Душу й тіло лікувати

Машина Берлінського кінофестивалю працює як годинник, відраховуючи дні, години і хвилини екранного часу. Ранок фестивальної середи розпочинається фільмом «Браво!» румунського режисера Раду Жуде. Анотація стрічки інтригує: «Валахія, початок ХІХ століття. Румунські князі повільно рухаються шляхом модернізації...» Просто дуже хочеться побачити, як ото вони «рухаються». Може, щось повчальне і для наших нинішніх, сказати б, «князів»?

Ой на ринку, на риночку...

Неодмінною складовою великих фестивалів є кіноринок. Берлін не є винятком — щороку торжище, на якому можна познайомитись із тим, що пропонує та чи інша країна. Саме країна, бо панує національно-територіальний підхід: ось вам Італія та її фільмова продукція, ось Бразилія, а ось і маленькі Словенія та Естонія... Багато літ підряд, обходячи фестивальні «прилавки», я неодмінно злостивився: України не було. Так, фільмів у нас було негусто, а хіба у словенців завізно? Одначе за будь-яких обставин нація просто зобов’язана показувати «товар лицем», лицем екранним. Лишень кілька літ тому нарешті спромоглися, і відтепер маємо такий собі фестивальний corner (куточок) у готелі Mariott.

Цього року було побоювання, що ніц, не буде нічого — фінанси співають кінороманси. Навіть для голови Держкіно Пилипа Іллєнка не знайшлося грошей для поїздки до Берліна, що виглядає все ж абсурдно — він мусить бачити те, що відбувається на великому фестивальному екрані. Одначе ж усупереч усьому український куточок на фестивальному базарі є! І навіть просторіший, аніж рік тому. З повним набором ринкової атрибутики: каталог українських фільмів 2014-15 років (включає і ті проекти, які ще в роботі), диски, всіляка інша атрибуція. Все ж знайшли гроші, і Національний центр Олександра Довженка зробив усе можливе, аби можна було побачити і почути українське кіно.

Працівниця Центру Олександра Миколишин познайомила мене та мого колегу Володимира Войтенка з роботою нашого стенду (це ще й так називається). Чи є інтерес до українського кіно? Є! На доказ того Олександра потрусила велику течку, де було чимало візиток: «Це тільки сьогодні, від ранку». А чим цікавляться, що пропонують? Цікавляться фестивальні відбірники — до України та українського кіно, з відомих історичних причин, сьогодні особливий інтерес. Цікавляться можливостями копродукції. З фільмів особливий інтерес викликає наша анімація. 70-хвилинний «Бабай», скажімо...

Одне жаль — саме за такого інтересу можливостей для співпраці майже не існує. Бо держава до краю обрізала підтримку українського кіно, що не має жодного виправдання. Якщо говорити про війну — то саме під час таких стресових подій люди потребують своє кіно. Своє про своє. Хрестоматійний приклад — як кіно в часи депресії 1930-х років витягнуло з психологічної прірви американський народ. Чи як кіно Британії та СРСР працювало на забезпечення переможного духу наших народів у роки вiйни. Треба нічого не розуміти в цьому житті, щоби робити те, що роблять наші правителі. Бо під гуркіт заборонного барабанного бою (все російське кіно — геть!) не всі помітили, як разом із тим заборонили і кіно українське. Бо ж минулорічні 24 мільйони (бюджет трьох серій російського серіалу) нічим іншим, як знущанням назвати не можна...

Отак, похнюпившись, iшов я із ринку-риночку, де торгують кінематографічним крамом.

Стрес плюс стрес, або Як повернути любов до життя?

У відповідь на мої кпини я знаю, що скажуть: а де у нас кіно, здатне розвантажувати психіку, передусім масову? Відповім так: воно є («Іван Сила» Віктора Андрієнка, «Поводир» Олеся Саніна та інші). Правда в тому, що такого кіно мало. Більше авторського, орієнтованого на інші цілі, головним чином мистецькі — подати реалістичний образ дійсності, одкрити мову реальності (нова мова в мистецтві зазвичай так і шукається)... І це авторське, таке, що майже неодмінно орієнтується на фестивальну кон’юнктуру, кіно часто відтворює драматично-похмуру картину життя. Така картина рідко викликає зустрічну хвилю уваги і поваги масового глядача, який понад усе прагне скинути із себе психологічну напругу буденного життя.

Конкурсна стрічка «Тіло» Малгожати Шумовської подає життєві колізії крізь таку собі оптику суворого реалізму — тут бід людських напхом напхано, одна на одній сидить і наступну поганяє. Хоча режисер одразу пропонує налаштуватися на комедію — тільки чорну. Перший епізод і налаштовує на похмуру сміхову гамму — повішеного поліцейські знімають із дерева, фотографують, описують. Коли ж переходять до інших слідчих процедур, «труп» зненацька піднімається і прошкує собі геть. Поліціянти не одразу й похопилися... «Живий труп» — звичний герой чорних (або чорнявих) комедій. Саме тут ми й знайомимось із героєм картини, прокурором (у цій ролі популярний, відомий нам ще від часів фільму «Чотири танкісти і собака», актор Янос Гаєс).

Потому інше знайомство — з лікарем-терапевтом Анною (Майя Остажевська), яка проводить заняття з дівчатами, що потрапили в психіатричну лікарню. Її метода — лікування душі через тіло, наповнення останнього новими звуками, шумовинням життя. Навіть агресією як каналом виходу психічної енергії. При цьому сама лікарка виглядає вкрай ексцентрично, їй би самій підлікуватись. Живе сама, з величезним собакою, з яким ділить ліжко. Підглядає за коханцями — помітно, що із заздрістю. Одна з її пацієнток — Ольга (Юстина Сувола), дочка прокурора. Дружина прокурорська, мати Ольги, пішла з життя, і це викликало в дівчини сильний стрес, пригніченість, агресію. Отак у єдиний клубок пов’язуються кілька життів...

Фінал трохи несподіваний і комедійний по-чорно-білому вже. Анна чує в собі здатність сприймати інформацію від мертвих. Власне вона знайомить зі своєю концепцією життя: мертвих треба сприймати як живих. У неї самої помер восьмимісячний син, і вона все здолала тієї миті, коли вирішила для себе, коли відчула — син є, він поруч... А тут якраз прокурор знаходить нібито листа від дружини. Довгий епізод, коли Анна намагається вийти на зв’язок із мертвою. Нічого не виходить. А у трохи цинічного по життю прокурора все це викликає напади сміху. Зрештою, і в Ольги так само. Анна зникає, і фінал у чомусь схожий на феллінівськi «Ночi Кабірії» — по драматичній безвиході героїня, через усмішку і нову віру, повертається до життя. Чи то душа звільнила тіло, чи тіло наповнилося душею — одначе ж добре скінчилося.

А що — польська режисерка запропонувала, хоча й не новий, але рецепт. Похмурі, навіть у чомусь трагічні обставини життя загортаються у жанровий згорток і в такому вигляді пропонуються публіці. І навіть критики під час прес-показу реагували доволі жваво. Попустило кожному.

Тонкощі гріховодства

Складніше з фільмом чилійського режисера Пабло Лераіна «Клуб». У ньому домінують похмурі реалії, сонце тут навіть не проблискує, море, біля якого відбувається вся дія, погрозливо накочується на берег. А чого веселитись? Кілька героїв стрічки — священики, які зведені в прибережну обитель разом, оскільки за кожним із них гріхи доволі мирського чину (гомосексуалізм чи педофілія; відомо, що католицький світ останнім часом стрясають скандали подібного типу). До цих гріховодників приставлена черниця, яка потому так само виявить своє почорніле нутро. За вказівкою пастора, що приїхав розібратися. Бо ж ще і труп намалювався по ходу справи. Священиків провокує бомжуватого вигляду Сандокам, йому назустріч виходить один із священиків і — стріляється. Уже потім Сандокам пояснить: самовбивця був його першою любов’ю, з ним був перший сексуальний зв’язок...

Пастор провокує на вбивство собак і нову кровожерну драму, тим самим висвітлюючи глухий кут і відсутність можливості якогось позитивного вибору. З тим інспектуючий служитель Бога і від’їздить, звільняючи грішників від щоденного обов’язку одкривати душу. Бо ж вони самі не звикли того робити, і, може, цим і пояснюються їхні біди — невмінням рефлектувати, знаходити пояснення своїм потаємним бажанням. Така собі точка полегшення і для глядачів, які — преса в даному випадку — по-різному прийняли фільм. Хтось завчасу пішов, iз роздратуванням, а інші влаштували доволі бурхливу овацію. Яку від журналістів почуєш далеко не завжди.

Успіх мав й інший чилійський фільм, включений до великого конкурсу, — документальна картина «Перламутровий ґудзик» Патріціо Гузмана. Неігрова стрічка в чомусь — стилістично — перетинається з фільмом «Кубок лицарів» Теренса Маліка. Своєю філософічністю, своїм універсалізмом у баченні і потрактуванні природи, природи як Космосу. Поки що найвищі бали критиків журналу Screen International у цього фільму. Документальний фільм отримав шанси перемогти у конкурсі ігрових стрічок.