Збитошний літургійник

«Ким є для нас Михайло Вербицький? Яке місце займає він у розвою нашої музики? Оце питання, на які повинна би відповісти кожна українська дитина, про що повинні б уже співати горобці на українських хатах. Але здається, на жаль, не буде зайвим і в цім місці цю справу ще раз коротко з’ясувати», — так у 1934 році висловлювався один із найавторитетніших західноукраїнських композиторів Станіслав Людкевич, назвавши Вербицького «не тільки музикантом, а також символом нашого національного відродження в Галичині».

Невідомий отець і відомий композитор

Сьогодні, четвертого березня, до 200-річчя від дня народження автора українського гімну, композитора, хорового диригента, громадського діяча і священика УГКЦ у Львові в музеї Соломії Крушельницької відкриють виставку «Відомий і невідомий Михайло Вербицький». Експозиція побудована на матеріалах з особистого архіву Станіслава Людкевича, який знаходиться у місцевій бібліотеці ім. Стефаника. Як розповіла «УМ» завідувачка наукового відділення Музейно-меморіального музею Крушельницької Данута Білавич, на виставці будуть представлені видання кінця ХІХ — поч. ХХ століття, які розповідатимуть про різні види діяльності композитора. «Про Вербицького ми знаємо насамперед те, що він написав музику Національного Гімну, та значно менше відомо про його світську музику, літургійні композиції, музичні номери для театральних вистав. Із невідомого також експонуватиметься нетиражована фотографія Вербицького. Виставка триватиме до 17 квітня. У рамках цього проекту в салоні проводитимемо музейні уроки для вчителів та учнів про Вербицького», — розповідає Данута Білавич.

Водночас неподалік від вулиці Крушельницької, на якій розташований музей, у соборі Святого Юра вже кілька днів як презентована виставка «Отець Михайло Вербицький — автор музики Державного та Національного Гімну України». Експонати надали з львівського архіву, бібліотеки ім. Стефаника, музею Крушельницької та особистого архіву праправнука о. Вербицького — Андрія.

Михайло Вербицький народився в 1815 році у селі Явірник Руський (тепер це Польща) у родині священика Миколи, який служив у старовинній дерев’яній церкві Вознесіння у селі Улюч біля Перемишля, де й хрестили майбутнього композитора. Коли хлопчикові виповнилося 10 років, батько помер. Михайло та його молодший брат Володислав, по суті, залишилися круглими сиротами. Мати вийшла заміж удруге і перестала цікавитися дітьми. Хлопчиків забрав до себе далекий родич — Перемишльський владика Іван Снігурський, що відіграло виняткову роль у їхньому музичному розвитку. Михайло та його брат навчалися у школі, меценатом якої був їхній опікун, любитель музики. Хлопці відразу ж стали учасниками хору. Михайло співав альтом, Володислав — дискантом. Пізніше Вербицький написав: «...школа стала консерваторією в мініатюрі, а хор дорівнював добрій опері, і здавалося, що в Європі, крім трьох відомих категорій музики: німецької, італійської та французької, існує ще четверта категорія — українська».

Двічі вигнаний iз семінарії, двічі одружений

Юнак понад усе прагнув здобути освіту. Та в ті часи була відкрита одна дорога — стати священиком. Так, у 1833-му Михайло переїхав до Львова і вступив у духовну семінарію. Та вже тут проявив свій характер. Влаштував бунт семінаристів проти поганого харчування, за що був покараний суворим карцером.

Запальний і темпераментний Михайло не був зразковим семінаристом, двічі залишав навчання через конфлікти з розважливим керівництвом семінарії. Весь вільний час приділяв музиці. Першим його інструментом була гітара, яка заміняла фортепіано і відігравала першорядну роль у домашньому музикуванні. Вербицький ніколи не розлучався зі своїм улюбленим інструментом. Коли у нього були важкі часи, то й заробляв на шматок хліба, даючи уроки гри на гітарі у приватних домах. Також Михайло двічі намагався створити затишне сімейне життя. Перший раз одружився в 22 роки, але сімейне щастя митця було недовгим. Через рік жінка померла, залишивши його із сином-немовлям Іваном. Перед закінченням семінарії Михайло вдруге одружився, та нова дружина передчасно померла, залишивши синочка Андрія.

Матеріальні труднощі змусили Вербицького все-таки на третій спробі закінчити семінарію після довгої перерви у навчанні, прийняти сан священика й отримати посаду у селі Завадові, а згодом у невеличких Млинках Яворівського районі на Львівщині, де й жив до самої смерті.

Друг Вербицького, пропаґатор хорового співу в Галичині й на Буковині Іван Сінкевич писав у своїх спогадах, що композитор жив самотньо, позбавлений затишку. Маючи напрочуд веселу вдачу і снагу до життя, був змушений жити у далекому сільському закутку, майже ізольованому від культурного життя. На обідньому столі у композитора дуже часто не було нічого, крім яблук.

«Ще не вмерла...» — це алілуя, розспів

Провівши більшу частину життя у гірському селі, Михайло Вербицький встиг стати одним із фундаторів національної композиторської школи України. Музикознавець Уляна Петрусь зібрала список із 133 відомих композицій Вербицького. До них відносяться великомаштабні світські хорові роботи, релігійні хорові роботи, вокальні ансамблі, романси, аранжування народних пісень, оркестрові роботи, симфонії, камерні твори, інструментальні твори, музика до  спектаклів і театральних вистав. Його літургійні композиції й дотепер співає вся Галичина. Своєю кантатою «Заповіт» на слова Тараса Шевченка Вербицький відкрив нову епоху в розвитку хорової музики.

У 1863-му, коли Вербицький був уже священиком і церковним композитором, у львівському журналi «Мета» він побачив i страшенно вподобав патріотичний вірш поета з Борисполя Павла Чубинського — «Ще не вмерла України». Спочатку Вербицький представив цю пісню як солоспів і сам виконав її на сходинах гімназійної «Громади» в Перемишлі. А щоб усі члени «Громади» могли «Ще не вмерла...» бадьоро співати, то він зробив із неї хорову композицію. Урочисто виконали цей хоровий твір уперше у Перемишлі в день празника Св. Івана Хрестителя — першого липня 1864 року. Після цього пісня «Ще не вмерла України» набула великої популярності серед молоді Галичини. Композитор Валентин Сильвестров у захваті від того, що ця пісня стала офіційним Гімном України. «Він дивовижний. Спочатку начебто не справляє враження, але це лише на перший погляд. Вербицький, мабуть, дуже любив Шуберта, у нього був мелодійний дар —  це помітно з його літургій. Цю патріотичну пісню він створив як церковний композитор. Це ж алілуя, розспів. У гімнах ніде такого немає! Це унікальний твір. Гімн України, але в ньому є ознаки літургійного початку. У ньому затонула якась пам’ять про літургію, про всеношну», — розповів Сильвестров в одному з інтерв’ю.