Іра серед бійців у зоні АТО.
— Ірино, чому і коли ти вирішила зайнятися волонтерством?
— Моє волонтерство розпочалося з першого дня, як я побувала у зоні АТО. Це було на початку червня. Я усвідомила, що потрібна тут не лише як журналіст, а і як волонтер. Хлопцям справді багато чого бракувало, дехто був тоді на фронті просто в капцях. Про нормальну амуніцію взагалі мовчу.
Спочатку це була невеличка допомога, наша власна — одяг, солодощі, кава. Але згодом я зрозуміла, що цього замало і я можу допомагати, залучаючи до цього людей. Перед тим як я очолила фонд, у деякі місяці мені самій вдавалося зібрати до 60 тисяч гривень.
Благодійний фонд для допомоги військовим ми вирішили створити після того, як телеканал, на якому я працюю, вирішив віддавати 10% від реклами на армію. За час мого волонтерства ми передали в зону АТО речей, амуніції, потрібних знарядь, обладнань майже на 2 мільйони гривень. Після створення Фонду «24» суми збільшилися. Ми постійно звітуємо на сайті, куди йдуть гроші, тому люди нам і довіряють. Возимо хлопцям усе, чого вони потребують, — жилети, каски, тепловізори, біноклі, дуже багато теплих речей, ліки, їжу, засоби зв’язку...
Але навіть зараз, коли на мені вже більша волонтерська відповідальність, я все одно не полишаю роботу журналіста. Постійно приїжджаю на передову з камерою, вона для мене — «вірний товариш». Уже вдалося зняти не один фільм про АТО, а над двома стрічками працюю й зараз.
— Що це будуть за фільми?
— Я знімаю короткі документальні фільми, ролики. Перший — про Первомайську передову, про хлопців із 43-го окремого мотопіхотного батальйону і 17-ї окремої танкової бригади, які охороняють передову. Друга стрічка — про офіцера-десантника, який загинув під Вуглегірськом. Його звали Діма Жуков — заступник командира 3-го батальйону 25-ї десантної бригади, військовий зі стажем, який знав свою справу і в очах якого, окрім неймовірного спокою, можна було прочитати: «Вбережу свою країну». Країну вберіг, а себе — ні.
Як сьогодні пам’ятаю, коли приїхали до них із волонтерською допомогою, то потрапили під обстріл, а Діма віддав мені свій бронежилет. Коли я стояла за бронемашиною, то перша думка, яка у мене промайнула: це ж я в його бронежилеті, він же воює в одному тільнику! Мені тоді згадалися ще слова Путіна, мовляв, «ми будемо за спинами наших жінок, — спробуйте стріляти». Це була та мить, коли я на власній шкірі відчула різницю між його (Путіна) бойовиками і нашими оборонцями, які своєю спиною нас захищають, безпомічних неозброєних і неекіпірованих жінок.
— Іро, а ти не замислювалась над тим, що поєднання роботи волонтера ставить під сумнів певну об’єктивність твоєї роботи як журналіста?
— Мене можуть критикувати всі журналісти світу, але я вважаю, що коли в моїй країні триває війна, я не маю права бути осторонь. Як журналіст я поставила собі основне завдання — показати, що в нас у країні є армія, що вона боєздатна, сильна духом, що в ній є чудові хлопці. Я не ставила за мету їздити на сепаратистську територію, щоб відзняти якийсь ексклюзивний матеріал або ж інтерв’ю з Гіркіним чи Бородаєм. Не заради того їжджу в АТО. Моя мета — показати життя наших солдатів. Нашу армію розкрадали, гнобили від самого початку незалежності. Але, незважаючи на це, вона нас захищає, вона сильна духом завдяки підтримці людей і волонтерів. Тому зараз про це необхідно говорити.
— Патріотизм і журналістика — невід’ємні поняття?
— Для мене — так. І думаю, що це правильно.
— Іро, а як впливає на збір коштів економічна ситуація, нинішні валютні «гойдалки», паніка із закупівлею товарів у магазинах... Мабуть, і допомоги стало менше?
— Зростання курсу однозначно впливає на допомогу бійцям, закуповувати необхідні речі на фронт дедалі важче. Долар зріс удвічі, і більшість речей, які ми завозимо із закордону, відповідно, також подорожчали. Наприклад, тепловізор, який коштував 65 тисяч гривень, зараз коштує близько 100 тисяч. Різниця суттєва.
Але я не можу сказати, що люди стали менше допомагати. Часом мені здається, що наші люди готові віддати останнє заради потреб армії. На жаль, чогось ми справді зараз просто не можемо придбати.
— Ваш благодійний фонд займається допомогою конкретним бійцям, батальйонам чи надаєте допомогу всім, хто до вас звертається?
— Дуже часто хлопці самі нас знаходять, через соціальні мережі, особисті контакти. Звісно, набагато легше допомагати батальйону, де ти маєш бодай один контакт, перевірену людину. Хоча одного разу через «Фейсбук» мене знайшов хлопчина з 72-ї бригади, якій необхідна була допомога. Він готовий був звітувати за кожну копійку, головне, щоб допомогли його батальйону. Ви не уявляєте, наскільки це приємно, коли хлопці просто телефонують і дякують за цю допомогу. Вони радіють, як діти, коли отримують нормальну форму, якісний генератор чи тепловізор.
— Іро, а тобі не страшно їздити в зону бойових дій?
— Знаєте, не боїться лише дурний. Але особисто в мене страх зникає тоді, коли я розумію, що позаду мене в бусику купа речей, які можуть урятувати не одне життя. Без будь-якого пафосу скажу, що в такі моменти страх зникає. Ти починаєш розуміти, що є одне твоє життя і життя десятків хлопців, які воюють там за тебе і наше майбутнє. І будь-які думки щодо смерті, небезпеки зникають.
— То правду кажуть, що війна страшніша по телевізору, аніж коли перебуваєш там?
— Для мене це так. Коли я у Києві чи Львові, не знаходжу собі тут місця. Щойно приїжджаю з фронту — одразу виникає невгамовне бажання повернутися туди знову. Тут важче.
Я постійно думками там, із хлопцями, на передовій. Якщо чую в новинах, що, наприклад, обстріляли Піски, то відразу шукаю позивні й обдзвонюю своїх друзів, товаришів — як вони там?.. Біля телевізора гостро відчуваєш своє безсилля, а коли стоїш там поруч із ними, то навіть виникає відчуття, що можеш якось урятувати, захистити...
Хоча відчуття смерті у зоні АТО постійне. Їдеш просто дорогою і не знаєш, чи не підірвешся зараз на міні. Коли була на вишці біля аеропорту в Донецьку — також не знала, чи вийду звідти живою.
— Як тобі вдається поєднувати життя у рідному Львові, сприятливому для роботи Києві та на воєнному сході?
— Моє життя зараз — це зона АТО. У Львові і Києві я буваю напрочуд рідко. Зазвичай мотаюся сходом, різними містами. Живу «на колесах». Я займатимусь цим, доки у мені і моїй роботі буде потреба, до останнього захищеного кордону, до останнього солдата на полі бою.
— Як до твоєї небезпечної роботи ставляться батьки, наречений?
— Батьки в перші місяці взагалі не знали, де я, доводилося вигадувати «відмазки» — то я в Києві, то у Харкові, то у Дніпропетровську. Але навіть коли дізналися, то, попри переживання, повністю підтримали. Дуже допомагає брат — фінансово, морально, а часто просто їздить і закуповує речі, коли я не встигаю, тягає важелезні генератори і «буржуйки», він у мене взагалі молодець. А нареченим я пишаюся, бо він уже дев’ятий місяць боронить нашу землю, захищав Донецький аеропорт. Мене пускати в АТО спершу не хотів, але вже змирився.
Мені часто телефонують хлопці з передової — просто щоб розказати про ситуацію, про те, як вони прожили день. Їм необхідні це спілкування, підтримка з тилу, розуміння людей. Є бійці, які 5-6 місяців можуть сидіти у лiсосмузi і ні з ким не спілкуватися, нікого навколо не бачити. Важко це. І коли я приїжджаю в такі місця, де немає зв’язку з «великим світом», — не передати, як вони хочуть виговоритись, розповісти, поділитись зі мною всім, що бачили. У такі моменти дорослі чоловіки, справжні герої, мені нагадують маленьких, хороших дітей, яким просто необхідна увага і підтримка.
А ще коли приїжджаєш із камерою і вони мають змогу передати привіт рідним і близьким, то це для них найбільше щастя у той момент.
— Іро, що плануєш робити, як закінчиться війна? Чи існуватиме Благодійний фонд «24» й надалі?
— Так, ми його створювали з метою допомагати людям і після війни. Як закінчиться війна, то залишаться діти без батьків, дружини — без чоловіків, хлопці без рук, ніг, очей, люди з поламаними долями, яким треба буде допомагати і морально, й матеріально. Після завершення війни я однозначно планую займатися допомогою постраждалим.
Я дуже хочу займатися журналістикою, але, якщо моя допомога необхідна буде в іншому, я готова допомогти. Немає нічого ціннішого за врятоване життя.
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
