Класика для спротиву

Майже всі діячі сьогоднішнього політикуму України сформувалися в радянські часи — на текстах, які за темниками НКВС виписували фанатики комунізму, а згодом просто циніки, які пристосовували свої словесні конструкції до політичних потреб чергового генсека. То були оманливі версії розвитку як країни, так і світу, ізольовані від міжнародного наукового обігу. Ці версії, як і відповідні «методи досліджень», увібрали в себе чимало наших гуманітаріїв і досі відтворюють їх. «Дуже захотілося протистояти цьому і зробити щось таке, що дозволить нашим сучасникам зорієнтуватися: як осмислюється історія й суспільні проблеми в сучасному світі, — розповідає «УМ» головний редактор видавництва «Дух і Літера», директор Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства Леонід Фінберг. — Отож зініціював проект «Бібліотека спротиву — бібліотека надії».

«Читав історію «між рядків»...»

— Пане Леоніде, серію книг «Бібліотека спротиву» було презентовано в час Майдану. Це спонтанна ідея, чи вимріювалася давно?

— Ідея виникла десятиліття тому. Ще в 1960-70-ті роки не я один пробував розібратися зі сторінками української історії, читаючи «між рядків» антиукраїнських книжок, які друкувалися тоді стотисячними накладами, сотнями й сотнями назв. Поступово став складати для себе списки книг, які хотів зробити відомими не тільки своїм друзям, а й ширшому загалові. Згодом, працюючи редактором видавництва «Дух і Літера», більше дізнавався про сучасні течії гуманітарної думки і про європейських та американських авторів, які могли б стати основою такої бібліотеки.

Нині ми шукаємо відповіді на виклики часу. Є дуже багато хороших політологічних текстів, чудова публіцистика Майдану. Проте щоб зрозуміти причини нинішньої ситуації, потрібно заглибитися в історичні події, у праці з соціології та філософії. Спочатку я назвав це для себе «Бібліотека антирадянської літератури». Над концепцією думав довго, радився з колегами, партнерами: з Ярославом Грицаком, Ольгою Гнатюк, Євгеном Захаровим, Костянтином Сіговим, Іваном Дзюбою, багатьма іншими.

— Це тексти і сучасні, й минулого століття?

— Я хотів бачити в цій бібліотеці й мемуари, і філософські твори. З іншого боку, є певні обмеження. Зокрема, потрібно знайти чималі кошти, щоб видати два десятки книжок. Слід шукати реалістичні прерогативи. Приміром, є програма «Сковорода» — для підтримки перекладів iз французької мови. Відомо, що у французькій культурі є блискучі тексти, адекватні цій ідеї. Отож я шукаю кілька книг французьких авторів. Далі, у нас добра співпраця з польськими структурами, і я прошу друзів-поляків порадити кілька найкращих польських творів. Дуже складно вибрати кілька творів iз багатющої української духовної спадщини. Книги Анни Арендт чи Тімоті Снайдера — це дуже високо підняті планки інтелектуальних текстів. Хотілося б, щоб бібліотека містила книги такого ж рівня про найважливіший український досвід. В ідеалі — історію дисидентського руху. Але ж серйозного дослідження на цю тему, добре написаного, ще немає.

— Бо найкреативніші інтелектуали були знищені чи на десятиліття ізольовані в «таборах»?

— Думаю, не тому. Просто, покоління Ярослава Грицака — можливо, перше, яке має доступ до світової історичної літератури. Колись у букіністичній крамниці я натрапив на книжку «Борьба с антисоветским подпольем в 1921 — 23 годах». Зрадів: нарешті дізнаюся, хто ж боровся проти радянської влади! Але усі посилання в тій 500-сторінковій книжці були на Маркса, Енгельса, Леніна та на ухвали з’їздів компартії. Першоджерела були недоступні. Є жарт: стовп — це добре відредаговане дерево. Отак і «книга з історії» перетворювалася на щось зовсім протилежне, що не має стосунку до цієї науки. Тому важко було писати глобальні праці історикам, відгородженим від світової культури і від джерел.

Водночас є дуже цікава українська публіцистика початку століття, мемуари. Ми готуємо до друку нове видання біографії Василя Стуса, яку написав Дмитро Стус — «Життя як творчість». Уже видали двотомник публіцистики Сергія Єфремова. На черзі «Рефлексії ідентичності» Зиновія Антонюка. Побачила світ і книга Світлани Алексієвич, на межі художньої літератури та соціології — «Кінець червоної людини чи час секонд-хенд». Авторка записує сотні спогадів і потім з них будує книгу про той чи інший суспільний феномен. Хоча в останньому інтерв’ю вона каже, що написала книгу «Кінець червоної людини», а сама є свідком того, як у нинішній Росії ту «червону людину» знову вирощують.

Ще один твір із цієї серії — книга Олени Дзюби-Погребняк про рецепцію Першої світової війни в літературах південних слов’ян. У нас і досі майже немає серйозних книжок про Першу світову війну, хоча вона визначила усе ХХ століття. Про це дуже добре пише Анна Арендт. Ми, до речі, перевидаємо її «Джерела тоталітаризму». Дослідниця нагадує: у ті часи були великі колоніальні держави, і жителі метрополій не сприймали мешканців колоній за людей. Вони відстрілювали їх, як мисливці звірів. А ще безробіття, расові теорії... Це стало причинами тогочасного тоталітаризму — в Італії, Німеччині, СРСР. Демократії не могли впоратися з тим безумством.

«Основні акценти — розрахунки з минулим...»

— Чому — «Бібліотека спротиву»? Який саме спротив мається на увазі, проти чого, якими методами?

— Гадаю, видання цієї бібліотеки є спротивом тоталітарним концептам історії, філософії і загалом гуманітаристики, які й зараз присутні в наших шкільних і вузівських підручниках, у виступах публічних осіб. Нинішня Верховна Рада не так давно почала працювати. Але проаналізуймо цитати, якими користувалися депутати попереднього скликання, — там посилань на Маркса-Енгельса-Леніна більше, ніж на будь-кого іншого. Натомість ми даємо сучасникам європейське та американське сучасне знання про закономірності історії й суспільного життя.

— Показ інших стосунків — взаємодії у суспільстві і солідарності — це теж спротив?

— Безумовно. Коли розповідається не про аномальні механізми життя людей, а про цінності й способи побудови нормального суспільства, які народжувалися і є в сучасній Європі та демократичній Америці. Але ж спочатку треба розрахуватися з історією. Із тим, що наразі все ще є нашими установками. Треба, так би мовити, вичавлювати з себе раба.

— Щоб позбавитися поганої звички, потрібно замінити її на хорошу...

— І цьому сприятиме перевидання у нашій бібліотеці книжок Сергія Аверинцева. Дисиденти були «антирадянщиками». І це «анти» було все ж часткою «радянського». А такі люди, як Сергій Аверинцев, Юрій Лотман, Михаіл Гаспаров, розповідали сучасникам, що є «інші світи», з іншими цінностями — моральності, верховенства права, юдео-християнської цивілізації.

Та все ж основні акценти «Бібліотеки спротиву» — це розрахунки з минулим. Тому тут буде книга класиків антирадянської історії Михаїла Геллера та Олександра Некрича «Утопія при владі», яка дає нам не радянську версію радянської історії, а таку, якою її бачить сучасний європейський світ. Більшовицький переворот у Петербурзі тут не зветься великою жовтневою революцією, окупація Росією України не прикривається евфемізмом «громадянська війна», а Друга світова війна не ховається за усталеним радянським терміном «велика вітчизняна».

У цю серію входить і книга Вацлава Гавела «Сила Безсилих», і «Діалоги» Адама Міхніка та отця Юзефа Тішнера про історію «Солідарності». Ми її видали напередодні Майдану, подарували його інтелектуальним лідерам і виставили в інтернеті. Там про те, як польські інтелектуали осмислювали проблему зачарування, тему натовпу та інтелектуалів, етапи безвиході. Перед перемогою «Солідарності» було все: і закономірності, й випадковості, і героїзм, і зрада. І дуже важливо було нам усе це знати. Бо в кожного політичного чи громадського лідера були моменти, коли здавалося: ось вона, перемога, але не так швидко і легко вона дається.

«Два роки нам морочили голову в Державному комітеті...»

— Які найближчі видання плануєте?

— Важливим буде єдине видання російською мовою в цій серії — «Справочника по ГУЛАГу». Його уклав французький дослідник Жак Россі. Він відбув термін, назбирав багато спогадів співтабірників і впорядкував енциклопедію, де пояснюються поняття, пов’язані з цією ганебною сторінкою історії. Приміром, карцер — які були їх різновиди, як обладнані, хто і за що отримував це покарання. Чи, наприклад, Біломорканал — коли він почався, хто його будував, скільки людей загинуло, які були технології, міри покарання. Перекласти її неможливо — адже весь ГУЛАГ будувався на російській мові. Якось у розмові з Євгеном Сверстюком я сказав жартома: «З речами на вихід». А Євген Олександрович: «Пане Леоніде, так ніхто не казав. Усі говорили: «С вєщамі на виход»...

— Щоб така підбірка опинилася в книгозбірні того чи іншого навчального закладу чи аналітичного центру, потрібно, щоб якийсь меценат закупив її?

— 10—12 примірників серії ми направляємо до основних бібліотек України. Хоча є програма підтримки державою книговидання. Утім я мав необережність бачити ті товстенні томи, видані за шалені гроші з безліччю фотографій із золотом. Справжні книги там були винятком, а не правилом. Свого часу лауреати Шевченківської премії мали право видати за державний кошт свою книгу для бібліотек країни. Михайлина Коцюбинська за двотомник «Мої обрії», який ми видали разом із Харківською правозахисною групою, отримала Національну премію імені Тараса Шевченка. І в рамках цієї програми вирішила видати книгу «Зафіксоване та нетлінне», де аналізувала листування письменників початку ХХ століття і дисидентів як значну культурну спадщину. Два роки нам морочили голову в тому Державному комітеті. Врешті, усе якось вирішилося, та вже після повідомлення, що книга вийшла друком, пані Михайлина — літня людина — півроку намагалась «вибити» для себе хоч один примірник власної книги...

— Чи може бути, що якісь зміни в суспільстві, у свідомості людей під впливом пресингу тоталітаризму стали незворотними?

— Мені здається, багато хто з молодих авторів — це люди набагато більш освічені й моральні, ніж попередні покоління. Пригадую, коли Янукович став Президентом нашої країни, в мене була думка — ну що ж, змиримося і будемо собі працювати й сподіватися на щось інше. І я дуже радий, що наші діти з тим не змирилися та зробили інакше.