«Так, синку, сталося в житті!»

«Не падай духом, мамо, виросту й куплю собі ноутбук»

Хата пані Людмили та її чоловіка Івана на вулиці Кримській у Сагунівці виділяється синіми віконницями та двома супутниковими антенами.

«Ми вас чекаємо!» — усміхається Людмила Гаврилівна, зустрічаючи при вході. Господиня запрошує до кімнати й знайомить із онуком. Сергійко саме грався на сенсорному телефоні. Вже під час розмови хлопчик пояснює, що телефон — то не тільки для гри. Адже він по кілька разів на день дзвонить мамі на роботу, аби дізнатися, як її справи та як почувається. «Ми з Сергійком на зв’язку завжди. Запитую його, чи поїв, чи виконав уроки, чи зачинив курей», — приєднується до розмови і пані Людмила.

Жінка каже: вони з чоловіком намагаються, аби у Сергія все було, не лише мобільний, а й комп’ютер, планшет. Малий мріє про ноутбук, але поки таку покупку вони з чоловіком не можуть «потягти». Адже хлопчик росте, і йому потрібен одяг, «щоб був одягнений не гірше від інших дітей, тож ноутбук поки зачекає». «Не падай, духом, мамо, коли виросту, тоді й куплю собі ноутбук», — резонно заспокоює матір Сергійко.

Людмила Гаврилівна хвалить сина, каже, він у них із чоловіком гарний помічник у всьому. Пригадує, яким сюрпризом стало те, коли той самотужки зварив суп. «Він мене розбудив і каже: «Мамо, попробуй на сіль. Я не зрозуміла, яка сіль? А він пояснює, мовляв, я суп зварив. Той суп такий смачний та наваристий вийшов, що наш батько навіть сусідам давав куштувати. Вони не вірили, що це Сергійко приготував», — веде далі пані Людмила.

«Татко пішов на рибалку і попросив, щоб мама зварила суп. А мама збирала полуниці й лягла відпочити, то я сам на електричній плитці його приготував», — пояснює хлопець.

«У Черкасах на базарі ми бачили жінку із хлопчиком — копія Сергійка»

Історія, яка змусила Людмилу Гаврилівну взяти на себе не лише бабусині, а й материнські обов’язки, сумна і банальна. Її донька Надія у 17 років народила двох діток, але виховувати малят була зовсім не готова, тож покинула близнюків.

«Один із хлопчиків — Саша, якому не було й двох місяців, помер. Лікарі написали, що від сальмонельозу, а я переконана, що вони дитину продали. А ми поховали чужу дитину», — переконана жінка.

Вона пригадує, як у п’ятницю приїхала у лікарню, де в реанімації лежав Саша. Каже, їй дали потримати онука на руках й повідомили, що дитину виписують, отже, малого можна забирати додому. Але в мене, пояснює пані Людмила, із собою не було одягу для малюка, тож пообіцяла забрати його вранці.

Жінка каже, коли вона провідувала малюка, була 18-та година вечора. А вже через годину в лікарні у місті Сміла, де лежав другий близнюк Сергій, її донька Тетяна, яка була там, випадково почула, як медсестра комусь говорила, що Саша Гаврилюк помер у лікарні в Черкасах.

«Як могло таке статися, якщо за годину до цього мені його віддавали здоровісінького. Вже о 7-й годині наступного ранку я була у Черкасах. У свідоцтві про смерть написали, що немовля померло о шостій ранку в суботу. Усе підозріло не збігається», — важко зітхає пані Людмила. І додає: у відділенні їй повідомили, що дитину повезли в морг. Вона просиділа під стінами тієї будівлі до шостої вечора. Каже, нікого туди не привозили. Коли були похорони дитини, згадує Людмила Гаврилівна, той хлопчик був худший та довший і в нього не було родимої плями під лівим ребром, як у Саші.

«Лікарі пояснили, що родима пляма розсмокталося при розтині, хоча такого, як мені потім стверджували знайомі медики, бути не могло», — обурюється пані Людмила. Аби дізнатися правду, вона їздила до патологоанатома, але, наголошує, він терміново розрахувався і виїхав за кордон. Дитячий лікар із реанімації теж звільнився і виїхав.

Жінка каже, що знайома лікарка розтлумачувала їй: якби один із близнюків помер, то інший це відчув би, перехворів цю смерть або й помер, бо в них дуже тісний зв’язок між собою.

А згодом стався випадок, який посіяв у душі жінки ще більше сумнівів. «Коли Сергійкові було три роки, в Черкасах на базарі я з друзями скуповувалася на гробки, і ми побачили там жінку із хлопчиком — копія Сергійка. Наш друг Василь крикнув, мовляв, що Серьожка робить на базарі, ми ж його з бабою Варею вдома зилишили?» — пригадує пережитий шок пані Людмила і припускає: жінка впізнала її, бо одразу кинулася навтьоки, тож вони загубили її в натовпі. Вона досі шкодує, що дала волю емоціям, а треба було діяти більш розсудливо.

Уже потім вона пригадала: коли чекала в реанімації на лікаря, бачила ту жінку. Її усю в сльозах чоловік забирав додому, а санітарка сказала, що в неї померло немовля. Людмила Гаврилівна вірить: сплине час і вони знайдуть Сашу або він їх. Наголошує: просто хочеться знати, що він живий і щоб самі брати знали, що вони є один у одного. Зізнається, що не тримає зла на ту жінку, так сталося в житті. Але була б вдячна їй за мудрість, щоб діти могли зустрічатися, адже Сергійко думає про брата.

Вона розуміє сина, адже у її долі теж були нелегкі дні. За радянських часів пані Людмила з першим чоловіком Григорієм жила на Далекому Сході, але у 1991 році вони переїхали в Україну й розлучилися. З колишнім чоловіком підтримує зв’язок, адже у них четверо дітей. Старшому Григорію нині 33 роки, доньці Надiї — 30, Валентина на три роки менша, а Таня — на чотири.

З другим чоловіком, Іваном Нестеровичем Федоренком, пані Людмила познайомилася випадково. Їхала в автобусі у Черкаси забирати свідоцтво про смерть онука Саші, а він співчутливо запитав її, чому так гірко плаче?

«А згодом я переїхала до нього в Сагунівку з дітьми. Дівчата були вже одружені, а Тані весілля ми вже з Іваном Несторовичем справляли», — зазначає Людмила Гаврилівна.

Свою свекруху Варвару Григорівну, нині покійну, вона називає золотою людиною. Каже, захищала її, як шуліка, щоб ніхто поганого слова не міг сказати на її адресу. А їхній син Сергій був для бабусі Варі улюбленцем і як вона допомагала його няньчити, коли був маленьким. Тепер свекрухи їй дуже не вистачає.

«Однокласники сказали, що мене виховують нерідні батьки»

Пані Людмила із щасливою усмішкою розповідає, як їхній син сказав перше слово. Було йому тільки вісім місяців. Чоловік увечері повернувся з роботи, а Сергійко стоїть у ліжечку і говорить:«Па-па!». То в батька, усміхається пані Людмила, радощам не було меж.

Жінка на хвильку замовкає, а потім важко зітхає і додає, а рідна мати приїжджала лише на хрестини, в неї інша сім’я і вона не вважає за потрібне прийняти його у своє серце. «Я йому розказувала, що в нього є мама. Але він про неї не хоче слухати», — говорить Людмила Гаврилівна.

Правду хлопчик дізнався, як це часто буває, від «добрих» людей. «Я не знав, що мама — то насправді моя бабуся. Однокласники сказали, що мене виховують нерідні батьки. Ми з хлопцями посварилися через це», — зізнається малий Сергійко. Того дня, пригадує пані Людмила, син прийшов зі школи засмучений і спочатку запитав бабусю Варю, чи правда, що в нього немає батьків? «Ми йому пояснили, що так у житті вийшло, синочку, пробачай їм. А ми тебе любимо!» — пригортає до себе сина пані Людмила.

Сам Сергій розповідає, що бачився з біологічною матір’ю лише один раз у тітки Тані.

«Пробувала обійняти, а я не захотів», — зізнається хлопчик. І тихо додає: «Все одно пробачаю їй».

Хоча біологічна мати Сергійка й написала відмову від нього, та позбавити батьківських прав її не можуть. І причина цього — відсутність у неї українського паспорта.

Людмила Гаврилівна пояснює: і після переїзду в Україну на зорі незалежності вони з чоловіком отримали українські паспорти, а дітям їх не давали. Тож Надія досі вважається росіянкою. Через це виникають проблеми, і головна з них, що в опікунській раді району їй заявили: виховувати онука вона не може, бо вона йому ніхто.

Жінка розповідає, що до неї додому приїжджала одна з чиновниць і запитувала сина, чи не бажає він поїхати в інтернат, мовляв, вони тобі не мама й не батько, і ми ще подивимося, куди тебе «оприділити». «А я їй відповів: «Не хочу нікуди, мені добре з татом і мамою!» — згадує про ту зустріч Сергій.

Нині Людмила Гаврилівна добивається, аби її дитині дали статус сироти. Каже, за законом не має права виховувати Сергія, тож їй потрібні хоч якісь документи. Бо Сергійко, як пояснили їй в опікунській раді, — «безстатусний», тобто такий, від якого офіційно не відмовилися батьки, а отже, всиновити хлопця ніхто не може.

«Ми з чоловіком не уявляємо без нього життя!» — підсумовує жінка і обіцяє боротися за свою родину.