13 хвилин слави

Дев’ятого березня, після покладання квітів до столичного пам’ятника Кобзарю, Петро Порошенко разом із дружиною прийшли у Національний музей Шевченка. При вході співробітники Державної служби охорони, перевіряючи посвідчення і сумки запрошених, запевнили, що церемонія вручення Шевченківської премії триватиме півгодини. Мовляв, у Президента на день народження батька нації щільний графік, все розписано по секундах. Та хлопці трішки помилилися. Вручення найпрестижнішої, найвищої державної нагороди за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва тривало не більше 13 хвилин. І це з урахуванням промови ПП і «генеральної репетиції перед поетичним радіомарафоном «Шевченко мобілізує».

«Вона виходить із музеїв і майстерень і доходить до окопів»

Йому дуже сподобалася ідея Національної радіокомпанії, коли у прямому ефірі 18 годин поспіль читали «Кобзаря». Для участі у марафоні Порошенко підготував вірш «Молитва», написаний 155 років тому та актуальний зараз. Зачитавши його з листочка, Президент наголосив: «Російські спецслужби без упину працюють над дестабілізацією обстановки в Україні, щоб зовнішню агресію посилити потужною внутрішньою дестабілізацією, розбратом, сваркою. Щоб взяти нас голими руками. Тому цей Тарасів вірш є для нас дороговказом. Щодня прошу Всевишнього послати нам єдність, і ті самі братолюбіє та єдиномисліє».

Загалом, відчувалося, що і в Президента того дня було свято. Він вперше за багато часу усміхався. Церемонію розпочав із позитивної нотки: «Нарешті прийшла весна», і запевнив, що українці переможуть «з мудрими Шевченковими словами». Мовляв, його вірші надають сьогоднішнім українцям натхнення та підтримку.

Порошенко також зацитував Євгена Маланюка («Шевченко завжди буде силою, що змушуватиме рости»), Євгена Сверстюка («Феномен Шевченка відбиває нашу національну природу, наше світосприйняття, наше минуле і нашу надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух і пам’ять») та Івана Мазепу («През незгоду всі пропали. Самі себе звоювали»). «Щоб вести дієву боротьбу з агресором, утверджувати незалежність, ми маємо виробити ефективну модель культурної політики. Саме культура стане найпершою гарантією єдності України, буде нашою зброєю у протистоянні спробам розмиття національної ідентичності. Вона виходить із музеїв і майстерень і доходить до окопів», — сказав Президент. Він висловив переконання, що сучасна культурна політика стане і зброєю для перемоги над ворогом, й інструментом реформ, адже недарма вона включена важливим розділом до Стратегії сталого розвитку «Україна-2020».

Міністр культури В’ячеслав Кириленко у цей момент у першому ряду ствердно кивнув головою. А поет, член Шевченківського комітету Іван Драч, навпаки, важко опустив очі додолу. В невеликому залі були присутні екс-міністр культури Євген Нищук, академік Микола Жулинський, голова спілки письменників Михайло Сидоржевський, письменниця Богдана Матіяш, члени Шевченківського комітету Дмитро Стус, Анатолій Мельник, Олег Вергелес, Тетяна Кара-Васильєва, Володимир Сіренко та Борис Олійник.

Чи гідні прийдешніх?

Ще до вручення премії Президент про кожного з лауреатів, які сиділи перед ПП, сказав добре слово. На його думку, їм притаманні «одвічні національні чесноти — гідність, мужність і жертовність». «Це поет Юрій Буряк, який у книзі лірики «Не мертве море» осмислив здобутки багатьох поколінь українців впродовж століть. Сподіваюся, його поезія буде гідна і для дня прийдешнього. Художника Миколу Компанця називають класиком вітчизняної книжкової графіки. Він створив неповторні графічні образи до творів Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Миколи Гоголя. Костянтин Москалець — письменник та літературний критик — у книзі «Сполохи» самобутньо розкриває творчість Василя Стуса, Оксани Забужко та інших видатних письменників.

Наша Шевченкіана поповнилась створенням образу Тараса Шевченка у виконанні Петра Панчука. Завдяки його визначному акторському таланту та праці перед нами постає образ людини-творця, яка велінням Божим стала Пророком для всього народу», — зачитав Президент, побажавши на завершення «здоров’я і миру, який потрібен як повітря, невтомної наснаги до творчості та успіхів у розбудові незалежної соборної України, бо саме соборність для нас є найціннішим здобутком».

Указ про вручення премії зачитав заступник глави адміністрації Президента Ростислав Павленко. А Порошенко тим часом кожному вручав диплом з орденом, тиснув руку і бажав щось персональне. Лауреати ввічливо усміхалися, дякували і сідали на місце. Лише тричі «двійник Шевченка», який у Черкаському театрі, театрах ім. Франка та ім. Лесі Українки грав пророка різного віку, Петро Панчук, відважився взяти слово. Він подякував членам комісії, які вибрали його, рідним і близьким. Хотів прочитати напам’ять «Свою Україну любіть», та так розхвилювався перед Президентом, що забув слова. Того вечора на сцені Театру російської драми ім. Лесі Українки він грав українського генія у виставі «Везде один». На щастя, на сцені Панчук ніколи не забуває жодного слова.

Актор з охотою розповів, що вперше з Шевченком познайомився у шестирічному віці, коли голова колгоспу подарував хлопцеві «Кобзаря». Відтоді весь час читає Шевченка, молиться до нього, щоб той на небі просив у Бога кращої долі для України. 58-річний Панчук прийшов на вручення у вишитій сорочці, з маленьким сином Серафимом. Каже, що малий йому нагадує Шевченка у дитинстві. На запитання про грошову винагороду актор відповів, що ще її не отримав. «Має бути 260 тисяч гривень. Планую за них зробити ігрову кімнату для дітей у рідному селі Лобачівка на Волині. Щоб не шлялися по барах. І на будівництво церкви пожертвую», — поділився лауреат. Та лауреатам до церемонії ніхто не сказав, що 260 тисяч було у 2014-му, а цього року Порошенко скоротив премію до 240.

Юрій Буряк із Дніпропетровська, який уже багато років живе у Києві, похизувався «УМ», що часто проводить творчі вечори і презентації. В поета є персональний сайт, де можна ознайомитися з його творчим доробком. На жаль, у столичних книгарнях і музеях упродовж 2014-2015 рокiв не було жодної зустрічі з Буряком. Багато молоді ніколи не читали і не чули його поезії. Та він пообіцяв, що новий статус вимагає публічності, тож наприкінці березня проведе достойний творчий вечір. Гроші витратить частково на видавничу справу, частково на здійснення мрії — поїздку у Відень, де служив його дід, щоб пошукати в архівах дані про своє коріння. Поет підкреслив, що шанує Юрія Щербака і вважає, що йому вже давно мали б дати Шевченківську премію. У перші дні, коли тільки в інтернеті спливла інформація про лауреатів-2015, хтось із журналістів написав, що саме відомий письменник, частий гість на телебаченні і радіо Юрій Щербак отримав премію. Для шанувальників його фантастики великим розчаруванням став вибір Комітету.

Поет, прозаїк, філософ, автор пісні «Вона» Костянтин Москалець, якого друзі з любов’ю називають «буддiйським ченцем», живе далеко від Києва, у «Келії чайних троянд», власноруч збудованій. Він рідко покидає рідне село Матіївку на Чернігівщині, займається винятково літературною працею. «Зараз непевний час. Заробіток нестабільний. Витрачатиму гроші на життя, щоб відчувати впевненість під ногами», — сказав Москалець, який зазвичай відмовляється давати коментарі та інтерв’ю. До речі, коли «УМ» зателефонувала у Шевченківський комітет минулого тижня, щоб довідатися, чи точно відбудеться нагородження, на другому боці дроту повідомили, що це стане відомо за два дні до церемонії: «Бо в нас один лауреат приїжджий. Йому далеко добиратися».

Художник Анатолій Мельник давно дружить із Миколою Кампанцем. Каже, що голосував за нього, щоб була більшість. «Комітет збирався двічі. Останній раз понад три години тривало обговорення кандидатів. Суперечностей не було. Борис Олійник ніколи не тисне, не каже, за кого голосувати. Це наш вибір. Та від мене він мало залежить. Якби була моя воля, я б дав премію Віктору Сидоренку. Він — актуальний і популярний в Україні та за її межами», — розповів член Шевченківського комітету.

Останніми церемонію покидали Дмитро Стус та Володимир Сіренко. «УМ» на прощання запитала членів комітету, чому так швидко проходить церемонія, чому не дають лауреатам слово, адже вони на цю мить усе життя чекали. Обоє експертів не знали що сказати. Сіренко пояснив, що нікому рот не закривають і якщо є бажання, можна говорити. Стус почав щось розказувати про малий бюджет, а тоді махнув рукою: «Давайте не зараз».