Андрій Пилявський: Усі ізраїльські принади проміняв би на Україну

Він — киянин. Футбольні університети проходив у Донецьку. До гравця першої ліги доріс у Вінниці, до кандидата у збірну — в ізраїльській Хайфі. Також працював у Єрусалимі. В українській прем’єр-лізі та національній команді дебютував лише минулої осені, вже як луганчанин. Точніше, як гравець «Зорі», що базується зараз у Запоріжжі.

Ось така біографія-географія 26-річного захисника Андрія Пилявського. Її подробиці ми розкриваємо в інтерв’ю з самим футболістом.

«Партнери жартома обзивали «Ібрагімовичем»

— Андрію, твій батько не зробив професійної кар’єри у спорті, але, вочевидь, добре знається на футболі. Адже це він привів тебе до спортивного клубу «Дружба», що в київській Дарниці?

— Так, тато колись пристойно грав на любительському рівні, і саме він відправив мене зі старшим братом до футбольної секції. Мене відразу ж «вхопило». А ось Сергій не став футболістом — хоча мав хороші дані, та здоров’я в дитинстві «підкачало». Зараз працює менеджером у фірмі.

Неподалік від нашого будинку був зал, батько з друзями вечорами ганяв там м’яча. Коли був час, він і мене тренував: ставив у ворота і пробивав з будь-яких позицій. Показував, як треба бити, як ставити ногу, щоб влучати саме «в рамку».

У «Дружбі» моїм тренером був Едуард Філенко. У нас була дуже непогана команда, ми виграли багато турнірів. У фіналі одного з них навіть перемогли «Зміну» — дуже пристойну «банду», та й проти «Динамо» непогано грали, досі приємно згадати (посміхається).

— 13-річним ти подався до Донецька. Що, київські клуби не розгледіли талант?

— Може, пізніше б і розгледіли. Та тоді ми саме дійшли до фіналу дитячого турніру в Керчі, і хоча програли «Шахтарю» — 0:1, мене й двох хлопців запросили до Донецька. Вони не підійшли, а мене залишили у «Шахтарі». Мама не хотіла відпускати: «Він ще маленький, куди йому їхати?» І знову слово батька було вагомим: «Це шанс. Якщо хоче, нехай спробує».

— За п’ять донецьких років ти доріс до дубля «гірників», але вирішив піти. «Продатись» у «Дніпро» не вдалося, в «Арсеналі» не провів жодного матчу через травму коліна. У підсумку — броварський «Нафком», друга ліга... Чи міг закріпитися у складі «грандів»?

— Я реаліст. Тоді не було перспектив пробитися до «основи» «Шахтаря». Ні про що не шкодую — як мало статися, так і сталося. Зате у «Нафкомі» познайомився з тренером Федорчуком, а коли клуб розвалився, Олег Вікторович запросив до вінницької «Ниви».

— Чи правда, що партнери по «Ниві» називали тебе «Ібрагімовичем» за твою координацію й техніку?

— Та то жартома, хлопці підсміювалися. У нас взагалі відносини будувалися на веселих емоціях (посміхається).

Ми виграли «срібло» в другій лізі, стиковий матч у «Кременя» за право виступати в першому дивізіоні, ще й Кубок ліги прихопили. Окрім таланту тренера, в нас зібрався справді дружний колектив, команда, в якій приємно було грати. Як ось зараз, у «Зорі».

«В Ізраїлі футболісти дозволяють собі по келиху вина»

— Подейкують, що в 2010-му тебе переглядав тренер «Металіста» Маркевич.

— Казали таке. Але після матчу з «Дністром» (ми виграли 3:2, а я зробив дубль) мене запросили на оглядини до «Маккабі» (Хайфа). Моя гра на позиції центрального захисника сподобалася ізраїльтянам, і в січні 2011-го я підписав трирічний контракт.

— Саме той сезон став «найтитулованішим» у твоїй кар’єрі.

— Справді. Ми виграли чемпіонат, дійшли до фіналу Кубка, виступали в кваліфікації Ліги чемпіонів. На жаль, потім і тренера прибрали, і провідних футболістів розпродали.

— В Україні чемпіонство святкують традиційно: спочатку обливаються шампанським, потім вливають його та інші напої вже всередину. А в Ізраїлі?

— Гадаю, скрізь те ж саме (посміхається). Традиції незмінні. Команда зібралася в роздягальні, щоправда, всі були з дружинами. А далі за звичною програмою...

— У нас ніхто не дивується нічним походенькам футболістів по клубах, ранкова банка пива чи цигарка — звична справа. Ти ж розповідав, що в Ізраїлі за гравцями з боку клубу взагалі ніякого контролю немає. Режим порушують?

— Там трішки по-іншому. Можливо, релігія така. Хоча, коли ми збиралися командою, то келих вина — це було цілком прийнятно, без проблем. Але щоб через край, як іноді трапляється в нас, — такого немає. Жодного разу не бачив.

— У наступному сезоні тобі довелося пограти в іншому клубі — «Бейтарі» (Єрусалим)...

— Була «поважна причина». Грали зі словенським «Марібором» кваліфікацію Ліги чемпіонів, залишалося 15 хвилин, рахунок 2:1, а в мене — перелом щиколотки! Гіпс — і я полетів додому. Потім хлопці зустрічалися з бельгійським «Генком», програли по пенальті й до Ліги чемпіонів не потрапили. Мені ж було вкрай образливо спостерігати за цим по телевізору.

— Реклама стверджує, що лікарі в ізраїльських клініках роблять справжні дива.

— Тут реклама не бреше. Медицина там на найвищому рівні. А процес реабілітації, можливо, найкращий у світі. Принаймні я відновився максимально швидко. Та, оскільки в чемпіонаті Ізраїлю діє ліміт на легіонерів, а моє місце в основі «Маккабі» вже було зайняте, мусив піти в оренду. Зате ігрової практики й роботи в захисті в «Бейтарі» протягом сезону вистачало: ми тоді билися за виживання у вищій лізі. На фініші виграли вісім матчів поспіль — рекорд сезону!

А влітку 2012-го, щойно відіграв останній матч за «Бейтар», мені зателефонували й сказали повертатися до «Маккабі»; там якраз нового тренера взяли. Був приємно вражений, як у клубі раділи з приводу мого повернення.

— Євреї в усьому шукають зиск — це стереотип. Але твоя історія його розвінчує: у «Ниви» Хайфа тебе купила за 100 тисяч євро, потім ти три роки отримував зарплатню, а поїхав з Ізраїлю вільним агентом. Якось не зовсім «по-єврейськи»?

— Хто таке сказав? Ні-ні, в мене ще залишався контракт, там усе вирішувалося через агента, клуб... Адже я ще раніше хотів піти, та мені ніхто не давав. Так просто в них там це не відбувається, вони за кожну монету... Словом, не розкидаються грішми.

Але я тоді вже остаточно вирішив: хочу повернутись в Україну. Майже чотири роки прожив в Ізраїлі, було морально важко, та й із новим тренером не знайшов повного взаєморозуміння.

Так, були інші закордонні варіанти, але я хотів додому. А з «Зорею» швидко все організувалося, чекати не довелося. Тут мене все влаштовує: тренер, партнери, грали в єврокубках, в чемпіонаті не пасемо задніх.

В Ізраїлі ж іще чому важко? Бо там грають майже повний рік. Почали перше коло, завершили — й відразу ж починається друге. Потім команди розбивають на дві групи: шестеро перших змагаються за чемпіонство, знову в два кола, грають і інші. А ще ж Кубок, єврокубки. Тож відпустка була тільки влітку, та й то нетривала.

Траплялися невеличкі перерви, днів зо два. Так я нахабнів — відпрошувався, й мені давали три вихідні. Щоб міг до Києва швиденько злітати, трішки побути з рідними — й стрімголов назад до Хайфи.

«Жив я на священній горі Кармель»

— Андрію, але ж в Ізраїлі й моря різні, і тепло, і побут облаштований.

— Усе так. І хто б до мене туди не приїздив у гості — всі були в захваті: ой нене, як шикарно, море — п’ять хвилин пішки! Мені перші півроку теж все було до вподоби. А вже потім людина має зрозуміти — це її чи не її. Виявилося, «не моє». Минув певний час, і мене вже ніщо не тішило. Та й менталітет у людей не той (посміхається).

— Побутових проблем, певне, не виникало?

— Жодних. Клуб надав службову квартиру у дуже престижному районі Хайфи — на горі Кармель, там в одній із печер жив пророк Ілія. А оскільки генеральним спонсором команди була «Хонда», отримав і авто цієї марки.

— Якось ти прохопився, що тамтешня кухня не дуже й відрізняється від української. Щодо риби й курки — згоден, а як же сало?

— Знаєш їхню примовку: «Де єврей, а де сало?» Та я не відчував дефіциту у вживанні національного продукту: і вдома їв під час відвідин, та й ресторанів у Хайфі чимало. Суто українських, щоправда, немає, а от російських, де подають і наші страви, борщ, вареники, — достатньо.

— А взагалі, чим тебе вразила Земля обітована?

— Я й до того бував за кордоном, тому здивувати мене було важко. Однак в Ізраїлі цікаве все. Звичайно ж, насамперед, Єрусалим. Справді, я був вражений, коли туди вперше з’їздив, побував біля Стіни плачу... Загалом, влаштовував для себе багато екскурсій на машині.

«Війна — це кошмар, жах і шок»

— Відомо, що на вулицях ізраїльських міст — постійні військові патрулі...

— Коли я там грав, було відносно спокійно. Та й Хайфа — далеченько від епіцентру воєнних дій. Тому я жодного разу з війною не перетинався. А ось мої рідні, надивившись по телевізору про вибухи чи загострення в районі Сектору Газа, від занепокоєння обривали телефон.

Утім, як і кожного легіонера, мене знайомили з детальними інструкціями, як поводитись у випадку небезпеки. Такий приклад: у кожній квартирі чи будинку є спеціальна кімната, щось подібне до бомбосховища. Вона ізольована, з потовщеними стінами. Якщо вмикається сирена, потрібно негайно туди втікати.

— Рік тому ти був шокований, що вже в центрі Києва снайпери розстрілювали людей...

— Це був кошмар. Нервував іще й від того, що в Ізраїлі не транслювалися українські канали, а російське ТБ мої родичі дивитися не рекомендували через необ’єктивність подачі інформації. Батьки щодня розповідали по телефону про страхіття, аж поки я сам не приїхав до Києва й не побачив усе на власні очі. Це був жах і шок одночасно.

— А влітку, коли ти перейшов із «Маккабі» до «Зорі», застав в Україні вже справжню війну.

— Звичайно, зараз це найболючіша тема. Ніколи й уявити не міг, що таке може трапитися в нашій країні! Щоб від куль якихось сепаратистів гинули мирні мешканці, діти. Це жахливо. Дуже хотілося б, аби все це якнайшвидше заспокоїлося.

Через війну я не побував на базі «Зорі», на її домашньому стадіоні, який зараз розбомблений. І невідомо, коли завітаю туди. Адже кінця-краю цій колотнечі не видно. Політики про щось домовляються, ведуть якісь переговори, але ж люди гинуть щодня. Телевізор неможливо дивитися: вибухи, обстріли, на мінах підриваються...

Мені трохи легше: я не евакуювався з Луганська. А ось іншим футболістам «Зорі», кому довелося перевозити сім’ї, в кого там залишилися родичі, друзі, домівки, — наскільки їм важко перебувати зараз у Запоріжжі й весь час думати про палаючий дім!

«З тещею жити весело. Вона — фанат»

А для мене ж навіть плюс, що команда базується в Запоріжжі. Дружина Еліна саме із цього міста. Виходить, не чуже воно й для мене.

— Насмілюся припустити, що живете ви у її батьків?

— Так. І це логічно. Адже в нас маленька дитина — синочку Микиті п’ять місяців, а мама дружини десь щось та й допоможе. Якби жили десь удвох, винаймали квартиру, було б набагато важче. А так нам комфортно — приватний будинок, допомога, не сумно, іноді аж занадто весело (посміхається).

— Теща любить зятя-футболіста, якого постійно немає вдома?

— Якщо терпить у своєму домі — значить, любить. Так їй і футбол дуже подобається. Вона дасть фору навіть тим фанатам, що знають про гру все (сміється). Зізнаюся, і моя мама теж розуміється на футболі, іноді навіть мене учить...

— Певне, родичі пишалися тобою, коли ти вийшов у формі національної збірної в товариському матчі проти Литви минулої осені?

— Думаю, їм було приємно. Я був морально готовим до цього, адже Михайло Фоменко двічі викликав на збори ще з Ізраїлю. А взагалі, на моїй позиції в збірній — неймовірна конкуренція, тож не залишається нічого іншого, як іще більше «пахати» в «Зорі» й добиватися результатів.

n Працювати треба, але цієї зими, повернувшись в Україну після ізраїльських навантажень, ти нарешті провів повноцінну відпустку?

— Авжеж! Два роки її чекав! Із друзями та дружиною побували в Еміратах, у Дубаї. Там нас було багато футболістів. Не тільки із «Зорі», а й з інших українських клубів. Весело відпочивали.