Слов’янці несуть допомогу потерпілим. (Євгена СОСНОВСЬКОГО.)
Залізничний вокзал у Слов’янську став транзитним пунктом для людей, яких представники місцевої влади, волонтери, правоохоронці та рятувальники ДСНС вивозять із населених пунктів, методично обстрілюваних «захисниками» — садистами з незаконних збройних формувань. Тут діє пункт обігріву, чергують «еменесники», волонтери-психологи, які найпершими зустрічають подорожніх із гарячих Авдіївки, Горлівки та Дебальцевого. Їх реєструють і, оскільки Слов’янськ переповнений (після визволення міста влітку кількість населення за рахунок приїжджих збільшилося на третину), пропонують проїхати до Святогірська, який неподалік. Або забезпечують безкоштовними квитками до Харкова, Одеси чи Києва. Дуже помітно, що люди так не оговталися від усього пережитого. По-перше, вони тривалий час провели під обстрілами у підвалах, поступово втрачаючи надію вирватися із міста. А по-друге, бойовики цинічно обстріляли і територію біля міської ради Дебальцевого, звідки тоді відправляли переселенців. Поранених додалося після того, як автобуси з біженцями стали для нелюдів мішенями вже по дорозі з міста. Психологи підтверджують: чимало прибулих досі настільки у шоковому стані, що навіть втрачають орієнтацію у просторів і часі. «Нашої вулиці після обстрілу із «Градів» майже не залишилося, — втомлено зітхає чорнявий молодик, знову й знову нервово набираючи чийсь номер на телефоні. — Ніхто не відповідає! Зв’язку немає чи що?..» Бідкається: домовилися виїжджати і записалися на автобус разом із сім’єю брата. Вони з дружиною та дитиною виїхали, а рідня чогось не прийшла до автобуса, а їхні телефони тепер мовчать...
«Чого я поїду у той Київ? — сердиться огрядна молодиця. — Хто мене там чекає і що я там забула? Нам сказали: розташують у Слов’янську, а тепер знову в дорогу? До Харкова? А як у мене й там немає нікого рідних чи близьких... Ні, я згодна на Святогірськ. Це ближче до домівки, зможемо повернутися одразу, як тільки цей жах закінчиться. Якщо, звісно, буде куди повертатися...»
Ця тема — руйнування будинків і всього міста — найболючіша. «У нашій квартирі спершу посипалися шибки, бо кілька мін вибухнули просто біля під’їзду, — розповідає мешканець потерпілого будинку. — Сяк-так затулив фанерою, плівкою, з жінкою і двома дітьми перебралися до підвалу. Там і виживали більше тижня... Перед дорогою забіг додому, зібрав деякі речі — насамперед дитячий одяг. А чи вціліє житло тепер — невідомо. Ми виїхали, а наш район продовжували обстрілювати, мов хотіли зовсім зрівняти із землею! А там ще лишилися люди, бо спершу не хотіли, а потім уже не змогли виїхати».
За словами заступника міського голови Слов’янська Андрія Білозерова, у Святогірську для тимчасово переселених осіб попередньо підготували більше 2 тисяч місць у санаторіях і профілакторіях, що працюють протягом усього року і де є всі відповідні умови: тепло, регулярне харчування тощо. Тут люди нарешті можуть трохи відпочити, прийти до тями чи елементарно відіспатися. «Я був такий знесилений, що трохи задрімав у автобусі, коли вже минули небезпечну зону, — сумно посміхається один із біженців. — Тільки очі склепив, як примарилося, що стеля підвалу нам на голови падає!.. Здригнувся, схопився і спершу не зрозумів, де я зараз. А коли побачив салон автобуса і дорогу за вікном, ніби гора з пліч...»
Немало тимчасово переселених осіб зупинилися на постій в одному з колишніх піонерських таборів у Краснолиманському районі , де ними опікуються волонтери протестантських церков «Асамблея Божа» та «Добра вість». Тут віддають перевагу певній категорії постояльців — родинам із дітьми, а тому вхід до корпусу дуже нагадує гардероб школи чи дитсадка: дитячі візки, взуття, іграшки. Довкола збереглися ігрові майданчики і взагалі є де побігати, проте нинішні найменші мешканці табору поки що уникають ігор на свіжому повітрі. «Вони вже відвикли гратися під відкритим небом, — свідчить мати, показуючи на свого сина, який разом із ровесниками заглядає до портативного комп’ютера. — Та й дорослі після всього пережитого досі на небо з острахом поглядають і прислухаються: не летить звідти снаряд чи міна?.. Ми вже три ночі тут. І умови чудові: тихо, спокійно, але все одно вночі за звичкою прокидаюся. Тиша така незвична, що навіть не спиться. А мій молодший у своїх снах, мабуть, досі у темному й тісному підвалі. Сьогодні вночі попрохав пити і сонний питає: «Мамо, ну коли ми вже звідси поїдемо туди, де мир?..»
Трохи оговтавшись, мешканці Дебальцевого та Горлівки неквапом згадують про жахливі дні і ночі, проведені у напівзруйнованих оселях та темних і сирих підвалах. Незважаючи на жахливі умови і реальну смертельну загрозу, немало з них пояснюють: вони довго вірили, що вдасться пересидіти лиху годину. Тому й не виїхали раніше, коли ще була можливість. А коли припекло, всі шляхи до безпечних територій уже прострілювалися бойовиками. Тому оте похмуре підземелля видавалося значно безпечнішим, ніж дороги, на яких вклякли розтрощені та згорілі автомобілі. Дехто тепер нарікає ще й на нестачу коштів. «Коли було відносно спокійно, нам вдалося відправити з міста двох малолітніх онуків, — розповідає пенсіонерка Наталя Сергіївна. — Попередньо збиралися вивозити своїх дітей і сусіди, але потім відмовилися. Досі пам’ятаю слова п’ятирічної дівчинки: «Ми не поїдемо, бо мама каже, що у нас грошей немає...» І не можу забути вираз її обличчя. Досі невідома доля цієї родини...».
Мешканка Горлівки, мати двох дітей стверджує: попри часті обстріли та безчинства бойовиків, у місті досі лишилося немало малолітніх заручників ситуації. «Є навіть діти, яких зараз народжують у цих неймовірних умовах, — запевняє вона. — За інформацією колег-медиків, приміром, тільки за минулий тиждень у місті з’явилися на світ 9 дівчаток і 11 хлопчиків. І можна тільки уявити стан молодих мам і дітей...» Поневіряння власної родини жінка характеризує одним словом — жах! Адже за відсутності свого підвалу під час обстрілів тулилися у будинку і намагалися якомога рідше бувати на вулиці. По найнеобхідніше виходив тільки 15-річний старший син. «Якраз було тихо і він вибіг по хліб, а тут почали обстрілювати, — згадує вона. — Один снаряд вибухнув далі, а інший ближче, осколок вцілив у стегно...»
Поранення у ногу долікувує й мешканець геть зруйнованого села Піски поблизу Донецького аеропорту Віталій. «Звичайно, вижити в умовах тривалих постійних обстрілів там нереально, тому більшість людей давно виїхала, — свідчить чоловік. — Я не раз дуже шкодував, що не зробив цього раніше, бо один зi снарядів вибухнув посеред двору і в будинку впала стеля. Перебрався у підвал, виходив звідти тільки погодувати свою вівчарку. Саме у такий момент відчув вибух і сильний удар у ногу. Першу допомогу надали військові: обробили рану, перев’язали, а потім мене вже вивезли волонтери».
На вокзалі Слов’янська до послуг людей, тимчасово евакуйованих із гарячих точок, не тільки величезний намет — пункт обігріву, а й приміщення міської спортивної школи, де можна провести ніч-другу. На одній із колій стоїть «готель на колесах» — шість плацкартних вагонів, де на кілька діб зупиняються потерпілі. Їм забезпечують триразове гаряче харчування, допомагають безкоштовно придбати квитки до Києва, Харкова чи Одеси, надають медичну та психологічну підтримку. Біля вагонів людно ще й тому, що місцеві жителі навідуються сюди, аби хоч чимось допомогти. «Я спершу прийшла вранці, аби дізнатися, що найдужче потрібно людям, які опинилися у цій ситуації, — каже місцева жителька Ірина. — Перегодя принесла заспокійливі ліки, сік для дітей, печиво та кукурудзяні палички. І треба було бачити, як діти накинулися на ці призабуті ними ласощі!.. Ми у Слов’янську самі пережили окупацію під бойовиками, тут зрозумілі настрої і потреби біженців, тому допомогу привозять і підприємства та організації, і окремі мешканці міста».
У нерухомих плацкартних вагонах, де тимчасово зупиняються потенційні пасажири інших потягів, багато дітей різного віку. «Вчора тут було-тихо, бо всі потомилися після важкої дороги і міцно спали, а сьогодні вже діти трохи ожили, — каже мешканка Дебальцевого Наталя. — Звичайно, відчуваємо полегшення, бо вдалося вибратися з-під обстрілів. І навіть оці тимчасові умови у вагонах є комфортними у порівнянні з недавно пережитим. Часто згадуємо тих, хто так і не зміг виїхати звідти... Один з автобусів із земляками, що йшов за нашим, змушений був повернутися, бо дорогу почали обстрілювати. А немало людей узагалі не мають можливості залишити місто — інваліди, ті, хто за ними доглядає...»
За словами психологів, які працюють із евакуйованими, потрібен певний час, аби потерпілі реально оцінили ситуацію й уникали все сприймати на негативних емоціях. А останніх не бракує: окремі вимушені переселенці буквально просякнуті агресією. Втративши когось із рідних, житло та майно, люди дуже пригнічені, роздратовані і сердиті на всіх. І на «виродків» із самопроголошеної «ДНР», і на українську владу, яка їх «покинула». На жаль, дається взнаки й моральна контузія внаслідок засилля цинічної кремлівської пропаганди. Дехто досі сприймає трагедію, немов у паралельному світі, — за картинкою російського телебачення. Приміром, довелося поспілкуватися з жінкою з села Чорнухине Луганської області. Через обстріли бойовиками цієї території людей не могли звідси вивезти ні «еменесівці», ні волонтери. Ризикуючи життями військових водіїв, потерпілих вдалося евакуювати, використавши як прикриття два броньовані КрАЗи, що надійшли на Донеччину з Києва. Проте моя співрозмовниця впівголоса змальовує іншу легенду: буцімто український танк навіщось розстріляв автобус із біженцями, а нацгвардійці навмисне не випускали автомобілі з небезпечної зони. Вона переконана: їм на легковику вдалося вихопитися звідти тільки тому, що на передньому сидінні спеціально всадовили малолітнього сина, який і став своєрідною «перепусткою». Хлопець також пригадує цей епізод, а на запитання, чи було страшно їхати, зізнається: «Спершу боявся, а коли побачив на дорозі розбиті танки та тіла солдат, я тоді очі закрив...»
«Від куль чи осколків потерпіло багато наших рідних і знайомих, — важко зітхає одна з мешканок Дебальцевого. А тих, кому вдалося вціліти, також можна назвати осколками колишнього нормального і мирного життя, бо нещастя зараз розкидає нас у різні боки. Але ми обов’язково повернемося додому! Якщо, звичайно, якось вдасться приборкати оцю чуму, яку поки що не можуть зупинити майже всім світом...»
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
