших стрічок у програмі «Право», яка змусила про це замислилися. Дедалі більше людей присідають на інтернет, онлайн-ігри і віртуальну дружбу. У Пекіні для інтернет-залежних уже відкрили реабілітаційний центр. Режисерки Шош Шлам і Гілла Медаліа знімали впродовж трьох місяців трьох китайських підлітків у цьому центрі. З хлопчачих розмов дізнаємося, що втеча у нереальний світ пов’язана з самотністю. Підлітки готові вбити своїх батьків чи вчинити самогубство, аби тільки знайти своє щастя в інтернеті. Один батько навіть додумався найняти кілера, який би вбив Аватара з онлайн-ігри його сина. Коли кілер на відмінно справляється iз завданням, хлопець знаходить собі іншого віртуального друга. Він не бачить альтернативи у реальному житті, і батько замість того, щоб виявити свою любов, здає сина в реабілітаційний центр як безнадійно хворого.
Організаторам фестивалю треба було не один рік протоптували стежину до сердець українських режисерів, щоб вони врешті-решт замислилися над правами людини. І цей рік можна вважати проривом. Координатор програми фестивалю Дар’я Бассель згадує, як раділа, коли на фестивалі був хоч один фільм від України. Тепер їх аж шість серед 38 фільмів із 22 країн світу. І це успіх, вважає організаторка. Адже в Україні не так багато режисерів можуть дозволити собі таку розкіш, як знімати документальне кіно впродовж тривалого часу, яке не приносить ніякої фінансової вигоди, лише затрати. Та минулого року під час Майдану кінематографісти взялися за діло і спробували. Результат — три короткометражки у програмі: «Скрізь Майдан» Каті Горностай та «Пост Майдан» Сергія Андрушка, «Медик іде останньою» Світлани Шимко. Катя з фотоапаратом спостерігала за різними людьми, в її фільмі хтось закохується, хтось одружується під час протестів на Майдані. Сергій, будучи журналістом, побачив події неупереджено і відсторонено. Він простежив, що відбувалося з людьми відразу після революції — буквально протягом декількох тижнів. Світлана зробила портрет мами Тані, медика з Майдану, яка до квітня перев’язувала рани майданівцям, а тоді поїхала в батальйон «Айдар» у Луганськ, була поранена, потрапила в полон, а зараз лікується у Києві.
Олександр Течинський, Олексій Солодунов і Дмитро Стойков зняли повнометражний фільм «Все палає». Кіно показує хроніку подій від листопадового побиття студентів до перших смертей 18-20 лютого. Світова прем’єра відбулася торік на німецькому фестивалі DOK Leipzig, де фільм отримав один зі спеціальних призів. Права на нього вже викупили в Британії, його показували на Netflix’е. А після фестивалю «Все палає» має вийти в український прокат.
Остап Костюк зняв мистецький документальний фільм про життя вівчарів у Карпатах і долю традиційного ремесла на тлі сучасних змін. Його поетичне кіно заворожило кіноманів восени на «Молодості». За півроку магія українських гір і сироваріння не минула. Так що ватра справді жива.
Шостий фільм від України з романтичною назвою «Пінгвін» представила Марина Врода. «Назвала його так, бо знаю, що у пінгвінів пари на все життя», — каже режисерка. До того вона знімала ігрове кіно, її короткометражка «Крос» перемогла на Каннському кінофестивалі. Цього разу Марина Врода подружилася з паліативною пацієнткою Іриною Гавришевою. У нас відсутня допомога безнадійно хворим людям. Незважаючи на всі проблеми, її героїня живе на повну. Режисерка не хотіла викликати жаль і відразу. Вона показала світ, в якому живе дівчина на інвалідному візку, якій інколи надзвичайно складно заварити самій чай, її тіло розпадається, однак Ірина розважається на атракціоні, переселяється від батьків в окрему квартиру, кохає, займається волонтерством. «Основна думка мого фільму про те, що важливо, не скільки ми живемо, а як живемо», — пояснює Врода і пропонує частіше звертати один на одного увагу та запитувати, як справи.
НА ЗАМІТКУ
Фестиваль починає свою роботу о 10.00 і завершує майже опівночі. Першим 20 глядачам, які не полінуються і знайдуть час на ранкові сеанси, від «Розумної кави» дістанеться безкоштовна філіжанка кави. А тим часом у холі «Будинку кіно» можна підслухати цікаві розмови. Двоє уважно і мовчки розглядають програму. Тоді дівчина потирає чоло: «І що це все документальне кіно? І всюди вхід безкоштовний?».
Так, крихітко, ще й каву на халяву наливають.