Роман Торговицький: Слід зрозуміти, що відбувається з реабілітацією в Україні

Благодійну організацію Wounded Warrior Ukraine («Поранений воїн України») для створення сучасної системи психологічної і медичної реабілітації українських військових громадський активіст із Бостона Роман Торговицький створив у грудні 2014-го. Він розповідає, що на Майдан потрапив випадково: приїхав у справах до Пітера, а саме в той час у Києві були перші жертви. «У Бостоні я чув різні думки про Майдан. Хтось казав, що там фашисти, хтось — що народ повстав за свої права, — каже активіст. — Тому я вирішив майнути до Києва і побачити все на власні очі. І був зачарований людьми, яких там зустрів. Почав записувати відеоінтерв’ю і пересилати їх друзям в Америку. І ті, хто казав: «Навіщо ти, московський єврей, їдеш до фашистів у Київ?», починали передавати кошти на підтримку Майдану».

— Романе, ще в час Майдану ви створили канал на ютюбі, де публікували вже професійно відзняті інтерв’ю з активістами і збирали гроші для поранених. Як ви знайомилися з людьми?

— Просто підходив і знайомився (сміється). Благо, на Майдані була прекрасна атмосфера. Я стояв із хлопцями вночі на барикадах, ми спілкувалися. Мені здавалося найціннішим у Майдані те, що відбулося після побиття студентів: люди через зовнішній фактор змінилися внутрішньо. Я такого ще ніде не бачив... Потім я повернувся в Бостон. І знову був у Києві 21 лютого. Зірвався з роботи 19-го, щоб потрапити в Київ, не міг сидіти на місці й дивитися по телебаченню розстріл Майдану. Західні ЗМІ концентрувалися або на палаючих шинах (візуальній інформації, що притягувала глядачів), або на інтерв’ю з політиками. Мені було жаль, що ЗМІ не розкривають людей, які і є Майдан. Я поїхав туди, щоб продовжувати записувати свідчення майданівців і таким чином донести до американців реальність того, що відбувається. Тобто вплинути якось на поведінку Америки, яка на той час продовжувала «висловлювати стурбованість».

Коли від’їжджав 19 лютого, не знав, чи повернуся до Бостона... Коли прибув до Києва, було роздвоєне почуття. Я ходив по згорілому Майдану — там уже не було тих наметів, де я сидів, людей, з якими говорив. Я розумів, що запізнився. Відчував провину. З іншого боку, було розуміння, що мені подарували життя. І тоді на похоронах я дав собі слово, що постараюся не забути. Реабілітаційний проект — це і є вираз тої обіцянки.

— Чому ви зацікавилися саме реабілітацією?

— Я займався кількома проектами щодо України, але потім збагнув — треба сфокусуватися на одному і зробити його якісно і системно. За освітою я математичний епідеміолог, зараз викладаю методи само-мануальної терапії фізіотерапевтам і тренерам. Тому й заснував благодійну організацію, мета якої — сприяння Україні у створенні сучасної фізичної і психологічної реабілітаційної медицини для допомоги бійцям.

Перший наш проект присвячений психологічній реабілітації. Більшість учасників АТО страждають від наслідків бойових дій (знижена боєздатність, дратівливість, агресія, поганий сон, депресія), але часто не звертаються по допомогу до психологів. Унікальний тренінг, створений Дітті Марчер із Данії для ветеранів Афгану, вирішує дану проблему — ми готуємо інструкторів з роботи із посттравматичним шоком серед самих же бійців. Спершу такі бійці-інструктори допомагають побратимам зняти значну частину наслідків шоку. А потім, у складніших випадках, бійці, уже з власної ініціативи, починають працювати з психологами зі спеціальною підготовкою.

Перший етап тренінга успішно завершений 18 лютого. Загалом, тренінг підготує 25 бійців-інструкторів з українських психіатрів і психологів, які в майбутньому будуть, у свою чергу, провадити ці тренінги в Україні.

— Ви ж створили і власну систему само-мануальної терапії?

— Так. Ця система стала результатом моєї громадської активності і політичної діяльності в Америці і на Близькому Сході. У результаті потоку агресії і численних погроз фізичною розправою я зазнав емоційного зриву. Втратив здатність засинати, з’явилися фобії. Цікаво, що все це відбувалося, поки я працював у Гарвардському університеті над своєю дисертацією з медицини сну. Сучасна медицина виявилася неспроможною чимось допомогти. Мій учитель внутрішніх бойових мистецтв тоді сильно допоміг мені відновитися через роботу з диханням і вибудовуванням структури тіла. Потім я відкрив для себе роботу з м’якими тканинами через деякі форми глибокого масажу і мануальну терапію. Коли я вперше докопався до затисків у тілі і почав їх виводити — результати були неймовірні. Швидко відновився сон, я знайшов точки в організмі, при дії на які минали фобії і дратівливість, внутрішній стан ставав радісним і щасливим. Іншими словами, вдалося зцілитися від психоемоційної травми через роботу з тілом, без жодного слова і обговорення з психологом. Результатом цього і стала система, яку я первісно розвинув для себе, а потім уже почав викладати, зрозумівши, що я далеко не один, кому потрібні методи впливу на психіку через тіло.

Так що тематика психотравми і те, як травми впливають на нас, хто ми є і, головне, ким стаємо в результаті травми, цікавила мене давно. Під час проведення семінарів з системи я помічав, що при глибокому впливові на м’які тканини людини іноді починають виходити травми, що йдуть ще з дитинства. Упродовж години я бачу в людях колосальні зміни.

Повертаючись до України, — зрозуміло, що базові знання у багатьох українських психологів є, ще з часів Майдану. Проблема в тому, що травматизовані люди, особливо після війни, нелегко йдуть на контакт із психологами, які не брали участі в бойових діях і не зазнали такої ж травматизації. Отож я став шукати психологів, які працюють з військовою травмою. Мені пощастило, що доля вивела мене на Дітті Марчер із Данії, яка створила спеціальний тренінг, аби навчити бійців працювати з травматизованими побратимами. Дітті — дуже цікава людина з дивовижним досвідом, вона не просто психолог-теоретик, що полюбляє затишний офіс. Вона проходила через стрілянину і бомбардування, працювала в багатьох гарячих точках планети — Балкани, Близький Схід... Я теж волонтерствував там і на собі відчув кілька разів, як руйнується нервова система після роботи в гарячих точках. Після тренінгу Дітті розумію, що зі мною тоді відбувалося. Я приїжджав із Близького Сходу додому в Бостон і тижнями не міг знайти спільної мови зі своїми друзями: вони говорили про розумні книжки, поїздки в Європу на відпочинок — а в мене перед очима поранені діти з простріленими очима...

— Фізична реабілітація бійців також входить до планів вашої організації?

— Так, ми плануємо привозити укомплектовані команди реабілітологів з Америки і Канади, щоб створювати резидентури для спеціалізації українських медиків. Але спершу треба зрозуміти, що відбувається з реабілітацією в Україні. Які кроки слід зробити, щоб покращити цю систему чи створити нову. Зіткнення з українською системою (і в військовій сфері, і в медичній) для мене, мабуть, найбільш шокове. Коли у бійців іде година на те, щоб додзвонитися до артилерії, аби та відкрила вогонь про «градах», і вона починає стріляти через дві години, як «гради» вже від’їхали...

В Америці також чимало неефективностей, але вони не такого рівня. В Україні іноді навіть не розумієш, що робити. Ти можеш привозити хороших фахівців, організовувати тренінги, але якщо в системі такі зяючі дірки — вона все поглине і знищить, бо боротиметься за своє виживання. Щоб створити ефективну систему реабілітації, потрібно два елементи. Перше — знання і досвід, і ми можемо працювати над тим, щоб їх передавати. Друге — внутрішня культура та ефективні процеси лікування. Змінювати систему і культуру в уже існуючих закладах надзвичайно складно. Це взагалі колосальне питання вибору: чи привозити знання працівникам давно усталених структур (існуюча культура може на корені все це знищити), чи почати будувати все заново, хоча б на якихось мінімальних проектах — і тоді можна буде створити і нову культуру.

— У час Майдану і зараз постійно виникає питання: чому зло сильне, а добро слабке? Чому добрі й знаючі часто не діють, а лише дивуються і обурюються? Що потрібно, аби почати діяти?

— Думаю, справа не в добрі і злі. А в тому, що для зміни системи (добра вона чи зла) треба докласти багато енергії. До Майдану була система абсолютно корупційна. А системі, за визначенням, важливо вижити. І виживає вона через управління своїми елементами — тобто людьми, які в ній працюють. Якщо система є втіленням зла, то від добрих людей потрібно дуже багато енергії, щоб її роздовбати і змінити. Як показав Майдан, така енергія може з’явитися від зовнішнього чинника, коли відбувається щось настільки жахливе, що люди прокидаються від своєї звичної бездіяльності й кажуть: досить! Але такі речі якщо і трапляються, то мають короткотривалий ефект. Коли в людей немає власного джерела енергії, зовнішнє поступово вичерпається, якщо не вміти його поповнювати. Українські волонтери вергають гори, але їхня енергія не безкінечна, вона може вичерпатися — і тоді починаються суперечки, чвари і справа перестає робитися. Саме тому для мене важливо створити також програму допомоги волонтерам, надати їм методи саморегуляції через роботу з тілом, методи подолання і запобігання конфліктам.

З іншого боку, для людей, що живуть поза Україною, джерелом енергії до дії може стати поїздка сюди, щоб побачити всі складнощі на власні очі, виявити для себе реалістичний шмат роботи і почати діяти. Поїздка на Майдан давала діаспорі силу з колективної енергії Майдану — для допомоги тому ж Майдану. Зараз же ми можемо допомогти конкретним бійцям. Приїзд в Україну і участь у проектах допомоги — для мене, принаймнi, — це джерело енергії. Плюс інтерес до того, як допомогти людині вижити і залишитися людиною у час цього виживання.