По справедливості?

      Події, пов'язані з виступом наших атлетів на батьківщині Олімпійських ігор, викликали неабиякий резонанс серед громадськості. Зокрема й наша редакція отримує листи з думками наших читачів стосовно наших олімпійців. Пропонуємо вашій увазі один із таких листів.

      Про несподівано надуспішний виступ наших спортсменів в Атенах написано вже гори статей в газетах та Інтернеті. Хотів би подивитися на цей безумовний успіх наших спортсменів під дещо іншим кутом зору, а саме: соціальної справедливості та загальноприйнятих етичних норм. «Олімпізм... прагне до створення способу життя, що грунтується на... повазі до загальних основних етичних принципів» — це цитата з основних принципів олімпійського руху, затверджених МОК. На мою думку, чинна влада в Україні поняття «основні етичні принципи» розуміє дуже своєрідно. Вона не бачить ніякої аморальності в тому, що, керуючи однією з найбідніших країн Європи з середньою зарплатнею у 100 доларів, вона призначає премію у 100 тисяч доларів кожному олімпійському чемпіонові з державного бюджету. Легко підрахувати, пересічний українець за все своє життя не заробляє такої суми, бо для цього потрібно працювати 83 роки! Звичайно, можна справедливо зауважити, що олімпійськими чемпіонами стають лише дуже талановиті і працьовиті спортсмени, тому вони заслуговують на винагороди. Але ж те саме можна сказати і про спортсменів з усіх інших країн, зокрема таких багатих, як США. Чому ж тоді в них уряд дарує лише по 25000 доларів кожному чемпіону Ігор, тобто лише по 6 місячних окладів середнього американця?! Якщо ж наша «найсправедливіша» влада так хотіла догодити нашим найкращим спортсменам напередодні президентських виборів, то можна було це зробити не за рахунок бюджету (себто нас — пересічних українців ), а за рахунок наших олігархів, для блага яких власне ця держава в основному і розбудовується. Мені дуже важко уявити, що наш Президент не знайшов би аргументів, аби кожен із двадцяти найбагатших людей України не погодився «відспонсорувати» по одному мільйону гривень, щоб наповнити той 20-мільйонний преміальний фонд, який, за словами керівників Держкомспорту нині напівпорожній. Тут досить лише пригадати, скільки мільйонів доларів витратили пани Ахметов і Суркіс на купівлю десятків «зірок» для «Динамо» й «Шахтаря» (тут ми скромно промовчимо про «успіхи» цих клубів на європейських аренах протягом останніх років).

      На мою думку, не надто близька «до загальних основних етичних принципів» і міська влада Києва, коли напередодні кожної Олімпіади обіцяє надати квартиру в Києві кожному олімпійському чемпіонові. Добре відомо, що зараз нова однокімнатна квартира у столиці коштує не менше 25000 доларів. Тобто звичайний киянин, середня зарплатня якого близько 900 гривень, повинен понад 12 років працювати, аби заробити таку суму. Але ж міський бюджет — це ж не власність Київради! Хіба у столиці вже всі кияни забезпечені квартирами або приведені в належний стан всі житлові будинки комунальної власності? І де ж тут та соціальна справедливість, за яку буцімто так бореться наші владні структури всіх рівнів?!

      На закінчення, хочеться звернути увагу на ті 11 країн, які випередили Україну в загальнокомандному заліку. Вісім із них — це високорозвиненi країни, головні економічні показники яких, валовий внутрішній продукт (ВВП) на душу населення та середня зарплатня в 15—30 разів вищі, ніж в Україні. Окрім того, всі вони, крім Австралії, є країнами з більшою кількістю населення, ніж Україна, тому успіхи спортсменів цих країн мають реальне підгрунтя. Китай і Росія, хоч і не є високорозвиненими країнами, але за загальним людським потенціалом і загальним ВВП вони стоять непорівняно вище за нас. До того ж ці дві країни весь час намагаються скласти конкуренцію США у будь-якій сфері. Отже, 10 з тих 11 країн ніяк не можна порівнювати з Україною. Залишається Куба, з якою ми поруч уже на двох Олімпіадах (в Атланті й Атенах). Це бідна країна з тоталітарним режимом, у якій відсутні елементарні демократичні свободи, але керівництво Куби саме в спорті знайшло єдиний шлях, як прославитися серед світової спільноти. Там спорт розвивається за рахунок інших сфер (науки і технологій, освіти, культури). Знаючи реальний стан науки й освіти в Україні, у мене складається враження, що Україна іде шляхом Куби. Мені ж хотілося, щоб наша держава йшла шляхом, наприклад, Польщі, в якій вибрано правильні пріоритети цивілізаційного розвитку. Так, там нема спортсменів рівня Клочкової, Кличків чи Шевченка, але в них пересічний поляк із середньою зарплатнею у 500 доларів і реальною можливістю легально заробляти ще більше у будь-якій країні Європи не надто цим і переймається, як і 23-м місцем Польщі на останній Олімпіаді.

Роман ЧЕРНІГА,

доктор фізико-математичних наук.