Олександр Довженко. Ягідки кохання

(Й. В. Гете; один з епіграфів

до роману Ю. Яновського

«Майстер корабля»)

      Довгі роки по смерті Довженка, котра сталася 1956 року, всі тексти, що стосувалися його, перебували під чітким контролем Юлії Солнцевої. У тому числі й усе те, що стосувалося інших жінок, які були в житті митця. Вдова не пускала у світ інші образи, котрі могли затьмарити її саму, єдину і неповторну. Одначе вони були, ті жінки. І почати варто, власне, з першої дружини...

      У середині 20-х, коли подружжя ще жило у Харкові, сталася біда — захворіла Довженкова дружина, Варвара Крилова. Існують різні версії хвороби, одна з них така: під час катання на човні вона вдарила веслом по коліну, і згодом з ним почалися прикрі катаклізми. Поставили моторошний діагноз: туберкульоз кісток. Лікувати подібну хворобу в Харкові було неможливо. Довелося відправити Варвару до Криму, в санаторій. «Довженко, — описує той час Микола Бажан, — ходив понурий, похнюплений, незвичайно й небувало замкнутий у собі, у своєму горі, у своїй самотності, в неладі свого життя. Я і Стьопа, його найближчі сусіди, бачили тяжкий стан Сашка, намагалися його розважити, але без великого успіху» (Збірка спогадів «Полум'яне життя»).

      Як бачимо, Довженка пригнітила хвороба дружини. А ще — необхідність заробку грошей задля ефективнішого лікування. Повної ясності про те, що відбувалося далі, немає. Зрозуміло одне: хвороба прогресувала, з'явилися милиці, без них Варвара вже не могла пересуватися самотужки. А вона ж мріяла стати артисткою, і навіть у «Березолі» Леся Курбаса. Тепер на всіх надіях було поставлено хрест. Вочевидь, і на родинному щасті з Сашком. Вона ж його знала... Розуміла його мистецький егоїзм: задля свого покликання він готовий пожертвувати всім. Так би мовити, мета є все. Отож, за традиційною версією, Варвара благородно відпустила свого благовірного, аби не висіти каменем на його шиї, не перешкоджати поступові у світле й велике майбутнє.

      Олександр Грищенко, який добре знав Довженка (і якому, додам, важко довіряти повністю — надто вже белетризованими виглядають його спогади), подає це так: «Коли прощалися, Варя сказала: «Пригадуєш? Як сходилися ми, то умовилися так: житимемо вкупі, поки не надокучимо одне одному, поки почуватимемо потребу одне в одному. А як тільки в когось із нас не стане цієї потреби — не кривити душею, обов'язково признатися, хоча б іншому й гірко про те було слухати. Наша спільна доля вирішила це питання за нас і без нас. Значить, прийшов час нас роз'єднати. Я не нарікатиму на свою долю, бо вона, хоч і не навічно, була з'єднала нас» (Олександр Грищенко. «З берегів зачарованої Десни»).

      Варвара, за тим же Грищенком, виїхала на проживання до села Демидів у Київській області (на запрошення сестри) і працювала там вчителькою до самої смерті 1959-го року. Народила сина, Валерія Чазова, вже в 30-ті, котрого деякі усні версії потрактовують сином Довженка. Швидше за все, бажане видається за дійсне. Хоча то дуже прикрасило б легендарну Довженкову біографію. Хто ж не полюбляє отаких історій, коли палка романтична любов, потім розрив, і таємниче сходження, і дитя від заборонного вже кохання... Та все це, швидше за все, література, не більше того.

      Усе ж є щось недоговорене в от сьому поспішному розлученні Довженка з дружиною. Справді, вона не заперечувала проти того. А все ж таки щось тут не так. Ні до, ні після того нічого подібного за Довженком не помічалося. Не міг він отак запросто покинути в біді жінку. Сама Крилова у своїх спогадах (не певний, що вони опубліковані повністю) не говорить про це жодного слова. Доводилося чути про те, ніби Варвара зрадила тяжко чоловікові й відтак не могла змагатися і за його вірність. Нещодавно Роман Корогодський видрукував фрагмент невідомих досі спогадів Максима Вовченка «Яким я знав Довженка». Мемуарист оповідає, що восени 1920 року майбутній кінорежисер мав якісь тяжкі особисті переживання, якими, одначе, не ділився. «Я бачив, що Олександр тяжко переживає, а мовчить. Нарешті мені це надокучило. Я став на дверях і сказав: «Не випущу, доки не розкажеш, у чому справа. Сашко послав мене до чорта, потім розсміявся і заспівав:

Ой не шуми, луже,

Зелений байраче.

Не плач, не журися,

Молодий козаче...

      — Ти пам'ятаєш ту дівчину, Варю, що колись я тебе з нею познайомив? Так то моя наречена. Вона вчителька, в Житомирі. Була моєю нареченою сім років. А ось коли я хотів з нею одружитись — категорично мені відмовила. Сказала: — Я тебе люблю, але дружиною твоєю бути не можу. Не лай мене і не плач за мною.

      Причини — не сказала. Знаю лише те, що коли я був у Червоній армії і неподалiк від Житомира, то прокрався якось у Житомир, зайшов до Варі й застав у неї білого офіцера.

      Після цієї розмови Сашко приходив і, як і раніш, обов'язково лежав на дивані, але став не такий сумний і більш балакучий. Іноді приносив і читав мені листи, які одержував від Варі. Листи були повні ніжних слів і туги за Сашком. Мене це вражало і дивувало. Треба було думати, що причина відмови Варі була дуже серйозною.

      — Так любити, страждати обом і не побратися! Щось не звичайне, не природне,— говорив я (...).

      Якось знову прийшов Сашко, полежав на дивані й після нашої розмови на ту ж тему і на таке ж моє твердження відповів:

      — Цього не може бути — тепер це вже неможливо. Варя виїхала за кордон. З ким і як — не знаю.

      Скінчилося, як ми знаємо, одруженням. Потім хвороба Крилової і її виїзд до села. Довгі роки вони навіть не бачили один одного, одначе їхній шлюб офіційно не був розірваний — аж до 1955 року. Той же Вовченко описує свою зустріч із Довженком уже за кілька літ потому:

      «(...) я обережно запитав: — А де ж твоя Варя? Сашко нахилив голову і, не дивлячись на мене, тихо відповів: — Я з нею розійшовся. — Я зрозумів, що така розмова для Олександра буде неприємною, і ні про що більше не розпитував. Далі він дуже хвалив свою Юлію (Юлію Солнцеву. — Авт.), говорив, що вона дуже хороша як людина і як дружина і що він з нею щасливий» (Роман Корогодський. «Довженко в полоні»).

      Міг романтизувати всю цю історію сам Довженко (а він був фантазер і балакун, і частенько його «несло»). Міг, через роки, щось плутати мемуарист. Та й жанр надто підозрілий тут: вочевидь, авантюрний, у дусі тодішнього кіно. Візьмемо, до прикладу, текст самої Крилової. Ось як описує вона його перебування у Варшаві, роботу в Українському представництві: «Немало заважали йому в цій справі таємні поліцейські агенти, всілякі жандармські шпигуни, які стежили буквально за кожним його кроком. Ховаючись за рогами сусідніх будинків або маскуючись під випадкових перехожих, що байдуже простують вулицею, вони постійно чатували біля входу в представництво і ходили назирці за Олександром Петровичем по вулицях. Але, кмітливий, сміливий, спритний, він вислизав від переслідувачів, як риба, яку ловлять голими руками (...). Образно, з тонким гумором розповідав Олександр Петрович товаришам по роботі про свої «пригоди» («Полум'яне життя»).

      Ото ж то й воно, що «образно». Розповідь про «шпигунів», котрі ні на секунду не випускають з поля зору дипломата Сашка Довженка, це, вочевидь, чистісіньке кіно, витримане в авантюрному жанрі, котрий був таким популярним у 20-ті. Любов до цього жанру сам Довженко виявив у своєму повнометражному дебюті, фільмі «Сумка дипкур'єра» (1928 р.). Підкресливши це й тим, що сам зіграв одну з ролей.

      Набагато інформативнішим є, на мій погляд, інший текст, який подає Корогодський у своїй книзі. Йдеться про лист Довженка до актриси Олени Чернової (про неї — далі). Його не датовано, одначе немає сумніву (оскільки йдеться про роботу над фільмом «Арсенал»), що це 1928 рік. Він пише: «Она (Варвара Крилова.— Авт.) приехала совершенно неожиданно после полугода молчания. Две недели огромные костыли стояли передо мною, как жуткие призраки (звернімо увагу: блискучий і цілком експресіоністичний образ; костури постануть потім і в Довженковому фільмі «Арсенал». — Авт.). Я натыкался на них на каждом шагу. Я боялся прикасаться к вещам. Мне казалось, что от прикосновения они будут ломаться и деформироваться. Моя комната стала маленькой, тесной. А на кровати лежала моя жена Варя. Жалкая, измученная. Это был глубочайший абсурд, какой я когда-либо чувствовал в жизни. Мне хотелось выбежать на улицу и кричать громко: «Нет, это не она, она была совсем другая». Несчастье разлилось, как туман, в моей комнате.

      Мне было бесконечно жаль эту хорошую женщину. И ужас был в том, что мне ее было жаль. И многое другое. Ах, Олеся, милая моя мятущаяся девочка, какими словами и как говорить об этом. Любовь — не Жалость, долг, обязанность — да. А жизнь? (...).

      Бедная Варя. Она написала мне письмо. Она благодарит меня за то, что был я нежен и внимателен. Решила, что не будет писать мне больше. Потому что жизнь била ее карту и потому что я должен быть ничей. Бедная, бедная Варя. Она героически создавала себе милые противоречия в жизни, пока несчастье не внесло жуткое противоречие в ее жизнь» (Роман Корогодський. «Довженко в полоні»).

      Останні рядки і є ключовими. Вочевидь, Крилова належала до людей, котрі справді надто ускладнюють своє життя різнорідними і різнопорядковими умовностями і власноруч виробленими правилами. Щось було в їхньому житті таке, що справді не тримало їх міцно одне біля одного. Бо ж інакше якою виглядає поведінка Довженка: він покинув жінку в отакому стані. Одначе його не мучить совість, він охоче приймає тезу про те, що мусить бути «нічиїм» (переказуючи це іншій жінці, котрій хотів би належати). При цьому підкреслює: «Ни трусом, ни мерзким человеком я никогда не был». Якось не віриться, що вся справа в отому загадковому «білому офіцерові». І все ж чомусь Довженко був вільним у тому шлюбі від моральних зобов'язань, а головне — так само вважала і його дружина — от се єдина констатація, яку можна на сьогодні дозволити собі. Може, з часом віднайдуться нові свідчення чи документи, тоді й одкриється загадка.

      Тим часом «після трагічної розлуки з дружиною поруч із ним опинилася жінка, з якою робилося йому чимдалі порожніше й байдужіше. Треба було рвати усе заразом» (Александр Марьямов. Александр Довженко, 1968.). Про кого йдеться? Відомі два романтичних захоплення митця того часу. Перше — Іда Пензо, балерина, котра зіграла у Довженковому фільмі «Сумка дипкур'єра» (зіграла балерину, тобто її взяли в картину як типаж). Про цей, сказати б, «напівроман» можна прочитати в романі Юрія Яновського «Майстер корабля» (писався упродовж 1927—1928 років). Звичайно, це не мемуари, одначе тут досить точно (про це трохи далі) описано реалії і самого кінематографічного життя Одеси, і любовних почуттів, які спалахнули в магічному трикутнику: двоє чоловіків (Довженко і Яновський) та жінка (Пензо).

      «Біля вікна сиділа жінка — білоголова, стрижена, в англійській блузці, поклавши довгі ноги на стілець перед собою. Вона палила, дмухаючи у вікно, і ледве подивилась на мене (...). З нею мені захотілося погуляти по вулицях, міцно притиснувши до себе її лікоть. Вона трималася так, ніби їй шлейф несли пажі»,— так описує автор героїню роману на ймення Тайах (тут усі імена мають романтичне забарвлення), і ця «фотографія» практично повністю збігається з прототипом: досить передивитися епізоди «Сумки дипкур'єра» за участі Пензо.

      Прототипом іншого романного персонажу, режисера Сева, є сам Довженко.

      « — Провалили картинку, Сев?— сміюся я.

      — Іще й як провалив. З музикою і барабанами,— регочеться мій друг і луна йде коридорами, як у лісі (коли говорити не про романні, а житейські обставини, то йдеться про дебютний Довженків фільм, короткометражну комедію «Ягідка кохання». — Авт.). — Зате я тепер не провалю і не злякаюсь».

      Далі, до речі, розмова про море, котре Сев дещо несподівано порівнює з жінкою:

      — Море — це розпутна красива жінка, яка хвилює більше за всіх цнотливих голубок. Ця жінка лише збуджує жагу, вашу шалену пристрасть. Як перша знана жінка, вона ввижається вдень і вночі. Задовольняє один подув пристрасті, але викликає два інших. Ви бачите, що вона брудна, оця ваша любов, вона іноді дурна й жорстока, але ніяка красуня у світі не дасть вам стільки насолоди, бо вона є і залишається першою жінкою, першою любов'ю».

      Оскільки у «Майстрі корабля» надто багато збігів з реальністю як такою, можна запідозрити, що й тут письменник «близько до тексту» відобразив один із монологів Довженка. Хоча ніякій перевірці це не піддається. Відзначу тільки, що йдеться про «першу жінку» і першу любов, яка була «брудною», «дурною і жорстокою». З огляду на те, що трапилося у житті, може, слід запам'ятати ці слова...

      А далі в романі — про те, як Сев і Редактор закохуються в Тайах, от сю чарівну, загадкову жінку і балерину...

(Закінчення — у наступному номері)