Яків Гніздовський за роботою.
Яків народився 27 січня 1915 року в невеличкому селі Пилипче нині Борщівського району Тернопільщини. І хоч уся сім’я займалася сільським господарством, є свідчення, що її генеалогічні корені сягають давнього шляхетного роду Кораб. Тож і жили Гніздовські, як такі собі сільські аристократи, дуже культурні й національно свідомі.
Талант до малювання і навчання взагалі в Якова помітили ще змалечку, тож після закінчення сільської початкової школи батьки відправили його до Чортківської гімназії. А потім життя закрутило хлопця у вихорі несподіваних подій і назавжди віддалило від батьківського краю. Навесні 1934-го 19-річного Якова заарештували за причетність до діяльності молодіжного крила ОУН, йому лише дивом вдалося уникнути ув’язнення. Відтак навчався прикладному мистецтву у Львові й Варшаві (стипендією для Академії мистецтв допоміг, розгледівши талант Гніздовського, сам митрополит Андрей Шептицький ). Після окупації Польщі на початку Другої світової спочатку на короткий час потрапив до Риму, потім до хорватського Загреба, де нарешті зміг здобути вищу мистецьку освіту та почав заробляти на хліб співробітництвом iз тамтешніми видавництвами. І насамкінець — до німецького Мюнхена, де після закінчення війни опинився у таборі для переміщених осіб.
Утiм специфічні умови не завадили молодому талановитому галичанину брати активну участь у мистецькому житті. Зокрема, він ілюструє видання літературного об’єднання «Мистецький український рух» та працює художнім редактором журналу «Арка», де водночас починає публікувати публіцистичні та мистецькознавчі статті. А попереду чекав новий крутий поворот долі — еміграція до США, де все довелося починати спочатку.
«Я ніколи не почував себе емігрантом. Я вважав себе туристом, що не завжди з власної волі переїжджає з країни в країну і не завжди має для цього бодай мінімум засобів...» — так писав у своїх спогадах Яків Гніздовський. Попри це йому довелося сповна пізнати смак емігрантського хліба спочатку в місті Сент-Пол штату Міннесота, де з часом пощастило влаштуватися дизайнером в рекламну фірму, а потім в Нью-Йорку.
Однак талант митця одержав високу оцінку (другі премії) на перших же виставках, де було експоновано його роботи — у Міннеапольському інституті мистецтв та на торгово-промисловому ярмарку штату. Це було у 1950-му, а у 1954-му вже відбулася перша персональна виставка художника в США. Ще через два роки такі ж виставки мали незаперечний успіх у столиці мистецтв Парижі, а на початку 60-х прийшла міжнародна слава. Творами Гніздовського захоплювалися поціновувачі в Америці та Європі, Азії і Африці. Вони потрапили до багатьох престижних музеїв, галерей, навчальних закладів та колекцій відомих людей. Зокрема, дві картини — «Зимовий пейзаж» і «Соняшник» — вибрав колись для оформлення свого кабінету в Білому домі президент США Джон Кеннеді.
У цілому творча спадщина Якова Гніздовського налічує сотні картин та гравюр.
Він успішно зарекомендував себе в різних жанрах графіки та живопису (навіть іконопису), а також у скульптурі та кераміці. Однак найбільше прославився своїми дереворитами, або ксилографією — зображеннями, вирізьбленими на дереві з наступним перенесенням відбитків на папір. До цієї мало поширеної технології митець додав власний унікальний стиль, при якому лінії нагадують геометричне мереживо, здатне надавати незвичайного образу найпростішим речам. Приміром, розрізана навпіл головка капусти у Гніздовського схожа чи то на чудернацьку квітку, чи то на крону дерева. І навіть отара овець, які чомусь були одними з улюблених «моделей» художника, нагадує візерунок. Завдяки цьому його роботи не схожі на будь-чиї інші.
В Україні перші виставки робіт Якова Гніздовського відбулися лише у 1990 році. Їх привезла, щоб потім передати в музеї Києва, Львова та Тернопільщини, вдова художника Стефанія Гніздовська-Кузан. А ще через 15 років «повернувся» на батьківщину і сам митець. Свій життєвий шлях він закінчив 8 листопада 1985 року в Нью-Йорку, але перед смертю заповідав неодмінно перевезти його прах на батьківщину. Це стало можливим аж у 2005-му, коли урну з попелом, що зберігалася після кремації тіла в усипальниці катедрального собору святого Івана в Нью-Йорку, був перепохований на Личаківському цвинтарі у Львові.
Наприкінці січня виповнилося 100 років від дня народження Якова Гніздовського, а ще восени обласна рада прийняла рішення присвятити відзначенню цього поважного ювілею цілий рік. Розпочали науково-краєзнавчою конференцією «Яків Гніздовський в контексті світової культури», урочистою академією та відкриттям виставки графіки видатного земляка із зібрань музеїв Тернопільщини. Провели також спецпогашення поштового конверта, приурочене даті, а для популяризації творчості славетного митця ще й розмістили стенди з репродукціями його робіт у самому центрі міста, поряд з адмінбудинком обласної влади.
Упродовж квітня-серпня виставка творів «аристократа української графіки» експонуватиметься в райцентрах області. А на осінь заплановані підсумкова експозиція та ще одна наукова конференція в краєзнавчому музеї Борщівського району, звідки походить Гніздовський. У рідному ж його селі Пилипче, на базі тамтешнього єдиного в Україні музею митця, низка заходів відбулася нещодавно. Цікаво, що в них, як і в обласних, брав участь рідний племінник Якова Гніздовського, який є не лише його подвійним тезкою, а й також художником.
Семидесятирічний Яків Гніздовський-другий теж родом із Пилипча. Свого часу закінчив Чернівецьке художнє училище, жив і працював у Казахстані, але з 1986 року проживає в Чернівцях. Член Національної спілки художників України, займається олійним живописом та графікою, брав активну участь у створенні в Пилипче музею свого дядька. Із своїм видатним родичем-тезкою він навіть не мав можливості зустрітися, однак переконаний, що саме той вплинув на його життєвий вибір. «Мені було лише п’ять, — розповів Яків Іванович для «УМ», — коли рідні випадково знайшли на горищі сільської хати сховані колись дядьком фарби, картини і художню готовальню. Досі пам’ятаю, як мене малого аж затрясло, коли те все побачив — мабуть, якось відчув, що то буде і моя справа на все життя».
Історія музею Якова Гніздовського в його рідному селі мала незвичайний початок. Простий сільський пасічник і водночас громадський активіст та великий патріот свого краю Іван Гуменюк вийшов на початку 90-х на контакт з українською службою «Голосу Америки», де тоді працював старшим редактором приятель тоді вже покійного митця Роман Ференцевич. Відтак той підготував тематичну радіопередачу, яка і стала своєрідним поштовхом до створення в 1992-му сільського музею. Частину найцінніших експонатів (серед них є 20 оригінальних робіт художника) привезли до Пилипче вдова і дочка Гніздовського. А керівником закладу (кілька років тому йому присвоєно статус зразкового) став і очолює його до сьогодні директор Пилипчанської школи Іван Пенькало. «Такий музей у невеликому селі має велике значення і для естетичного, і для національно-патріотичного виховання молоді, — говорить він. — Це вже давно цілий комплекс, куди входить і музей дитячої творчості. Наші діти займаються і малярством, і декоративно-прикладним мистецтвом. От тільки техніці деревориту, якою прославився Гніздовський, на превеликий жаль, їх покищо нема кому тут навчати. Адже техніка ця складна і рідкісна, тож відповідних майстрів і в усій Україні ще треба пошукати».
Говорячи про мистецтво Якова Гніздовського, Іван Франкович зазначив, що особливою його рисою є те, що воно «водночас і національне, і космополітичне, а таке поєднання мало кому вдається». А ось як описав особисті риси митця один iз почесних відвідувачів Пилипчанського музею Гніздовського, з яким той свого часу товаришував, Блаженніший кардинал УГКЦ Любомир Гузар. «У моєму житті було троє людей, які вражали мене своєю порядністю, людяністю та вихованістю. Одним із тих трьох був саме Гніздовський. Генетичною його сутністю були доброта і потяг до краси. А його поведінка, ставлення до людей засвідчували високу гідність та пошану до всіх. Постать Якова Гніздовського є окрасою української нації, тож ви можете пишатися, що цей чоловік є вихідцем із вашого села...».
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
