«Шкарпеток не треба, вони не стріляють!»

...Тут немає поділу на чоловічу та жіночу роботу. Кожен просто робить те, що може робити в дану хвилину, годину, день. Хтось ріже старі простирадла на довгі смужки, хтось плете маскувальну сітку. Комусь треба пояснити переселенцям, чому зараз не можуть допомогти з одягом, та ще й так, щоб людина зрозуміла й не образилася. Лунає дзвінок — і хлопці зриваються: треба їхати на «Нову пошту» відправляти посилки бійцям і дитячим будинкам Донбасу. І так щодня.

Автомобіля свого не мають, зате чоловічі руки є. Вони роблять те, чого ніколи в своєму житті не робили. Хлопці й дівчата жартують, сміються, бо якби весь час говорили про війну — просто «знесло б дах». Вони розуміють одне одного, здається, з півслова. Волинський студент і краматорська домогосподарка, луцькі панянки в капелюшках і вчорашній донецький одинадцятикласник. Сьогодні вони — одна волонтерська родина. Поринувши в цю ауру волонтерського центру «Волинь SOS», мимоволі подумала: якби ж то нам такі взаєморозуміння й повагу, доброзичливість і відчуття єдності, які панують тут, та в усі двадцять три роки незалежності України! Не проросли б, може, так рясно зерна ненависті, не пролилася б кров, а Донбас не поринув би у пітьму братовбивчої війни...

Обіцяли зустріти салютом із автоматної черги

Поки чекаю керівника й засновницю ініціативної групи «Волинь SOS» Тетяну Должко, знайомлюся ближче з її помічниками-добровольцями. Микола — студент із Луцька, активно працює тут у вільний час уже кілька місяців. Світлана — мама двох діток, приїхала до Луцька з Краматорська. Чоловік відразу знайшов роботу, а вона, відвівши малюків у дитячий садок, приходить сюди допомагати волонтерам. Повертатися в рідне місто поки що не збирається, боїться за безпеку своєї родини. Є там люди, які обіцяли зустріти її салютом із автоматної черги за те, що продалася бандерівцям. Високий, із модним козацьким чубом, Вітя прекрасно розмовляє українською.

— Що, не схожий на донецького? — сміється щиро хлопець.

— У Віктора гарна родина, вони всі вболівають за Україну. Як і всі ми, — теж українською додає Світлана.

Щоправда, на мову в цій великій кімнаті, наповненій речами, ящиками, маскувальними сітками, взагалі ніхто не звертає уваги. Українська й російська звучать на рівних. Бо тут зрозуміли, що не мова розділяє людей і змушує їх вбивати одне одного.

До центру по обіді йдуть і йдуть люди. Місцеві й приїжджі, старі й молоді. Вітаються і мовчки стають до роботи. Жінка із сином-підлітком теж плете сітку, бо іншої роботи сьогодні немає. Аня тут — старожил, іще у травні приїхала до Луцька з дев’ятьма дітьми і чоловіком із Євпаторії. У Криму залишилася вся її та чоловікова родина. Брати, як вона каже, родом із радянських 80-х, в них і залишилися, тому підтримують російську анексію Криму.

— Як же ви наважилися поїхати на чужину з дев’ятьма дітками? Вам погрожували?

— Прямих погроз не було. Нам достатньо було того, що побачили. Псевдореферендум, брехня на кожному кроці. Я не хочу, щоб мої діти росли в країні беззаконня. Ось і все. Побули трохи в Києві, але в мегаполісі після маленького міста жити непросто. Згодом переїхали до Луцька й не шкодуємо.

Запал добродійництва не згас

Саме з такими вимушеними переселенцями з Криму, а потім і з Донбасу, луцька молода мама двох діток-дошкільняток Тетяна Должко й створила влітку 2014-го волонтерську групу «Волинь SOS». Почалося з того, що вона стала допомагати сім’ям переселенців облаштовуватися на Волині, шукала для них квартири, благодійників. Бо просто не могла залишитися байдужою до того, що відбувається в її країні, не могла не перейнятися людськими долями, зламаними жорстокою війною. Влітку я спілкувалася з Танею по телефону, вона бідкалася, що ресурси у волинян вичерпуються, що запал добродійництва згасає і що буде далі — просто не знає. 150 родинам вона допомогла облаштуватися на волинській землі. Частина з них повернулися додому. А потім переселенці, які залишилися у Луцьку, стали допомагати їй. Так народилася «Волинь SOS» і відкрилося друге дихання.

Ціле літо Таня відбігала з двома дітьми на свою роботу, яку ніхто не змушував її робити. Інколи домашні не розуміли: заради чого такі жертви? Дякувати, восени стало простіше, бо дітлахи пішли в дитячий садок, і в мами розв’язалися трохи руки. Кістяк її волонтерської групи — 20 студентів місцевого університету, з десяток лучан і п’ятеро переселенців. Хоча склад постійно оновлюється й поповнюється новими людьми. Важко перерахувати, чого тільки вони не передавали на схід, починаючи від продуктів, одягу, касок, берців, зимових комбінезонів до приладів нічного бачення, каліматорних прицілів тощо. У кімнатку, де оселилася їхня група, лучани зносять одяг для біженців, харчі для солдатів, теплий одяг, матеріали для маскувальних сіток.

...Ось і Таня, яку з нетерпінням чекають колеги. Маленька, худенька дівчинка, на вигляд майже підліток. І ця дюймовочка тягне на своїх плечах такий шмат роботи, що не всім чоловікам під силу!

— Ми покладаємося на звичайних людей. На плечах простих волинян усе тримається. Хто несе 10 гривень, хто тисячу. Хто скільки має і може. Ще дуже допомагає наша діаспора: з Нідерландів, Бельгії, Канади, Німеччини, Польщі, Італії, інших країн. Ми стільки всього отримали! У нас ці речі не залежуються, відразу відправляємо на фронт. Своєї техніки не маємо, але тримаємо зв’язок із нашими колегами, які при колесах і які їздять у зону АТО, або пересилаємо кур’єрськими службами чи передаємо через київських волонтерів. Ось учора, наприклад, отримали берці, одяг, саперні лопатки, спіднє — відразу відправили хлопцям. Із Ганновера привозили хірургічні засоби, шовний матеріал, перев’язочні матеріали, ліки — все на госпіталь віддали.

«У нас сьогодні єдине завдання — вистояти в цій боротьбі»

— Як вдалося вийти на діаспору?

— Ми їх не шукали. Вони самі шукають нас. Там готові допомагати, але дуже бояться потрапити на аферистів. Ми постійно викладаємо в інтернет звіти про використані кошти, куди й кому розподілили отримане. Це їм подобається. А ще в Європі далеко не всі розуміють суті нашої війни. Та що Європа, навіть наші громадяни не всі розуміють, що у нас сьогодні єдине завдання — вистояти у цій боротьбі. І тільки в єдності наша сила. Не може сьогодні бути байдужих. Волонтерський рух, на жаль, усе ще мало скоординований. Нам справедливо дорікають часом, що ми дублюємо одне одного. Якось морські піхотинці так делікатно просять: «Скажіть людям, хай вони гроші на що-небудь не витрачають. Не для себе просимо. Кіборгам передайте, бо ми за них дуже переживаємо». Інші телефонують і просять: «Не треба шкарпеток стільки. Вони не стріляють». Їм не вистачає прицілів, приладів нічного бачення, інших необхідних речей. Потреба в єдиному координаційному центрі назріла давно, щоб розподіляти пропорційно, що кому треба, в яких кількостях, щоб не було зловживань. На Волині ця робота ніби вже почалася, зустріч волонтерських організацій в ОДА була. Між собою намагаємося координувати зусилля. Наприклад, із групою «Поліські партизани» маємо гарні контакти і виручаємо одне одного. Якщо у нас є берці, а їм треба, ділимося, не тримаємо. Хлопці там працюють потужно, мають свій транспорт і часто нас виручають.

— Опікуєтеся тільки волинськими військовослужбовцями?

— Та що ви! Допомагаємо різним військовим підрозділам. Немає своїх і чужих. Є наші хлопці. Як можна передати передачу двом волинським морпіхам, коли їх у підрозділі 18 чоловік? Працюємо з військовими з Кіровограда, Вінниці, Сумщини, інших центральних і південних регіонів, де волонтерський рух через різні обставини все ж не такий потужний. Коли під Волновахою стояли наші, і там маріупольські хлопці були босі-голі, хіба можна було одягати своїх, а цих — ні? Наші хлопці вже трохи розбалувані увагою волонтерів, можна й так сказати. Зараз більше допомагаємо підрозділам, де волиняни й не служать. Особливо віддаленим блокпостам, куди волонтери практично не доїжджають. У тих, хто ближче до тилу базується, все є, а у віддалених точках не вистачає елементарних мийних засобів, змінної білизни, балаклави такі брудні, що пранню не підлягають, спалювати їх треба. Ще коли сніг, мороз, то не так одяг забруднюється, а коли відлига, бруд — катастрофа. Хлопці кажуть, що смердять, як бомжі, бо помитися немає де, білизни змінної теж. Просять вислати хоч один бушлат на всіх, щоб можна було до людей у місто ходити і не соромитися. Вони їздять у Лисичанськ, там місцеві допомагають їм із продуктами, і соромляться у такій формі брудній на людях з’являтися. Луцькі волонтери з «Поліських партизанів» налагодили пошив теплих комбінезонів, дуже зручних, у яких можна спати на морозі, як у спальниках. Пробували спати при мінус трьох — не замерзли. Коли були навіть тридцятиградусні морози, теж тепло у них було. Коштує один комбінезон 1500 гривень. Тепер просять їх, щоб був хоч один на підрозділ. Одягають по черзі, коли йдуть на чергування. У грудні ми зібрали 60 тисяч гривень, люди здали. Закупили 50 таких комбінезонів, відправили бійцям Нацгвардії, кіборгам, нашій 14-й бригаді. Днями 8 таких комбінезонів, куплених за кошти депутатів луцької міськради з фракції БЮТ, передали мінометникам. Зараз збираємо гроші на GPS-навігатори, ліхтарі, годинники, каліматорні приціли.

Поки розмовляємо з Танею, її мобілка не замовкає. Вона вибачається — треба їхати на «Нову пошту» відправляти посилки для дітей. Бійці попросили прислати дитячих речей — там, на війні, багато безпритульних дітей, якими ніхто не опікується. У когось батьки загинули, хтось запив, а в когось просто поїхав да, і вони подалися невідомо куди. Наші солдати малих годують, одягають. На різдвяні свята Таня з помічниками відправили туди подарунки. Тепер зібрала передачку на прохання бійців для дітлахів одного з місцевих жителів, в якого знищений будинок і він із трьома дітками, шести, чотирьох і двох років, живе в бліндажі й допомагає українським військовим. А ще просять назбирати одягу для дитячого будинку, особливо потребують взуття. Будуть шукати...

Сьогодні на їхньому фронті — свято. Сьогодні всі їхні підопічні у зоні АТО вийшли на зв’язок. А то п’ять днів телефони мовчали. Всі живі — і від цієї новини у волонтерів виростають крила...