Коли щирість гірше простоти

Чудова річ електричка: швидко-зручно, для пенсіонерів безкоштовно. Вагонами ходять продавці легкого читва. За різноманітними привидами, домовиками, паралельними світами, НЛО та іншими дивами дорога спливає вмить. Уночі ж пасажирів, зморених численними денними проблемами, навідує химерне плетиво сновидінь. Як ото у книжці Наталі Околітенко «Друга реальність. Паранаука очима науки» (К.: Юніверс, 2014).

Сни турбували людство завжди. Дехто, як Зиґмунд Фройд, заробив на їхньому аналізі непогані гроші й світову славу. Інші, як ірпінська письменниця, лише пробують звабити гаманці першої тисячі читачів. А оскільки конкуренція на цьому полі неабияка, потрібна правильна анотація, як-то: «Поєднуючи в собі письменницький та журналістський хист із званням доктора біологічних наук...». Посилання на авторитет — перший прийом «спеціалістів на довірі».

А що, як книжка потрапить до рук недовірливого читача? І в нього виникне запитання: яким робом людина, що не має звання кандидата наук, стає «доктором», та ще й у Росії? На персональній сторінці справді заслуженого журналіста України Н.Околітенко у «Вікіпедії» дійсно красується скан відповідного диплома. Та уважний спостерігач одразу помітить, що виданий він загадковою конторою «ВУРНОиО». Утім, з приміщеного тут-таки коментаря дізнаємося, що таке «докторство» справді практикується — «за версією «Всесвітнього університету розвитку науки, освіти та суспільства» (Росія), недержавного освітнього закладу, що видається через «Міжнародний університет фундаментальної освіти», неакредитований приватний заклад».

Ну гаразд, із самодіяльною природою «науковості» ясно. Та взагалі-то це не виключає, що подібні «доктори» здатні на справжні відкриття. Починаємо читати книжку «Друга реальність», що претендує на науковий аналіз явищ, дійсно до кінця традиційною наукою не пояснених. І тут виявляється, що авторка... не знає елементарних речей. Зокрема, що поле (електромагнітне випромінювання) вважається матерією практично з часу його відкриття. Тоді як інформація — навпаки, є продуктом свідомості людини, а тому матеріалізувати її краще в романах.

Кожен iз дитинства знає про три агрегатні стани речовини: твердий, рідкий, газоподібний. У школі дізнаємося про четвертий — плазму. Дехто в інституті знайомиться з колоїдним станом речовини, хоча її домашню назву — кисіль — знають усі. Є інші випадки: скло, рідкі кристали, нейтронна речовина тощо. На лихо, пані Наталя зупинилася на перших трьох. Усе інше для неї — «другий вимір».

Зовсім погано з мікросвітом: «Електрони в кожному атомі рухаються по орбітах, які різняться один від одного, ці відхилення експотенціально посилюються при зіткненні атомів, що й зумовлює їх розбігання по різних траєкторіях». Дивно, але випускниця біофаку Київського університету практично не уявляє будову атома. Тож у результаті електрони «розлітаються так, щоб матерія нашого світу лишалася стабільною». Вся наука, з античних атомістів починаючи, крєпко замислилася...

Тож «осмислення незвичайних явищ», обіцяного на початку, чекати годі. Залишається опис приватних сновидінь, які «часто ставали фактором, який скеровував моє емоційне життя в реальному світі, а часом і поведінку», а також асоціації й алюзії, викликані ними. Сюжети згаданих у книжці снів дійсно цікаві й безумовно варті художнього опрацювання. Тим більше що Наталя Околітенко — справжня письменниця з багатою уявою і розвинутою фантазією. Але при чому тут наука?