Цю імперську машину треба зупинити в Україні

Коли не потрібно аргументів

Неподалік мого дому є грузинський ресторанчик, отож зі смакотою для Георгія проблем не виникло. І не в мене однієї: коли я прийшла в палату, у пораненого вже було кілька упаковок лобіо — друзі приходили, принесли. Він спершу трохи розгублено подивився на мою передачу, а потім вирішив: нічого, не пропаде. Хлопцям роздасть і санітаркам з медсестрами. Усім буде добре.

«У мене поранення дурне,— каже Георгій. — Колись в Грузії теж під мінометний обстріл потрапив, ось шрам лишився, так тоді за три тижні зажило, і я ходити відразу почав. А тут госпіталь у Дніпропетровську, в Києві, а рана не заживає. Вже місяці рахую, а не тижні. Навіть незручно — он в сусідніх палатах такі важкі хлопці, з простреленими легенями, а я з ногою...»

У нього дуже мила, якась аж дитяча посмішка — подивишся і не повіриш, що цей чоловік став солдатом ледь не в двадцять років, ще на початку 90-х, і з тих пір багато воював.

«Я після технікуму в армії радянській служив, у 90-му році повернувся, тоді в Тбілісі рухи різні громадянські почалися, неспокійно стало. Бабуся мене в інститут вступати аж у Цхенвалі відправила, вважала, що там спокійніше. Але в Осетії свої проблеми були, їх в Тбілісі спочатку не помітили. Угруповання різні, тривога якась, агресія. У мого зятя у Тбілісі рушниця була, то я собі з неї обріза зробив і навіть на пари з ним ходив. «Розборки» ж були на кожному кроці. Грузини з осетинами почали стосунки з’ясовувати, раптом усім стало тісно. І грузини межу переходили часто, і осетини. Але я думаю, ми у себе вдома самі з усім би розібралися, якби старший брат, Росія, не втрутився. Росія своїм втручанням принесла війну. Так само, як і у вас».

Наша розмова з Георгієм розбудила його сусіда по палаті — Влада з Рівненщини, пораненого під Дебальцевим. У хлопця перебита нога й рука, він не може вставати. Розплющив очі і відразу попросив подати їжу з холодильника, їв, як косарі після роботи.

«Двадцять років хлопцеві, молодий, апетит є», — посміхається Георгій. Сам не їсть, тільки курить одну сигарету за одною. Дарма, що на пачці великими літерами написано: «куріння вбиває». Чоловікам, як він, ці наївні перестороги такі смішні... Він розповідає про свою дружбу з Джабою Іоселіані, про товаришів із загонів «Мхедріоні», про абхазьку війну. (Джаба Іоселіані — військово-політичний діяч Грузії, фактичний керівник країни в період між правлінням Гамсахурдіа й Шеварднадзе. Допоміг Шеварднадзе прийти до влади. Наприкінці 90-х Шеварднадзе оголосив Іоселіані й створені тим військові загони «Мхедріоні» поза законом. — Ред.)

— У нас і досі у багатьох українців рука не піднімається на братів-росіян. А коли для вас Росія стала ворогом?

— Коли зі зброєю в руках перейшла кордон Грузії. А ті українці, які ще досі вірять в братерство з Росією, відразу розберуться , що до чого, коли росіяни спалять їхній будинок або вб’ють когось із рідних.

У Георгія в Тбілісі сім’я, син з дочкою. Давид і Тамара. Батько навмисне дав їм такі імена: в часи легендарних царів його батьківщина процвітала.

— Чому ви приїхали воювати в Україну?

— Я приїхав сюди, бо мені байдуже, на якій території воювати зі своїм ворогом. Моєму синові скоро виповниться 18 років. Я не хочу, щоб і йому довелося воювати з імперською Росією. Її тут, в Україні , треба зупинити.

— А як вас сім’я відпустила? Ви наводили якість аргументи?

— Не потрібно ніяких аргументів. Свого часу російські війська стояли за 30 кілометрів від мого дому. Які ще потрібні аргументи? Я давно хотів приїхати, але то одне не пускало, то інше. А восени минулого року зібрав у сумку військові причандали і поїхав у Київ. Ситуацію на фронті знав, тож відразу подався на передову, у Донецький аеропорт. Все просто.

Не допомагати, а разом воювати

Насправді було не так уже й просто. В аеропорт він так і не потрапив. За словами Георгія, на нього, грузина, штабні хлопці (він їх називає «штабною кастою») у Краматорську дивилися, м’яко кажучи, з нерозумінням. «Як на дурня», — уточнює Георгій. Чого приїхав, навіщо? І зовсім би було чоловікові непереливки, якби не допомогли колишні товариші по грузинській війні. Вони зв’язали його з «Правим сектором». Потім був Київ, потім — один з тренувальних таборів.

«Я в таборі інструктором став, хотів багато чому хлопців навчити, маю ж досвід кількох грузинських війн. Але там мене така пострадянська структура зустріла... Тамтешні думали, що на війні знадобиться те, чому вони вчать. Вчили фактично проведенню поліцейських операцій, а не принципам ведення військових дій в бойових умовах. Я говорив, що треба програму підготовки змінювати, але кому ця тяганина потрібна. Словом, спільної мови з керівництвом не знайшов. І коли першу партію бійців з табору на фронт відправляли, я з ними поїхав. У грудні потрапив у Піски».

Про те, що в Пісках і в грудні, і в січні, і в лютому було складно, я знаю з новин. Георгій відчув цю складність на своїй шкурі. Він не хоче розповідати подробиць оборони і наступів — то суто військові справи. Зазначає лише, що ніде не зустрічав таких вмотивованих хлопців, як українські військові, але воювати треба з меншими втратами, не особовим складом, а технікою і злагодженим грамотним керівництвом. (Ой, Георгію за місяці війни про це стільки говорено і — як вітрові в чистому полі. Добре, що поки що вистачає отих от вмотивованих бійців і вони хоч якось компенсують сумнозвісний фронтовий бардак).

«Ось зараз Саакашвілі очолив раду реформ в Україні. Необхідно, щоб ці реформи поширилися і на обороноздатність країни, щоб у результаті реформ змінилася сама організація Української армії: від кадрової політики до озброєння й навчання».

До палати заходить медсестра — пора міряти температуру. У Георгія вона підвищена, сестричка щось говорить про уколи. Хлопці в один голос кажуть своє «фе». Ну й ну! Гради й міномети мали силу знести, а від уколу ладні, як діти, заховатися під ковдру, ще й очі заплющити! От і зрозумій...

Владу набридла наша розмова, він дзвонить до «мамки», доповідає, що повечеряв, що все добре, тут же розповідає, що «мамка» ось учора була, харчів привезла, пробує слухати музику і знову засинає. Здоровішим буде, каже медсестра.

«Жаль, толком повоювати в Пісках не встиг, — скрушно говорить Георгій. — В середині січня потрапив під обстріл через власну дурість, з того часу по госпіталях. Більше лікуюся, ніж воював. Ну нічого, от оклигаю, повернуся до своїх, під Піски».

Він називає хлопців з батальйону кревними братами, каже, що слово «побратим» йому не подобається, не точне. Хай так. І ще наголошує, що приїхав не допомагати українцям, а воювати разом з ними. Це інше.

Про героїв і перемогу

Георгій говорить про Україну, про Грузію, про те, що Майдан зупинився за півкроку від реальної влади, і багато хто з сьогоднішніх фронтовиків вважає це помилкою. Про те, що не варто укладати перемир’я з людьми, які його постійно порушують, бо це зазвичай закінчується Іловайськом або Дебальцевим, про те, що дуже не хотілося б, аби після відведення українцями важкої техніки сепаратисти без зусиль зайняли відповідні території. Про те, що хлопцям на передовій потрібна сучасна зброя, бо хоч вони часто й стоять до останнього, це «останнє» наступає після 2—3 годин бою, «тому що тупо нічим бити ворога».

— Он у Влада поранення і у вас. Але він громадянин України, не дай Бог що, хоч пенсію якусь може мати. А ви? Що з вашим статусом?

— Ви про статус запитуєте. До речі, знаєте, в Україні може статися те, що свого часу було в Грузії: поки добровольці на фронті воювали з ворогом, вони були герої. А потім, у мирний час, ці герої нікому не потрібні, їх починають називати ворогами, починають компрометувати перед суспільством. Героїв спочатку використовують, а потім їх зрікаються. Фронтові герої завжди незручні для влади. Так було з грузинськими хлопцями з «Мхедріоні», не хотілося б, щоб так було з бійцями добровольчих батальйонів. Я в «Правому секторі» — який у мене може бути статус? Ми ж добровольці. Я й в Грузії за свої поранення нічого не отримую. А за великим рахунком, мені не потрібно ніякого статусу, ніякого офіційного оформлення. Я хочу докласти рук до того, щоб ця машина російська імперська зупинилася, я хочу це побачити.

— Як її зупинити? НАТО просити чи миротворців? Чи своїми силами обходитися?

— О, керівники країн не можуть відповісти на це запитання, а ви хочете, щоб я відповів. Я думаю, що ні на НАТО, ні на Євросоюз не треба покладатися. Якщо вони візьмуть участь у військових діях, третя світова почнеться, а Росія — атомна держава. Прийдуть миротворці — може з’явитися ще одна Абхазія, законсервований конфлікт. Війна закінчиться тоді, коли Росія виведе свої війська з Криму і Донбасу. І не обов’язково в результаті військових дій. Я думаю, що треба створити сильну Українську державу. Бо ж Росія не стільки нападає, скільки зсередини Україну розгойдує. Україна зараз дуже потребує державницького мислення і у владі, і в керівництві Збройними силами, зокрема. Тому що насправді це не війна з росіянами, це війна з імперським мисленням. Ця війна закінчиться не тоді, коли Росія програє, а коли Україна переможе. Принаймні це моє переконання.

Я простягаю Георгієві блокнот, щоб він написав у ньому своє прізвище. Хвічіа, пише Георгій. І відразу ж застерігає: наприкінці буква «а». Це росіяни мені в армії колись постійно неправильне «я» приписували. О не переймайся, Георгію, я не росіянка і не перекручую дійсність.

На стіні в палаті висять прапори Грузії й України. Давайте я вас на тлі прапорів сфотографую, пропоную Георгію. Ні, відмовляється він, буде вже занадто пафосно. Не той привід.

Що ж, почекаємо іншого приводу, генацвале.