Ідеальна війна

Час для молитви, яка зцілює і спасає

Дошки для робіт художники за допомогою волонтерів, журналістів і самих захисників привезли з селища Піски та інших місць, де точилися бої. Раніше ці ящики несли смерть, тепер на них світло і вічність, богослів’я у фарбах . Олександр Клименко розповідає, що був вражений ідентичністю ящиків із-під зброї і канонічних іконописних дощок. На запитання, чи не побоювався принести шматки війни додому, де виховує трьох малолітніх дітей, каже, що до дощок торкалися наші воїни, тому вони стали їх частиною, тепер це дерево випромінює силу, мужність, тепло солдатських рук, скажену енергетику їхніх сердець. «Ці поранені дошки — свідки чудес», — запевняє іконописець.

З іншого боку, такі ікони в домі — це нагадування, якою дорогою ціною ми здобуваємо мир і право на краще майбутнє. Шматок війни на стіні із зображенням небесних захисників змушує жити достойно, так, щоб не було соромно перед архангелом і Богородицею.

Подружжя художників працює у традиціях візантійського, давньоруського та українського середньовічного мистецтва, створює ікони у традиційних варіантах іконографії. Цього разу, пишучи ікони під час війни, лише Олександр дотримувався канонів. Він розповів, що його «ікони створені для молитви, ікона молитвою пишеться. Іконопис — це соборна творчість. Я не від свого імені працюю, я працюю від імені церкви. Ікона — це не просто молитва у фарбах, а, в першу чергу, богослів’є у фарбах. Я цим богослів’єм не займаюся, ним займаються святі отці, а я просто продовжую цю традицію».

Свій творчий шлях Олександр, за освітою мистецтвознавець, починав із ювелірного майстра. Однiєї миті він зрозумів, що більше не може працювати зі специфічними замовниками. Наприклад, якось цілий рік Клименко виготовляв золоті рушниці на подарунки мисливцям «із вищих кіл». Вже тоді золото його «дістало». Тож після навчання в іконописній школі при Свято-Троїцькому Іонинському монастирі Олександр вирішив, що не писатиме купецьких ікон. Він переконаний, що на образах келійних, тобто для дому, має бути мінімум золота, максимум уваги до лика, щоб колір не заважав людині молитися. А тим, хто каже, що іконописці створюють ідолів (таких багато серед протестантів), Клименко пояснює, що він шанує ікону, а вклоняється Богу.

«Ікона — це свідчення того, куди маємо йти»

Його дружина Софія Атлантова зважала більше на власні відчуття. Її «Богородиця Пом’якшення злих сердець» обрамлена кольором хакі. Архангели вбивають зміїв на землі з усіма відтінками зеленого і синього. Наталя Волобуєва у діалозі з іконою пішла ще далі. Всі її ікони не канонічні, а роздуми на тему. Малювала їх менше місяця. Майстриня надихалася подвигами воїнів. На дощечках зображала Україну, кучеряві села з затишними озерцями, міста у вогні, багатоповерхові будинки, з яких війна вигнала жителів. Від її ікони «Не убий!», яка палаючим містом і смертю на коні нагадує Страшний суд, аж моторошно стає. І сльози котяться по щоках, коли стоїш перед роботою «Оплакування», на якій страждальна Матір нахилилася над «грузом-200».

Наталя Волобуєва каже, що у дні посту найважливіше молитися і просити — збережи і спаси. А її зять додає, що ікона — це свідчення того, куди маємо йти. «Коли навчимося любити ворога, ми його переможемо». Тому пані Наталя, щоб наблизити перемогу, малювала на ящиках життя. Її вертепні шопки і скриню для приданого нереально забути. «Це саме той момент, коли мистецтво втрапляє в ту точку, яка найдужче болить», — поділився враженнями письменник Іван Андрусяк.

Провівши годинку у «Хлібні», відчуваєш, що душа, скалічена страшними новинами, зцілилася, в очах зникає смуток і поселяється віра у життя. Може, тому, що художники до 15 березня у «Софії» поселили Преподобного Антонія, який полишив світське життя, щоб присвятити себе молитві за людей, Богородицю Семистрільну, до якої під час війни моляться про те, щоб зброя оминала захисників батьківщини, Святого Миколая, який не раз ставав у пригоді й самим художникам, і Спаса Нерукотворного, який був явлений людству як свідчення перемоги віри над смертю.