Муза для Дому муз

Одна з головних проблем України, що частина людей, особливо ті, від яких залежить виховання молодого покоління, дивляться на життя радянськими очима та як тільки можуть опираються йти в ногу з часом. Недавно така ситуація, як гнійник, проявилася у Київському театрі опери і балету для дітей на Подолі. Слід відмітити, що ця установа має чудову історію, можна годинами розповідати про здобутки та, як кажуть співробітники, в міру можливостей викладається на всі 100. Але коли туди прийшов новий художній керівник, новатор у театральній сфері Влад Троїцький, майже весь колектив повстав проти його ідей змінюватися на краще, рости, приманювати нового глядача. Тож Троїцький, як Дон Кіхот, поборовшись із вітряком, залишив у спокої застояне болото, в якому працівникам сонного театру живеться комфортніше.

Поступ, щастя, воля? Ні, не чули

Щось подібне сьогодні виринуло в Національному музеї історії України — величному сірому будинку на Володимирській, 2, яку в народі називають Пейзажною алеєю. В останній день зими Міністерство культури представило музею історії України нового керівника Тетяну Сосновську. До того директором був 72-річний Сергій Чайковський. Як відмітив міністр В’ячеслав Кириленко, вона «має добрий досвід популяризації музейної справи, відмінно зарекомендувала себе на попередньому місці роботи — в музеї Павла Тичини».

І справді, Сосновська має Франковий революційний «дух, що рве за поступ, щастя й волю». Не будемо говорити, як вона ночами вдома варить варення з райських яблук із рідного села Тичини, розливає його в баночки і роздає всім відвідувачам. Як вміє привернути молодь і зробити, здавалося б, зі звичайної меморіальної квартири місце сили. Варто лише підкреслити останній результат її праці. Музей Тичини — перша державна установа в Україні, яка за 38 років існування премії «Найкращий музей Європи», потрапила до короткого списку номінантів. На новому робочому місці цей успіх Сосновської сприйняли скептично: «Дурний може податися. Якби і ми заплатили 400 доларів, теж були б там».

У пані Тетяни не було виходу, як запросити співробітників музею, науковців та всіх небайдужих до відкритого діалогу щодо того, яким має бути Національний музей історії України. З перших хвилин зустрічі дискусія переросла у битву титанів. З одного боку, Сосновська закликала бути відкритими для відвідувачів (розповідати громадськості про плани, задуми, досягнення), пожвавити щоденне музейне життя (музей не може бути музеєм вихідного дня), зробити вкраплення в музейний простір зон комфорту для відвідувачів (наприклад, в Європі давно поширена практика відкриття кафе), максимально поширювати наукові здобутки колективу та експонувати багатющі фондові колекції, які є гордістю України. За її словами, музей на сьогодні майже порожній. За день лише 17 відвідувачів купують квитки, а це вкрай мало для головного музею України. «Буря у склянці спровокована й тим, що новий керівник вимагає ходити на роботу, і ходити щодня, і бути до кінця робочого дня. А до такого графіка не всі звикли, — каже пані Тетяна. — Ніхто ж не ворог своєму музею. Просто треба зрозуміти, що ніхто не може монополізувати ні історію, ні музей, ні колекцію. Коли прийде це розуміння — переміни стануться самі по собі».

«І хтось питав, де тут «совок»?»

Голова Українського інституту національної пам’яті, історик, громадський діяч Володимир В’ятрович, який відносить себе до небайдужих, задумався над питанням пані Тетяни, яке з чотирьох слів у назві є найважливішим — Національний музей історії України. Вважає, що фокус мав би бути зосередженим на останньому слові «Україна». «Але це теж не є чітка відповідь. Що ми розуміємо під «Україною» — територію, народ, державу? Я схиляюся до того, щоб говорити про державні утворення, які існували на українській території — Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, державні формування запорізьких козаків, Гетьманщина, початок 20 століття. Ми не повинні оминати періоди, коли Україна була бездержавною нацією, коли точилася боротьба за творення», — запропонував В’ятрович.

Як історик, автор книг і читач, він помітив, що сьогоднішня війна «запустила процеси зацікавлення історією». Тож неймовірно важливою є популяризація історії, адже не всі в школі вчили історію України, читають книги і займаються самоосвітою. «Повинен бути місток між академічними знаннями і суспільством. Таким містком може і має бути музей історії України, який є найбагатший артефактами. Мені як відвідувачу в цьому музеї бракує спілкування з аудиторією, мультимедіа, дискусій, пов’язаних з історією. Найслабшим місцем є історія 20 століття. Це стосується більшості музеїв України. Не відбулася десовєтизація. Співробітники дивляться на історію очима радянської людини. Трішки неправильно в експозиції представляти індустріалізацію як здобуток, велику площу надавати колективізації, яка призвела до смерті мільйонів людей. Якщо експозицію радянської доби переосмислити та оновити, це буде прикладом для інших музеїв», — В’ятрович узяв на себе зобов’язання допомагати в організації дискусій.

Співробітники музею вислухали історика, але не почули його. На його зауваження відреагували запитанням: «Яка ваша роль була на Майдані? Яка у вас освіта? Що закінчували?»

Художника Валерія Франчука, який порадив звузити слабеньку експозицію 70-річної радянської доби до належних розмірів у межах тисячоліть і посилити її артефактами на тему Голодомору, не питали, чи він брав участь у Революції гідності. Але й не аплодували.

Зате океан оплесків і вигуків «Браво» почула одна зі співробітниць, яка з листочка зачитала про успішну діяльність музею, де підкреслила, що «музей не вимагає агресивного піару». «І хтось питав, де тут «совок»? Це ж справжні комсомольські збори», — зауважив В’ятрович. Інша співробітниця додала, що місія музею (не плутати з обов’язками): 1) зберігати для майбутніх поколінь (чим же тоді музей відрізняється від складів речей?), 2) досліджувати, 3) пропагувати. Її молодша колега обурилася, чому Сосновська дозволяє собі говорити, щоб екскурсії російською оцінювалися як іноземною і коштували відповідно дорожче, якщо так зручніше гостям. Дехто мовчки бунтував проти того, чому він має ходити на роботу від години до години і займатися популяризацією історії, якщо і так можна отримувати зарплату.

Залишається тільки звертатися до неба, щоб у Музей історії України з молодим обличчям не залишилося все по-старому. Інакше святе місце заросте очеретом, як це продовжує робити дитячий театр на Подолі, відмовившись від нового керівника.