Зайві люди, незайві кінематографії

«Захалявне кіно»

Як це йому вдається — не зовсім зрозуміло. Чи то влада дивиться на все це крізь пальці (мовляв, хай балується хлопець, нам від того ні жарко, ні холодно). Чи хитрун-режисер обводить своїх охоронців крізь пальці. За аналогією з тим же Шевченком, який записував вірші у захалявну книжечку, це кіно так само можна назвати «захалявним». Нинішні носії кінематографічного зображення — мініатюрні, не те що колишні. Спробували б раніше провезти крізь кордон пару «яуфів» із коробками з плівкою. Нині ж, як бачимо, все це без проблем, можна навіть iнтернет-шляхами транспортувати, тим більше що картину виконано за мінімалістських прийомів зйомки та обробки матеріалу.

Водночас у фільмі немає титрів. Ну так, сам Панахі пізнається в кадрі й без написів. Та все ж формально — це кіно без ознак власне завершеного фільму. Так, матеріал, знятий камерою спостереження в авто. Чомусь подумалося, що нині й наше кіно під забороною. Й отакий мінімалістський спосіб усе ж робити кіно можна використати і нашим кінематографістам. Власне, так воно й було ще зовсім недавно, коли молоді об’єдналися задля творення кінострічок без жодного фінансування. Дехто досі обурений альманахом «Мудаки. Арабески», знятому без жодної копійки вкладень із чийого б то не було боку. Але ж це був виклик — суспільству і державі, в першу чергу останній.

Не у великому конкурсі, у програмі «Форум», вдалося побачити словацький фільм «Коза» Івана Острочовського. Теж зроблений за вочевидь дуже невеликі гроші. Колишній боксер Петер Балаш грає сам себе, відтворює власну історію. Велике спортивне минуле позаду, позаду й заробітки. А нині дружина завагітніла, треба щось робити. Допомога приходить від самодіяльного спонсора, який вирішує поставити на успіх боксера. От і возить його по всіх усюдах, прилаштовуючи героя стрічки до змагань у різних турнірах. Та ба, скрізь невдача. Неуспішним і неякісним постає все словацьке життя, позначене обдертістю інтер’єрів і якоюсь скуленістю, піснотою пейзажів. Все тут у минулому, героїчне вже забулося і намагання його реанімувати приречені на поразку. Одначе чомусь фільм у підсумку викликає відчуття соціальної та світоглядної перспективи. Бо люди борсаються, тихо і без пафосу. Значить, рано чи пізно все виправиться і піде на лад. Отака «захалявність», коли майже демонстративна відсутність силуваної енергетики викликає внутрішній спокій і якусь тверду впевненість: тут буде все добре.

Михальчуку — Ведмідь

Одного зi срібних ведмедів присуджено українському кінооператору Сергію Михальчуку та його російському колезі Євгену Прівіну за знятий ними фільм «Під електричними хмарами» (спільне виробництво Росії, України, Польщі, режисер Олексій Герман-молодший). Цей приз присуджується за видатні досягнення в галузі кіномистецтва (операторська робота, музика, костюм, словом, за створення пластичного образу фільму). Видається, що нагорода є справедливою, оскільки головним достоїнством стрічки Германа є її візуальна, пластична складова. Так що авторитетність Михальчука (нагадаю, він є оператором фільмів «Мамай», «Коханець», «Мій зведений брат Франкенштейн», «Поводир» та інших) зросла на порядок. Успіх Михальчука є аж ніяк не випадковим, окрім його особистого таланту, за ним стоїть школа українського операторства, одна з кращих, без перебільшення, в світовому кіно (Данило Демуцький, Микола Топчій, Юрій Іллєнко, Вілен Калюта...).

Уже по приїзді в Київ я мав можливість говорити про фільм із польським співпродюсером картини, відомим режисером Кшиштофом Зануссі (цими вихідними він був гостем Києва). Зануссі оповів, що режисер певний час збирався продовжити роботу над фільмом, аби він вийшов 2017 року, себто до сторіччя Російської революції, великої і жахливої — не так самої, як її наслідкiв. Справді, це такий собі роздум-висловлювання про останнє століття російської історії. Століття, позначене нестримним прагненням збудувати нову країну. Що ж вийшло?

В одній із новел (у фільмі їх сім), названою «Місце під забудову», дія відбувається на території історичного музею. Ніколай (Мераб Нінідзе) служить у музеї, ми бачимо його в гусарському костюмі, готового прийняти будь-яку зарубіжну групу (він вивчив купу іноземних мов). Він iще й кандидат наук, пише докторську. В нього є власне героїчне минуле, в серпні 1991-го захищав Білий дім у Москві, під час так званого путчу ГКЧП. Навіщо — вже не зовсім і пам’ятає, хотілося змінити життя, а тепер, через чверть віку, з’ясувалось: не змінилось нічого. Музей у якійсь колишній дворянській садибі, навколо розбиті дороги і хижі «нові/старі росіяни», що прагнуть поруч щось набудувати. І їм це напевно що вдасться, ось і директорку музею вже виштовхують геть... У фінальному плані Ніколай бере директорку під руку і обіцяє, що вони не здадуть музей. Хоча ж зрозуміло, що гусарського запалу вистачить не надовго.

На початку фільму авторський голос говорить про 2017-й рік і що «завжди є зайві люди». Зайві, так, тільки чомусь без них не відбувається жодної події, стверджує той же автор. Тільки ж чому вони опиняються зайвими, от у чім питання? І коли, власне, вони опиняються на маргінесах історії? Чи не після здійсненої революції? Як це було і в Україні після Помаранчевої революції, коли доволі швидко повернулися аж ніяк не зайві донецькі барони і заходилися будить свою «хиренну волю», яку повсталі аж так «пригнітили». І що тепер — коли є загроза, що сама Україна буде винесена за межі історії, а українці стануть знову зайвими на обширах історії.

А що ж, коли музей, коли саму пам’ять можна підтиснути будовою якого-небудь торговельного центру, що випрозориться поруч. Хто був у Єревані, той не міг не зачудуватись якоюсь грандіозною фараонською спорудою, що виросла впритул до музею Сергія Параджанова. Як це могло статися? А як у нас побіля самої Софії і Лаври повиростало щось ганебно-химеричне? Як у Москві не зуміли захистити музей кіно на чолі з Наумом Клейманом, одним із найавторитетніших істориків і музейників світу? До речі, Берлінський фестиваль відреагував на ситуацію з московським музеєм. Клейману вручили спеціальний приз «Золота камера», на спецпоказі було влаштовано перегляд фільму про музей і його засновника, багаторічного керівника. Який тепер уже ним не є...

Якщо навіть твердо окреслений історично-пам’ятливий простір, яким є музей, атакується армадами хамів і безбатченків, коли цивілізація тіснить культуру з її власної території, що станеться з Росією, а власне, з усім людством у вже недалекому майбутньому? Стежте за великим екраном — там іде робота з осмислення цих та інших колізій, які загрожують поховати наше спільне майбутнє.

Класикам — бій

Повернемось до підсумків Берлінале. Кращими режисерами, із врученням срібних ведмедів, було визнано польку Малгожату Шумовську за «чорну комедію» «Тіло» (справедливо, на мій погляд) та румуна Раду Жуде за картину «Aferim / Браво» (на мій смак, доволі посередня робота). До слова, Малгожата Шумовська є режисеркою-постановницею «Польових досліджень з українського сексу» Оксани Забужко у варшавському Театрі Полонія. Вона була хітом упродовж 8 сезонів.

Кращими акторами названі виконавці головних ролей в одному й тому ж фільмі «45 років» Шарлотта Ремплінг і Том Кортні.

Кращим сценаристом оголосили чилійця Патрісіо Гусмана, який водночас є і режисером конкурсної документальної стрічки «Перламутровий ґудзик». Прекрасна, глибока, філософська картина. Вона теж про долю людства, тільки в аспекті протистояння природи і цивілізації.

Ще одна чилійська стрічка, «Клуб» Пабло Ларраіна, отримала гран-прі журі, Срібного ведмедя. Історія «клубу» священиків, кожен з яких має невідмолені гріхи, має сильну соціальну та філософську підойму. Волна і в тому, що отакі «клубні формування» важко перемогти... Й виходить так, що не надто помітна на кінематографічній карті Чилі стала головним тріумфатором Берлінале. Отак, а ніби ж «зайвою» була на святі кінематографічного життя, такою собі Попелюшкою. Та запросили її на фестивальний бал — і, попри гарбузяну карету доставки і скромні вдягачки, чилійці вразили красою і чистотою кіноестетики.

Ще одна важлива нагорода — Срібний ведмідь (приз Альфреда Бауера) фільму, який відкриває нові перспективи, — поїхала в Гватемалу, її отримав дебютант Хайро Бустаманте за фільм «Вулкан Іксканул». Для мене особисто це ще знак підтримки певного жанрово-стильового напряму, яким є міфопоетичне кіно.

Гватемала, Чилі, Польща, Румунія, Росія (і Україна, хай і бічком, а все ж поруч) — вони визнані лідерами програми, яку було запропоновано цьогоріч у Берліні. Жаль, журі не помітило сильну картину італійки Лаури Біскупі «Вірна цнотливиця» про доволі захоплююче перетворення жінки на жінку (саме так, оскільки героїня, албанка, була вихована батьком як чоловік за своєю ментальністю). Непоміченими залишились і класики — ні Вернер Герцог («Королева пустелі»), ні Теренс Малік («Лицар кубків»), ні, зрештою, Пітер Грінуей («Ейзенштейн в Гуанахуато») не отримали нічого. Тим самим Берлінале ствердив свою прихильність до кіно немасштабного, зосередженого на аналітиці соціальних, психологічних та політичних збоїв в організмі людства.