Viva надія, Viva вікторія

Шукав сина і серед живих, і серед мертвих

Воювати Олександр Мочалов пішов 9 червня — був розвідником-санітаром. «Коли в Саші була можливість вийти на зв’язок, ми спілкувалися по мобільному телефону — як правило, увечері. Він мало розповідав про себе, бойові дії — більше цікавився, що відбувається в країні, що говорять про АТО, бо син із побратимами не мали доступу до засобів масової інформації, — розповідає батько загиблого Ігор Олександрович. — Останнього разу я розмовляв із сином 28 серпня о 20.30 (цей дзвінок у мене зафіксований) — Саша перебував в Іловайську: аби зателефонувати, син піднімався на другий чи третій поверх місцевої шуколи, де працював мобільний зв’язок. Він сказав бадьорим голосом: «Усе нормально. Боєприпаси й продовольство є. Ми укріпилися й можемо тримати оборону хоч до Нового року». Думаю, про те, що він разом з іншими бійцями прориватиметься з оточення з боєм, Саша на ту пору вже знав. Відтоді зв’язок із сином обірвався... А тепер хочу показати вам відео з місця бою під Іловайськом, яке в листопаді минулого року виклали в iнтернеті сепаратисти, — там іще навіть не прибрані тіла загиблих бійців батальйону «Донбас»...

Шукаючи сина, Ігор Олександрович моніторив iнтернет: а раптом він промайне серед полонених? Коли переглянув згадане відео, сина в одному з кадрів не впізнав — там неможливо було його впізнати. Проте бойові побратими, разом з якими Олександр вибирався з Іловайського котла на «Газоні», запевнили: це він.

«Оце їдуть бойовики, вони рухаються в напрямку Іловайська. А це розбита техніка батальйону «Донбас», — коментує відео Ігор Олександрович. — Он санітарний підрозділ наших Збройних сил збирає тіла загиблих до кузова вантажівки. 98 трупів привезуть до Дніпропетровська тільки третього вересня... Ось зараз побачите «газон», на якому їхав Саша з бійцями. Два прямих влучення в моторний відсік та передню частину кузова — і от бачите, що від автівки лишилося. А ось метрів за 100—150 іще одна підбита машина — «Газель» мінометників. Тут і там лежать тіла загиблих... А ось лежить Саша...»

Першим Віву опізнав боєць із позивним Кока (біля труни побратима він гірко плакав). Не міг не впізнати, адже біля тіла Олександра лежала куртка Коки: буквально перед виїздом з Іловайська хлопці обмінялися верхнім одягом (Кока, котрий нині проходить реабілітацію в санаторії, шкодує, що не зміг зберегти нову Сашину куртку: коли потрапив у полон, її відібрали сепаратисти). Поряд із тілом Олександра був розсипаний вміст санітарної сумки, з якою полтавець ніколи не розлучався. Його мобільний телефон та годинник знайшли в кишені фрагмента штанів, що й викликало плутанину. Тіла, фрагменти тіл укладали до відкритої вантажівки 31 серпня. Довезли до моргу, як уже зазначалося, третього вересня. А коли їх вивантажували, фрагмент Олександрових штанів лишився на тілі іншого загиблого. При опису ж так і зафіксували: тілу №683 належить фрагмент штанів, у кишені якого знаходяться годинник і мобільний телефон.

Ігор Олександрович шукав сина майже півроку. Разом із дружиною пережив майже півроку невідомості.

«Шукав я не сам — багато людей мені допомагали, — уточнює він. — Пошук вели і командування батальйону «Донбас», і волонтери кол-центру батальйону. Першою надійшла інформація про те, що був Іловайський котел і що Саша з нього не вийшов. Коли дізнався, що тіла загиблих привезли в морг Запоріжжя, разом із Сашиними друзями Дмитром та Віталієм поїхав туди. Там працювала група слідчих. Вони показали фотографії загиблих — ми переглянули їх і Саші не знайшли. Через день-два з’явилася інформація про те, що в медичних закладах Дніпропетровська розмістили поранених під час виходу з Іловайського котла. Я поїхав туди, і разом з «однокашником» Валерієм Воробйовим ми об’їздили на його автівці всі лікарні, шпиталі. Потім одержали інформацію, що тіла загиблих iз району Красносельського привезли в морг Дніпропетровська. Ми з Віталієм знову передивилися фотографії — також безрезультатно. Нам показали й тіло під номером 679, яке врешті-решт виявиться Сашиним, проте ми його не впізнали. Річ у тім, що когось впізнати на тих фотознімках було складно: після тривалого перебування на сонці всі загиблі були на одне лице.

Щодо особистих речей, то Ігор Олександрович не міг не впізнати мобільного телефону, яким сам користувався багато років і віддав Олександру, коли той відправлявся в зону АТО. Та й Олександрів годинник батько бачив тисячу разів: приходячи з роботи, перед тим як умитися, син знімав його і клав на пральній машині. Згідно з протоколом огляду, ці речі були виявлені в кишені фрагменту штанів, які належали тілу під номером 683. Проте опізнати останнє було взагалі неможливо — настільки воно обгоріло.

«У мене закрався сумнів, що це Сашине тіло, — пригадує Ігор Олександрович. — Телефон цілий, годинник іде, а тіло зовсім обвуглене — щось тут не так. І десь у глибині душі зажевріла надія: а може, син живий... Влада пішла нам, родичам загиблих, котрі не могли впізнати своїх, назустріч, призначивши експертизу ДНК. Досі це питання висіло в повітрі, бо судмедексперти вперше зіткнулися з такою кількістю загиблих і неопізнаних і були не готові до великого обсягу робіт. До того ж аналіз ДНК — недешева річ. Але тут виникла ще одна складність: на 15—16 вересня було заплановано масове захоронення неопізнаних тіл, у тому числі й тіла під номером 683. Я попросив: почекайте, а раптом це син... І мені пішли назустріч: відклали захоронення до завершення експертизи. Остання мала дати відповідь на запитання, чи є Любов Мочалова біологічною матір’ю тіла під номером 683. Експертиза тривала 3 тижні. Звісно, багато факторів вказувало на те, що син загинув. Перебуваючи у Дніпропетровську, я став свідком того, як в обласну лікарню доставляли бійців, котрі виходили групами з Іловайського котла — через 3 дні, тиждень, два тижні... Вони ледве трималися на ногах. Їх оглядали лікарі, потім тих, хто був неушкодженим, приводили у волонтерський пункт, а звідти розподіляли по палатах. І якщо лікар давав добро, я міг спілкуватися з ними. У такий спосіб про Сашу дізнався наступне: де й коли обстріляли колону, у складі якої він виходив з Іловайського котла, а також те, що до хутора, де зібралися бійці, котрим удалося вижити, син не дійшов. Виходило, що він пропав десь на дорозі посеред поля. Була й така версія: Саша сховався в «зеленці» й полями, лісосмугами пробирається до своїх. До неї схилявся і Сашин командир, котрий запевнив мене, що сина не так легко ліквідувати: під час бою він ніколи не втрачав душевної рівноваги, завжди діяв правильно».

Загалом версій було багато. Тим часом зателефонувала начальник лабораторії й повідомила, що, як показав аналіз ДНК, тіло під номером 683 — стовідсотково не Олександрове. І знову ожила надія...

Мав не одну можливість врятуватися — і не скористався жодною

— Склалася ситуація, коли понад 40 осіб здали матеріал на визначення ДНК (у тому числі й моя дружина), а про збіг iз ДНК загиблих нас так ніхто й не сповіщав, хоч минуло вже 4 місяці, — відтворює Ігор Олександрович іще не такі далекі події. — Аж тут 10 січня в Петрівцях під Києвом відбулася зустріч Арсена Авакова з бійцями батальйону «Донбас». Я у складі групи, яка займалася пошуком тих, хто пропав безвісти, також був присутній на тій зустрічі і звернувся до міністра зі своєю проблемою: чому немає збігу ДНК родичів із ДНК загиблих? Арсен Аваков і сам здивувався. Після відвідин Міністерства внутрішніх справ мені одразу ж зателефонували й повідомили, що ДНК дружини збiгається з ДНК тіла під номером 679. Як виявилося, матеріали на визначення ДНК загиблих відправили в лабораторію Запоріжжя, а матеріали родичів — у лабораторію Києва. Кримінальні справи також мігрували — через усе це й виникла плутанина.

— Урешті-решт ви відтворили картину загибелі сина?

— Бійці, котрі виходили разом із ним з Іловайського котла, розповіли все настільки детально, що мені стало зрозуміло, чому Саша не сховався в «зеленці», як дехто з військових, а опинився на дорозі, де було найнебезпечніше. Я встановив, що шість вояків, котрі їхали разом із сином в «Газоні» (з його підрозділу Пархом, Патріарх і Директор, плюс Бендер, Ковальський та «Странник» з інших підрозділів), були поранені або контужені, евакуйовані й доставлені в госпіталь — усі, слава Богу, живі. Вони засвідчують, що Саша надав їм допомогу — тобто своє завдання як санітар виконав. Пархом говорить: «Viva постраждав найменше — був узагалі неушкодженим».

Патріарх пригадує: «Після влучення другого снаряду в кузов я прийшов до тями вже лежачи на землі. Бачу: Viva лежить по інший бік від кузова і стріляє. Я був поранений, а він на ту пору — ні. «Viva, куди пробиратися?» — запитав у нього. Він показав рукою: туди, у бік Красносельського. У цей час почав вибухати боєкомплект у кузові. Я поповз у вказаному Вівою напрямку — і мене підібрала автівка, яку також підбили, тож знову «відключився». На порятунок прийшли медики, які затягли мене в укриття. Віви більше не бачив».

«Боєць із позивним Директор, — продовжує свою розповідь Ігор Олександрович, — намалював мені навіть схему, як вони із сином повзли до пшениці. «І раптом, — каже, — Viva різко повернув і поповз у зворотному напрямку. А мене підібрав автомобіль». Далі сина ніхто не бачив. Тому й думали, що він устиг сховатися в «зеленці». Коли ж з’явилося оте відео, про яке я вже згадував... На ньому якраз видно, що тіло Саші лежить за розбитою «Газеллю». За словами експертів, він загинув саме на тому місці. Жодного свідка Сашиної смерті я поки що не знайшов. От і міркую собі: він міг сісти в машину разом із пораненими, проте не сів. Мав можливість сховатися у пшениці або соняшниках — і не скористався нею. Натомість опинився неподалік другого розбитого автомобіля, де, окрім убитих, були й поранені. Очевидно, син поспішив останнім на допомогу, тут і загинув».

Перепоховавши сина, Ігор та Любов Мочалови вчаться жити без нього. Що й казати, наука ця дуже тяжка.

«Коли син вирушав у зону АТО, я знав, що він може загинути. На війні не без убитих. Саша загинув як герой, — ділиться Ігор Олександрович. — Обурює ж те, що бандити ігнорують елементарні правила ведення війни, що вони не дали можливості своєчасно вивезти загиблих, аби родичі мали змогу поховати їх без попередніх захоронень як неопізнаних. Сашу спершу поховали 16 жовтня на Алеї слави, що на Краснопольському кладовищі у Дніпропетровську, з усіма воїнськими почестями...»

На iнтернет-сторінці батальйону «Донбас» він усе ще посміхається з фотознімка, а бойові побратими пишуть, що завжди пам’ятатимуть Віву.

Був у Олександра Мочалова іще один надійний друг — Валентин Линько з Полтави. Їхні шляхи перетиналися й у зоні АТО. Валентин несе службу у складі батальйону «Полтава». Не так давно він приїжджав додому на ротацію, і, приятель Максим Орзулов подарував йому «уазик» для АТО. Машину привели в порядок, поставили на неї броню. А збоку в пам’ять про друга з’явився напис: «Братишка Viva». Автомобіль перегнали в район Костянтинівки, де він виконував бойові завдання на блокпостах. А одного разу на очах у вояків, котрі їхали в «уазику», сталася дорожньо-транспортна пригода: перекинувся автомобіль, що віз бійців батальйону «Донбас». Травмованим надали першу допомогу, помістили до «уазика» і доправили до блокпоста, де передали медикам зі «швидкої допомоги». Серед потерпілих було двоє бійців, котрі знали Олександра Мочалова. Яким було їхнє здивування, коли, трохи оговтавшись, вони побачили на автомобілі знайомий позивний. «Знову нас Viva врятував», — розчулено сказали хлопці.