«Педагогіка» безсилля

Література вірусу

Які «життєво необхідні» якості розвивають мами й тата, караючи фізично дітей — не лише по сідниці рукою, а по обличчю, по губах, по тій же сідниці — паском? Матюкаючи, обзиваючи образливо? Колись і з них «робили людей» так само. «Саме завдяки твердій руці батька ми сталити сильними і нерозбещеними», — скупо хваляться неголені «вихованці». Дивним чином ареал переважання таких «педагогічних» методик накладається на території, де нині кублиться «боротьба з київською хунтою». А найбільше — на країну, що веде неоголошену війну на наших теренах. І в якій не лише родинне виховання, а й шкільна та університетська освіта, література й мистецтво пронизані ідеєю «сили» і водночас «ницості».

Російський філософ, літератор і блогер Максим Горюнов пояснює цим нинішнє безсилля акцій протесту проти війни в Україні. «Ситуація з «Маршем миру» — це саме те, з чого виростає російська література. Якби я був учителем, то вивів би дітей на пагорб, звідки видно мітингуючи юрбу, і спитав: відчуваєте безсилля? Журбу? Страх? Хворобливе самозамилування? Прошу, згадайте ваші перші враження від Достоєвського, від Чехова, Тургенєва, — пише Горюнов. — Тепер, коли читатимете монологи Соні Мармеладової, згадуйте цих опалих людей, сірі обличчя, зацьковані очі, вибачливі посмішки, сутулі плечі. Достоєвський наповнює образами, дає виговоритися хронічній недузі, пов’язаній із неможливістю діяти. Вона небезпечна й заразна. Тому хай вас Бог милує зачитуватися російською літературою».

Максим Горюнов також розповідає про поширення дивного сприйняття «мужності» у нинішніх російських націоналістів (які є «старшими товаришами» в середовищі донецьких бойовиків). Виявляється, один із варіантів задоволення потреби в мужності — це стилізація під сталінського особіста, білого офіцера або ж... нациста. «Виглядаєш небезпечним, жорстким — отже, ти чоловік», — пояснює блогер.

Архаїка плюс телепропаганда

При цьому зашкалює впевненість, що російський спосіб життя — найкращий, і слід його всюди запровадити. «Для приниженої, залежної, бідної людини, яка хронічно перебуває під пресингом влади і є надзвичайно заздрісною, статус великої держави, імперії виявився надзвичайно важливим», — пояснив директор Аналітичного центру Юрія Левади Лєв Ґудков в інтерв’ю «Українському тижню». Він розповідає про дані опитувань ще 2000 року, коли більшість росіян очікувала приходу авторитарного лідера, який виведе країну з кризи. Відтоді пріоритети залишилися незмінними: повернення статусу «великої держави» є важливішим за якісну охорону здоров’я, боротьбу з корупцією та злочинністю.

Відомий російський письменник Віктор Єрофєєв упевнений: ні телепропаганда, ні «сам» Володимир Путін не є винятковими організаторами нинішнього агресивного безумства в Росії. Пан Єрофєєв каже, що причиною є архаїчна свідомість росіян, неторкнута освітою демократії. «У Росії демократичні цінності поділяє відсотків 15 населення, — зазначає письменник. — Ніхто й ніколи не виховував росіян у дусі західних цінностей». Не те щоб західних, просто загальнолюдських, коли особистість важливіша за державу, держава має служити людям, а не навпаки.

Свого часу, коментуючи заяви російських політиків, що Крим неможливо повернути «на місце», депутат Законодавчих зборів Петербурга Борис Вишневський нагадав, що в порядних родинах дітей змалку вчать не брати чужого. Коли ж охоплені ейфорією російські політики посилалися на «демократичний референдум», депутат зазначив, що ознаки демократії — то не лише зважання на волю більшості, а й життя за законом, а не за правом сильного, дотримання норм міжнародного права і власних же міжнародних угод.

Не видатися «лохом»

І не сором ото — брати чуже, брехати не змигнувши оком, систематично не дотримуватися домовленостей? — спитаєте. Виявляється, й справді — не сором. Психологи стверджують, що здатність соромитися чогось поганого, з точки зору загальнолюдської, не є вродженою. Є люди, які пишаються тим, чого більшість соромиться (скажімо, умінням маніпулювати, непомітно красти, спритно вбивати). А соромно їм буде видатися «лохом» — тобто проявити щирість, безкорисливо допомогти. Вікова психологія твердить: при правильному вихованні сором у дітей проявляється на четвертому році життя. Утім невідповідним вихованням можна притлумити розвиток цієї якості.

Здатність (або нездатність) соромитися залежить від уявлення людини про себе: «Я-концепції». Вона в кожного своя, відповідно до середовища, сильних дитячих вражень, цінностей і вчинків батьків. Частина цієї «концепції» — «Я-ідеальне», тобто уявлення, яка людина хороша, а яка погана, які вчинки добрі, а які — неприйнятні. Є також «Я-реальне» — уявлення про самих себе як відповідних чи ні такому ідеалові. Дитина найбільше прагне поваги й похвали, причому, все одно за що. «Щоб малюк «поводився добре», треба спочатку сформувати у нього досить чіткі уявлення, по-перше, про те, що це означає — «добре поводитися», а по-друге, — про себе самого як людину, цілком відповідну цим уявленням. Людину є сенс соромити тільки за такі вчинки, які не відповідають її власним уявленням про себе», — підсумовують психологи.

Чи ж варто дивуватися недотриманню міжнародних угод чи «взивати до совісті» державних діячів і «маленьких людей» країни, ідеали мешканців якої щодо себе самих століттями формуються, судячи з усього, не за загальнолюдськими зразками?

Звідки меншовартість?

«Коли ми озираємося назад, на наших автократичних попередників, у нас складається враження, що більшість із них підкорювалися наказам інших, — пишуть американські психологи Кет і Білл Кволс у своїй книзі «Зрозумій себе й інших». — Проте люди повставали «тихо», прикидаючись хворими і вигадуючи відмовки. Метод, який люди розробили для вирішення цієї проблеми, — це стати неповноцінними. «Я не буду» було неприйнятним, але «Я не можу» ставало дорогою до відносного спокою». Це стосується як позиції жителів країни супроти диктатора, так і позицій дітей у сім’ях, де методи виховання не надто доброзичливі. Отож люди століттями виростали в атмосфері безсилля, тужачи за нечуваною величчю й могуттю. І змалку переймали від оточуючих «синдром навченої безпорадності». Як пише соціальний психолог Олег Покальчук, жива істота стає безпорадною, коли звикається з думкою, що від неї нічого не залежить, що будь-яка активність безглузда. 

Як наголошує військовий психолог Ганна Шарапа, відчуття неповноцінності породжує прагнення до сили. Людина, що не впевнена в собі, переконана у власній неспроможності, втрачає здатність до рефлексії, тобто самоконтролю і самовдосконалення. Свідомість її звужується, зосереджується лише на власних відчуттях, інтересах і переживаннях. Така людина втрачає здатність піклуватися про когось — тут самій би вижити. «Людина перестає розуміти, що, крім її погляду, можливі й інші, навіть протилежні, міркування, — пише психолог. — З іншого боку, егоцентризм неповноцінності може таїти в собі самозаперечення, яке межує з самознищенням».

Громадянин чи підданий?

«Як ви готуватимете дитину до того, щоб, подорослішавши, вона змогла стати зразковим підданим у країні, якою править диктатор? Чи хотіли б ви розвинути такі ж риси в дитини, що живе при демократії?» — питають американські психологи Кет і Білл Кволс у своїй книзі «Зрозумій себе й інших». Автори нагадують, що, за законом, жителі їхньої країни мають демократію. Однак у більшості випадків їхні бабусі й дідусі, виховуючи дітей, не готували їх для демократії, а радше користувалися педагогічними методами, покликаними готувати до диктатури. Виховувалися діти, готові дозволити іншим керувати їхнім життям. «Ми перейшли від автократичної до демократичної форми суспільного життя, не змінивши при цьому наших автократичних взаємин, — пишуть психологи. — Маємо знайти відповідь: як зорієнтувати демократію працювати з поколіннями людей, вихованих на недооцінці своїх сил і переоцінці своєї потреби у великодушному благочинцеві».

Автори пропонують розглянути набір рис, необхідний для життя під диктатором: слухняний, не цікавиться «чому», почувається винним, знає, що правильно і неправильно, — згідно з диктатором, деспотичний щодо підлеглих, покірливий щодо начальства, боїться помилятися, погоджується знехотя і потім скаржиться. А ось риси громадянина, необхідні за демократії: відповідальний, аналізує інформацію, впевнений у собі й підбадьорюючий, може бути і лідером, і виконавцем за потреби, має сміливість бути недосконалим, голосує — і потім змушує відповідати представників. «Спитайте в себе, які риси ваші батьки намагалися розвинути у вас?» — радять Кволси. І це питання актуальне для кожного з нас, хто хоче домогтися позитивних змін у своїй країні.