Разок перлин, нанизаний з любов’ю

«О мила Дейзі, бачиш, як буває...»

Замок Ксьонж був першим, що відчинив для нас свою браму. Ми приїхали надвечір, мрячило, і буковий ліс навколо втомлено мовчав. Замок Ксьонж (із польської — князь) стояв величний і ледве скорботний. За шість сотень років він бачив різне. Але пожежа тут трапилася вперше. І треба ж, щоб майже напередодні нашого приїзду... З необачності ремонтників, які опікуються реставраційними роботами, зайнялася електропроводка, вогонь перекинувся на верхні поверхи палацу... «Деталі з’ясовує слідство. Реставрація в замку відбувається за програмою Євросоюзу, а тепер кошти доведеться витратити ще й на те, щоб прибрати сліди пожежі», — каже Пьйотр, наш гід. Пьйотр роздає нам великі ліхтарі, і ми вирушаємо лабіринтами замку. Обійти все за один вечір — нелегко, адже Ксьонж є третім замком у Польщі за величиною. Поступається лише королівському Вавелю у Кракові і тевтонському Мальброку в Гданську. Тому Пьйотр пропонує оглянути лише деякі найцікавіші інтер’єри.

Навіть у світлі ліхтаря помічаєш дивне «сум’яття стилів» — Ксьонж поєднує в собі цілковито непоєднувані (здавалося б) архітектурні стилі: готику, ренесанс, бароко та вкраплення модерну ХХ століття.

— Перші споруди на місці замку звели в 1280 році, — розповідає наш провідник. — Польський князь Болько Суворий збудував кілька фортець на горах неподалік чеського кордону. Польща тоді була розділена на князівства, а Чехія залишалася сильною державою. Болько ж довго чинив спротив набігам сусідів, і ці оборонні споруди стали йому доречною підмогою. Хоча через 100 років чехи таки зайняли замок. І правили тут до 1509 року. Хто тут тільки не жив за той час — лицарі і розбійники, часом поселялися й королі — польські, угорські та чеські. І зрештою замок купила німецька родина Хорбергів-Пщиньских, яка приїхала сюди з околиць Дрездена. Представники цього роду господарювали в замку понад 400 років, аж до 1941 року. Коли вони вперше сюди прийшли, перед ними постала занедбана гірська фортеця. На її місці князь Максиміліан Ернест Хорберг вирішив збудувати палац. Зверніть увагу: не зруйнував фортецю, а добудував до неї нові споруди. Тому цей замок на скелі такий «химерний», бо кожен наступний господар додавав щось своє, не руйнуючи старого.

За традицією, як відомо, в замку живуть принцеси. Але сентиментальні легенди (хоробрі лицарі і царівни, які жили разом довго і щасливо...) із реальністю сходяться рідко. Принаймні приклад життя Марії Терези Олівії, або просто Дейзі, яку останній власник замку Ян Генріх привіз собі за дружину з Англії, підтверджує цю тезу недвозначно.

«Англійська троянда» Дейзі приголомшувала своєю вродою кайзерів й імператорів, часом шокувала «надто вільною» поведінкою манірний пруський королівський двір, займалася благодійністю, підтримувала сілезьких бідняків. Князівна зневажала лицемірство, тож не соромилася з’являтися на урочистих прийомах у сукнях, що коштували цілих маєтків (про її п’ятиметрове намисто з перлів взагалі складали легенди), підкорювала публіку вишуканим співом і сміливими танцями. Вона здавалася всім щасливою царівною, але мало хто здогадувався, що за вдаваною безтурботністю витонченої красуні ховається сум. І троє синів, яких Дейзі народила Яну Генріху, не стали основою щасливої родини. Впродовж багатьох років князь таємно вчащав до коханки у Відень, аж доки (після 11 років шлюбу) залишив Дейзі й перебрався до любки остаточно.

А що ж наша царівна? «Вона займалася благодійністю, під час Першої світової стала санітаркою у військових шпиталях, — продовжує Пьйотр. — Мемуари Дейзі, що вийшли 1922 року, стали бестселером у Європі і навіть у далекій Америці. У новому шлюбі князь Генріх прожив дев’ять років і помер 1938-го — через кілька років після розлучення. На щастя, він не побачив, як його улюблений Ксьонж 1941 року конфіскували на користь Німецької імперії. Чому так сталося? Старший син Генріха і княжни Дейзі (вона, до речі, була тітонькою Уїнстона Черчiлля) служив в англійській армії, а молодший був офіцером польських ВПС. Рейх розцінив це як зраду. Дейзі деякий час після конфіскації палацу мешкала в його стінах, але потім, уже хвора, вона перебралася на віллу за кілька кілометрів від Ксьонжа. Там і відійшла в інший світ 1943-го, переживши свого найменшого сина. Старші ж діти — Ян-Генріх і Олександр — дожили до 1984-го».

Під час Другої світової війни у палаці готували місце для ставки Гітлера. «Ось тут, — Пьйотр підсвічує ліхтарем, — починали рити тунелі. Для чого, нині вже не дізнаємося. За однією із версій, там хотіли зберігати зброю, за іншою — обладнати хімічні лабораторії».

Ми заходимо у «бункер» і вимикаємо ліхтарі. Тут відтворено атмосферу останнього можливого сховку кривавого диктатора. Світло у вузькому коридорі раптом гасне, і починається «обстріл». Здається, що звідусіль стріляють iз гранатометів. Гітлер мав відстрілюватися до останнього патрона. «Замок перебудовували для фюрера, тож без жалю знищили деякі оригінальні інтер’єри, вивезли бібліотеку і розкішну галерею. Але Гітлер сюди так і не доїхав».

Зате прийшла Червона армія, яка доконала те, що не добили німці, — радянські вояки влаштували в Ксьонжі казарми.

— На документальних кадрах про вхід радянської армії в замок видно, що на скульптуру лева всівся солдат із гармошкою. Дуже «оригінально», — знизує плечима Пьйотр. — А взагалі, вже у наш час у Ксьонжі знято найбільше фільмів у Польщі — фільмів, дія яких відбувається у замку.

Пьйотр пригадує, як на початку 1990-х шахраї із Заходу рвонули у Східну Європу, аби задешево щось відхопити або украсти.

— Говорили, що німці куплять замок Ксьонж за мільйон доларів. І це з усіма його неоціненними багатствами, з розкішним парком, який збиралися обгородити парканом... Хотіли облаштувати тут «маленьку Німеччину» — тільки для своїх. Я навіть дивуюся, як це місцева влада не погодилася на авантюру, адже люди при владі слабкі, часом їх легко спокусити «подарунками», — посміхається Пьйотр. — А наприкінці 1990-х приїхала якась англійка, уклала договір, що житиме в замку, як принцеса, і 30 років ремонтуватиме його — по одному апартаменту в рік. Прожила тут, правда, лише кілька років і не зробила нічого. Ні, таки зробила — ванну, але в такому місці, куди й воду нереально приєднати. Така от «принцеса» — жила тут зі своїм коханцем, варили на обід капусту, і запах тих страв ширився на весь замок...

Зате нині влітку навколо замку зеленіють сотні оригінальних видів рослин, які завезли до Ксьонжа з чотирьох континентів. І тоді здається, що квіти тут всюди, що ними пахнуть навіть картини й старовинні меблі. Ними пахне історія.

Привіт, Морісе! А де тут «Занзібар»?

Частина палаців і замків регіону приватизована і функціонує як готелі і місце для відпочинку. Частина стала музеями під опікою держави, щось поки що чекає реставрації. «Долина палаців і садів» Нижньої Сілезії, куди прямуємо далі, відома тим, що в тамтешніх будівлях охоче проводять дозвілля цілими родинами. Поляки загалом залюбки мандрують краєм, останнім часом ця тенденція тільки міцніє. «Власники палаців пропонують цікаві розваги для малечі: «знайди пірата», «подружися з лицарем», «стань капітаном», — розповідає Ягєнка Свєтлік-Прус, яка супроводжує нас у цій поїздці. — А дорослих чекають спа-процедури, що приваблюють не тільки доступною ціною, а й оригінальними техніками. У спа-комплексі Станішува, наприклад, пропонують масаж «Занзібар» — несподіваний «мікс» східних і африканських оздоровчих елементів. Процедура дуже популярна, і багато-хто їде сюди, зокрема, і заради цих процедур».

Палац Станішув неподалік від старовинного містечка Єленя-Гура, споруджений у стилі пізнього бароко, нині перетворився на симпатичний готель. Його інтер’єри промовисті: старовинні каміни, раритетні портрети в позолочених рамах, антикварні меблі, обслуга у строях із минулих епох. У холі готелю зустрічає ледачкуватий пес Моріс — він лежить на килимку і достеменно знає, що ці «дивні туристи» зараз тиснутимуть йому лапу. Лабрадор звик. Він оберігає помістя і стежить, аби звідси не випурхнуло минуле. І тому це минуле дивиться на тебе з розкішних старовинних дзеркал, зберігається у номерах, де кожен гість може відчути «свою» атмосферу: залежно від знаку Зодіаку або року народження за східним календарем.

А на порозі палацу Пакошув, що також поруч із Єленьою-Гурою, відвідувачів зустрічає сам власник — пан Хартман. Це незмінна традиція — засвідчити гостю свою прихильність і делікатно зникнути. Гер Хартман — спадкоємець палацу, що впродовж віків належав німецьким аристократам. Але після Другої світової, коли ці землі відійшли до Польщі, господарям «люб’язно» залишили 24 години на виселення. Нащадок власників замку Пакошув у дев’ятому поколінні кілька років тому викупив будівлю, і перетворив її на вишуканий палац рівня п’ятизіркового готелю. Тут кожна деталь свідчить про вишуканий смак власника — від порцелянових горняток для кави у ресторані до плетених лежаків у басейні. Усе бездоганно і водночас — по-домашньому. Немає відчуття, що ти «чужий на цьому святі життя». У ресторані, де гостям подають вечерю, горить вогонь у каміні, світло люстр відбивається від балок, якими підшита стеля, а пан власник у червоному гольфі за столиком у кутку зосереджено працює з ноутбуком...

Цікаво, що вартість проживання в дизайнерських номерах палацу такого рівня доволі демократична як на європейський гаманець — 50-60 євро. У Києві за подібні апартаменти запросили б у десятки разів більше. Адже наші власники готелів «знаються на розкошах».

Клічкув: той, що постав із руїн

— Ночуватимемо у стайні, так що готуйтеся, — попереджає нас Ягенка. — Хоча передбачаю, що вам... дуже сподобається.

Історія замку Клічкув — це й історія коней, які завжди визначали характер цієї місцевості. Всі власники замку були «поведені» на кінній справі, а традиції в Польщі ревно шанують. Охочих туристів тут навчать верхової їзди, за бажання дадуть змогу поїздити в кареті з кінною упряжкою, а взимку — прокататися на санях. До Клічкува, який вдало поєднує і захоплюючі легенди, і ексклюзивні номери «в колишніх стайнях», і смачну замкову кухню, і майже незайману природу навколо, приїжджають iз різною метою. Хтось — заради ковтка чистого повітря, настояного на історії, хтось — аби долучитися до яскравого фестивалю чи лицарського турніру, які тут організовують. Комусь до душі можливість скомпонувати вирішення ділових справ (обладнані конференц-зали дають змогу для бізнес-зустрічей) із приємними спа-процедурами. Замок Клічкув знав різні часи, але навіть періоди безнадії пройшов гідно.

Його засновник — той-таки Болько Суровий — будував замок із тією ж метою, що й Ксьонж, — як цитадель на кордоні з Чехією. Але історія часто не рахується з благородством, і через майже сто років після заснування (а споруда постала в 1297 році) замок разом із землями відійшов до Чеського королівства. Господарів за свою історію він мав багато, але найбільше замку пощастило з Каспером фон Рехенбергом, який десятирічним успадкував Клічкув від свого батька. Подорослішавши, він узявся давати спадку лад. Із його легкої руки замок із готичного перетворився на ренесансний, збільшився майже вдвічі, «обжився» господарськими будівлями. Маючи особливий статус при дворі чеського короля, Каспер домігся, аби все поселення навколо замку отримало статус міста і торгові переваги.

Однак під час тридцятирічної війни (1618—1648) родині Рехенбергів довелося продати замок. Два століття потому велична споруда переходила від одного шляхетного роду до іншого, зазнавала руйнувань і відновлень, а наприкінці XVIII століття стала власністю Фрідріха Зольмс-Барути. «Саме йому замок завдячує нинішнім виглядом, — розповідає пані Барбара Рутковська, виконавчий менеджер замку-готелю. — Новий власник хотів, аби його резиденція нагадувала французькі замки з долини Луари. Німецькі архітектори виконали побажання Фрідріха: замок набув нових обрисів, отримав сучасні комунікації, парк в англійському стилі і навіть цвинтар для... улюблених коней Фрідріха».

Друга світова майже не зачепила замок, але потім на нього чекали не найкращі часи. Пожежа 1949 року знищила два крила палацу, згодом зазнала руйнування одна з галерей, у підвалах збиралася вода, стіни роз’їдала пліснява. Держава робила певні спроби врятувати замок, але справа зрушила з місця лише після того, як увесь комплекс викупила приватна фірма. Реставрація замку почалася в 2000-му, і за півтора року його майстерно реконструювали під готель зі спа-центром. Клічкув постав фактично з руїн, і нині, потрапляючи до нього, важко уявити, що недавно тут стояли голі стіни і, як каже пані Барбара, гуляв вітер. Усе зроблено з великою любов’ю та старанністю: і нова ліпнина, і меблі, і відтворені інтер’єри минулих епох.

Нещодавно замок Клічкув посів четверте місце в Нижній Сілезії як найбільш пристосований для туризму. Тут добре місце для активного відпочинку, велосипедних і піших прогулянок. А готель при замку має спеціальну відзнаку як «Готель, приязний до родини». Це означає, що малечі тут дуже комфортно: є ігровий майданчик усередині комплексу, є пісочниці та гойдалки надворі, у ресторані є спеціальне дитяче меню. А діти до 8 років проживають у готелі безкоштовно.

* * *

Ставлення до власної історії та пам’ятників архітектури — лакмус національної свідомості і гідності. А також — спроможності держави втілювати делеговані їй функції. В цій справі Польща може бути добрим прикладом для наслідування. Доглянуті, вишукані, адаптовані до життя замки і палаци  (і не тільки в Нижній Сілезії) зберігають пам’ять про минуле і прикрашають сьогодення. В Україні сотні унікальних палаців і замкових споруд стоять похмурою пусткою. Без сумніву, щоб підняти цю красу з руїн — потрібні бажання і воля до змін. Поляки знають: без цього ні кошти приватного капіталу, ні програми підтримки культури з боку Євросоюзу не матимуть сенсу. Коли ж ми візьмемося і наведемо лад у цій сфері? Ця думка весь час зринала в голові під час поїздки до Нижньої Сілезії.

Автор висловлює вдячність Польській організації туристичній і особисто пані Олені Бондаренко за допомогу в організації поїздки.