Хрещатицька площа (нині майдан Незалежності) та вулиця Інститутська. Фото кін. 1860-поч. 1870-х рр.
— Пане Миколо, як ви познайомилися з переселенцями?
— Завдяки моїй сусідці Ларисі Дешко і журналістці Богдані Костюк я довідався, що в людей, які переселилися зі сходу з маленькими дітьми і живуть у пансіонаті в Пущі-Водиці, немає навіть чим укритися. Запропонував парафіянам церков Архістратига Михаїла, що в Музеї народної архітектури та побуту, та Миколи Святоші в Академмістечку допомогти їм. Парафіяни відразу ж почали збирати кошти, закупили постільну білизну. Ми стали їздити до переселенців і здружилися з ними.
— Ви навіть стали хрещеним батьком для декого?
— Так, для маленького Максима… Знаєте, ці люди їхали сюди часом з неохотою і з острахом. Боялися, що тут убиватимуть дітей за російську мову. Мене запитували на четвертий день нашого знайомства, коли вже встановилася довіра: «А как тут с «Правым сектором»?». Повірили пропаганді. Але коли ми впродовж літа передавали речі і машинами завозили харчі, то люди були вражені, як до них поставилися в Києві — сталося якесь прозріння… Я без сліз цього згадувати не можу… Це велике щастя — бачити такі речі. Хоча, можливо, краще б ми їх не бачили.
Ми маємо борг перед Донбасом. Спитайте в наших інтелігентів, скажімо, із Західної України, — чи не виявляли вони зверхності до цих країв? А там же наші люди. Хоча їхні погляди на національну культуру й історію такі, як, скажімо, були у Києві 1970-х років: ті ж забобони, стереотипи.
— Тобто, далі Тараса Шевченка пізнання не сягають?
— Не зовсім так. Інколи знають і Стуса. Я довідався, що на Луганщині на Щедрий вечір так само є звичай водити Козу. Причому цим займалися люди, які тримали фірму вуличних розваг. Уже тут вони організовували свято Миколая для дітей. На Різдво ми запросили відомого бандуриста Тараса Компаніченка. А на Святвечір приїхали протестанти, була незвична зустріч Різдва. У них це не відразу вміщується в голові. Вони не знають, яка різноманітна Україна.
На Донбасі дехто з них жив заможно, а дехто — в бараках. Декому доводилося щовечора нагрівати воду кип’ятильником у балії і купати там трьох дітей — бо гарячої води в домі нема. Більшість ніколи не виїздила зі свого міста і уявлення не мала, де Чернігів чи Житомир. Криза ментальності, криза ідеології на сході полягає в тому, що люди переконані: України немає. А якщо «трохи є», то це несерйозно…
На Святки ми поїхали в Києво-Печерську лавру. Замість півтори години екскурсія тривала понад три — бо екскурсоводи помітили, наскільки людям цікаво дізнаватися історію Лаври саме як української святині. Можливо, їх Бог прислав сюди на переосмислення, на усвідомлення. Можливо, вони стануть основою майбутнього Донбасу, коли повернуться.
До речі, я читав їм лекції про Київ, показував старі фото. Утім по закінченні деякі активісти закинули: «От, ви розповідаєте про Київ, але нам треба лекції з історії України! Чому Донбас — це Україна?». Одна мешканка Луганська стала розповідати про своїх колег, які начиталися літератури про «Новоросію», — а видано чимало таких популярних книг, краєзнавчих видань. А що ж видано в Києві — про Київ і про Донбас? І я почав розповідати про Слобожанщину. Це ж корінний український край! Чи подіяла б пропаганда, якби люди все це знали? Що зараз робить Росія? Піднімає старі царські карти, укази і тицяє пальцем: тут процвітала імперія. А доти, мовляв, тут була пустка. Замовчується, що на тих теренах існувала Запорозька Січ, українські поселення. Згадують про Володимира Даля, що працював у Луганську, але мовчать, що поряд, в Олексіївці на Луганщині, Борис Грінченко упорядкував більшу частину свого Словника української мови. Журналіст Віталій Абліцов на громадському радіо запитав якось: «Кого з російськомовних поетів Донбасу знають поза регіоном?». А українських поетів з того краю відома ціла низка: Стус, Світличний, Сосюра… А мені пощастило знати ще й Леоніда Талалая і Олега Орача, родину Міщенків.
— Тобто, Донбас мало знає про Україну загалом і навпаки — Україна ще не відкрила для себе Донбас. А Західна Україна — чи вона знає Київ?
— Звичайно, не знає. Утім риба гниє з голови. Тому те, що відбувається зараз на сході, слід насамперед покладати на Київ, особливо на столичних діячів культури. Вони не залучали в контекст України східні регіони. Дійшло до анекдоту: жодної дати діячів культури, пов’язаних зі Слобожанщиною, у Києві не відзначали. Більше того, у новій експозиції Національного музею Тараса Шевченка (яку розробили Лариса Скорик, Дмитро Стус та їхні колеги) із залу, де показано перше видання «Кобзаря», вилучено портрети Григорія Квітки-Основ’яненка і Івана Котляревського. А це ж національні реліквії! Їх колись спеціально в Київ привезли, щоб показати: Шевченко звертався у своєму «Кобзарі» до тих, хто були його попередниками у національному відродженні. Вірш «На вічну пам’ять Котляревському» — це живий відгук на смерть видатного письменника. А до Квітки-Основ’яненка він пише, знаючи, що той є «предводителем харківського дворянства». Прибрано портрети — і ніби перерізано зв’язок Шевченка зі Слобожанщиною і Лівобережжям. Утім саме із цих земель походить заклик до національного відродження у нові часи. Наш герб намалював виходець зі Слобожанщини — Василь Кричевський… А що національній ідеї дає Київ? Основу: вічевий устрій, який через козацькі ради дотягнувся до Майдану, мову, віру християнську. А тепер постає питання, що Київ зробив на сході сьогодні для своїх людей? Належної уваги регіонам не приділялося…
— Але ж до тих регіонів Київ завжди спрямовував чимало коштів, дотацій…
— Ще від Кучми походить твердження, що наша національна ідея — це заможне життя. Але ж доброго життя хочуть по всій планеті, та не роблять із цього національної ідеї. Спитайте теперішніх очільників, чи вони у промовах посилалися хоч раз на якогось українського видатного мислителя, діяча, окрім Шевченка? Скажімо, на Максимовича, Драгоманова, Беца? Замовчується роль Києва як центру легальної парламентської української опозиції в Російській імперії. Мій дід був членом такої української групи в Державній Думі Росії. Очолював її барон Федір Рудольфович Штейнгель. Про неї в музеях також не говориться. Бо ж із Росії переконують: Україну придумали Ленін і Троцький. А ті, хто доводить, що було інакше, нібито обкрадають «русскій мір». Тому в столиці мають бути експозиції, які відображають національну політичну історію належним чином. Щоб було видно: видатних постатей України поважають, реабілітують, про них зневажливо в газетах не пишуть. До речі, у Києві живуть родичі членів Центральної Ради, видатних митців, композиторів.
— Було б добре, аби в столиці створили відповідну інфраструктуру для ознайомлення хоча б школярів і студентів зi спадщиною національних музеїв. Але до кого волати, щоб відновив повноцінну роботу Музей історії Києва?
— До новообраної міської Ради і мера Віталія Кличка. Дехто там просто не знає ціни столиці. І в цьому — небезпека бездержавності. А фонди Музею Києва — багатющі. Хоча й там не все зібрано. Архіви дають значно глибшу інформацію. Але зараз мало хто системно над цим працює.
Звісно, треба організовувати взаємопізнання людей різних регіонів. Але людей слід спочатку привезти в Київ. Ось ми зараз із вами під Старокиївською горою (на майдані Незалежності. — Авт.), поруч Михайлова гора (під нею Будинок профспілок), навпроти, де стоїть монумент Незалежності, — Кловське узвишшя а не Печерськ. Тут три гори зійшлися. Безграмотний Азаров кричав, що це «гниле місце». Але це місце святе. Звідси у старому Києві за Магдебургії щоразу на Маковія вирушала до Дніпра процесія на честь Хрещення Русі. Перед Лядською брамою було озеро на джерелах, тут хрестили дітей князя Володимира. Звідси витікає Хрещатицький струмок і біжить до Дніпра (нині в колекторі). При в падінні цього струмка в Дніпро згодом встановили на честь Хрещення Русі і відновлення в XIX ст. Магдебурзького права пам’ятник. Чому про це мало знають?
— Років кільканадцять тому на Майдані побудували торговельний центр «Глобус», глибоко занурений в історичний шар стародавнього Києва. Чи там були перед цим розкопки?
— У нас нині мало показують знахідки з археологічних розкопок. Упевнений, що цікаві речі зберігаються у фондах Інституту археології НАНУ, який очолює Петро Толочко. На жаль, в Інституті немає відділів археології України важливих періодів — XIV — XVIII століть. Але ж за знахідками тих часів встановлюється єдність населення на наших теренах. Доведено, що упродовж IX-XVIII століть Київ будувало автохтонне населення, яке не «відійшло в Москву, тікаючи від монголо-татар», а залишилося тут, і переживало окупацію за окупацією. І не поляки чи росіяни заселили і «облагородили» місто, а господарем цієї землі був один і той же народ — від часів Київської Русі і до сьогодні.
Микола Біляшівський — біолог за фахом, працює в Зоологічному музеї Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та Музеї історії міста Києва. Онук видатного археолога, етнографа, мистецтвознавця, академіка Миколи Федотовича Біляшівського, одного з організаторів й першого директора Київського художньо-промислового і наукового музею (тепер у його будинку — Національний художній музей України). Член Головної Ради Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
