«Не впасти у відчай допомогли діти»

Жительці Черкас Емілії Анатоліївні Фоміній виповнилося 77 років. Вона все життя пропрацювала друкаркою на одному з підприємств міста, виростила трьох синів, один із яких їй не рідний, замінила внучці матір і нині опікується двома правнуками. А загалом у пані Емілії шестеро онуків і сім правнуків. Коли уся ця родина збирається в її оселі, Емілія Анатоліївна почувається по-справжньому щасливою. Хоча так у її жіночій долі було не завжди. І вистояти в складних життєвих ситуаціях цій жінці допомагали неабиякий оптимізм та душевна доброта.

«Не раз попереджала невістку: не довіряй подругам»

...Двері квартири пані Емілія відчиняє сама. Поруч, тримаючи у руках іграшковий автомобіль, стоїть маленький хлопчик. «Це мій правнук Матвійко», — пояснює пані Емілія і гладить малого по білявому чубчику. «Скільки тобі років?» — запитую хлопчика та вручаю йому пакет із гостинцями. «Чотири!» — малюк ставить на тумбочку свою машинку та бере солодощі. «А коли буде п’ять?» — цікавлюся. «А коли не буде чотири!» — не моргнувши оком випалює у відповідь Матвійко, і ми з Емілією Анатоліївною не стримуємо сміху від такої дитячої безпосередності. «Він у нас із почуттям гумору!» — хвалиться кмітливим правнуком бабуся Емілія.

Вона розповідає, що майже двадцять років разом із нею у цій оселі живе онука Катя. Коли вона вийшла заміж, то їхня родина збільшилася — у трикімнатній квартирі тепер мешкає її чоловік Олександр та двійко малих правнуків — чотирирічний Матвійко і семирічна Леся. Каті торік виповнилося 28 років, але з десятирічного віку мамою для неї стала бабуся Емілія.

«Коли моя невістка Іра померла від важкої хвороби, я оформила опікунство над онукою», — із сумом розповідає пані Емілія. «Взагалі, — уточнює вона, — Катю збирався забрати у свою нову родину її батько, мій середній син Олег. Але дівчинка навідріз відмовилася їхати до нього у Київ, бо звикла жити поруч зі мною».

Жінка пригадує, як син уперше привів до них Катрусину маму — Ірину, вона тільки закінчила університет у Києві і приїхала працювати вчителькою в школу. Молоді були знайомі всього кілька днів і вирішили одружуватися. Емілії Анатоліївні невістка припала до душі, вони чудово ладили.

«Коли Катруся росла, Олег працював у Києві на будівництві і вдома бував тільки на вихідних. Тож ми з Іринкою вдвох опікувалися немовлям», — пригадує пані Емілія. Вона каже, що з того часу серцем прикипіла до внучки, ніби до власної дитини. Разом з невісткою і пелюшки прала та прасувала, і візочок на прогулянку виносила, і сиділа біля ліжечка, коли дитина хворіла.

Ірина, наголошує Емілія Анатоліївна, була добра душею і дуже довірлива. В Києві у неї залишилася університетська подруга Олена, була вона незаміжня, тож Ірина не раз просила чоловіка допомогти подрузі у хатніх справах, коли та одержала квартиру.

«Я попереджала Іру: не можна так сліпо довіряти подругам. Але вона на те не зважала, бо ж дружили з Оленою усі роки навчання», — ділиться жінка. Пані Емілія ніби у воду дивилася, бо вже через певний час між її сином та невісткою ніби пробігла чорна кішка. Навіть у вихідні, коли Олег приїжджав додому, вони сварилися, чого раніше ніколи не було. А одного разу він просто не приїхав, пояснивши по телефону Ірині, що йде жити до Олени.

Та новина стала ударом не лише для Ірини, а й для самої Емілії Анатоліївни. Вона довго не могла пробачити синові такий вчинок. Уже коли Олег офіційно розлучився, оформив шлюб з Оленою та коли у них народився син Ігор, стосунки налагодилися.

Ірина ж із Катрусею жили у її квартирі ще півроку, а потім винайняли житло. Через пару років невістка вдруге вийшла заміж, але про свекруху не забувала — приходила у гості, доручала забирати Катрусю з садочка та школи, віддавала малу на вихідні чи свята.

«Забігла до спальні і побачила у ліжку чоловіка з подругою»

«Ми були з Іриною подругами. Я розуміла її чудово, бо в моїй жіночій долі теж не все йшло гладенько. У 18 років закохалася до безтями, завагітніла, а потім дізналася, що у мого обранця я не одна «кохана», — зізнається пані Емілія. Такої підступної зради вона не пробачила. Зібрала свої речі й поїхала з рідного райцентру у Вінницькій області до Черкас, де жила її тітка Ніна. Саме вона й допомогла Емілії облаштуватися у незнайомому місті — знайшла роботу, підтримувала в період вагітності та пологів.

Первістка Емілія назвала Володимиром. Коли хлопчикові виповнився рік, вона вийшла на роботу. Там, на рідному заводі, зустріла свого другого чоловіка Миколу. «Він був старший за мене на чотири роки і підкупив своєю добротою та увагою. А ще тим, що знайшов спільну мову з моїм сином», — пригадує минуле Емілія Анатоліївна.

Коли Володі виповнилося два роки, жінка вдруге вийшла заміж. З Миколою, наголошує, з перших днів спільного життя почувалася, наче за кам’яною стіною. Через два роки у них народився спільний син Олег. Емілія подумки раділа, що в її житті все добре. «У мене була хороша робота, сини підростали, на підприємстві нам дали цю квартиру, тож я була щасливою жінкою», — згадує ті часи Емілія Анатоліївна, але голос її при цьому звучить не зовсім радісно. Бо щастя тривало недовго — за кілька років його зруйнувала чоловікова зрада.

«Якось відвезла синів на літо до своєї мами, а додому повернулася на день раніше», — згадує пані Емілія. У Черкаси повернулася на світанку, щоб не будити чоловіка, відкрила квартиру власним ключем. А коли зайшла у коридор — отетеріла: побачила босоніжки та сумку подруги й колеги Світлани. «Я забігла до спальні й побачила Миколу та подругу, з якою дружила не один рік, у нашому ліжку»... Через місяць вони з Миколою розлучилися.

«З роками шкодувала, що не закрила очі на чоловікову зраду. Він просив пробачити його, але ж я була тоді молода та «гаряча», — зізнається тепер жінка. Микола пізніше вдруге одружився, та життя у новій родині не складалося. Дітей у нього більше не було, тож він допомагав Емілії піднімати на ноги Володю та Олежку. А за кілька років раптово помер від інфаркту.

Не знайшла свого щастя у новому шлюбі і пані Емілія. Зі своїм третім чоловіком Андрієм вона познайомилася у поїзді, коли поверталася від матері. Волею долі вони опинилися в одному купе. Андрій їхав до Черкас із трирічним сином Артемом. Коли розговорилися, то з’ясувалося, що їх об’єднує не лише минуле, яке принесло розчарування, а й сьогодення. Адже дружина Андрія залишила його з малим сином і поїхала до столиці з новим коханим.

«Мамочко, ти мені найрідніша»

«На прощання ми обмінялися телефонами, і вже незабаром Андрій подзвонив та запросив мене на побачення. Зустрічалися пару місяців, а потім офіційно оформили стосунки», — зазначає пані Емілія.

Як і в шлюбі з Миколою, наголошує жінка, спочатку в них з Андрієм також усе було гаразд. Артемко почав називати її мамою, а старших Володю та Олега вважав братами. Та з часом пані Емілія стала помічати, що її чоловік не зовсім байдужий до спиртного.

«Я старалася боротися з алкогольною пристрастю чоловіка. Спочатку розмовами, потім умовляла його, зверталися до лікарів. Це допомагало — одного разу він не пив більше трьох років», — важко зітхає Емілія Анатоліївна. А потім, каже, знову зривався. Жінка кілька років терпіла пияцтво чоловіка, а коли терпець урвався, сказала, що подає на розлучення. Андрій знову обіцяв їй, що згоден пройти чергове лікування у нарколога. А наступного дня, коли жінка повернулася з роботи і зайшла до квартири — не впізнала її. Все навколо було розкидано й потрощено — меблі, посуд, люстри, дзеркала. Від побаченого вона трохи не збожеволіла. Сиділа на стільці й не знала, що їй робити далі. «Отямитися допоміг телефонний дзвінок. На тому кінці дроту сказали, що Андрій потрапив під поїзд», — важко зітхає моя співрозмовниця.

Так вона залишилася вдовою з трьома дітьми. І саме вони, діти, допомогли не впасти у відчай. Лише раз трапився інцидент із Артемом. Він тоді навчався у медичному училищі і прийшов додому о четвертій годині ранку та ще й напідпитку. А коли Емілія Анатоліївна зробила йому зауваження, сердито закричав: «А хто ти мені така, аби вказувати? Ти не моя мати!». Ті слова вибили її з колії. Вона зрозуміла, що «добрі люди» нашептали Артему, що вона йому не рідна. Було образливо, адже вона старалася бути хлопцю рідною матір’ю і була переконана, що їй це вдалося.

З Артемом вони не розмовляли тиждень. А одного вечора, коли Емілія Анатоліївна повернулася з роботи, ще в коридорі почула, як із кухні апетитно пахне смаженою картоплею. З кухні вийшов Артем і сказав: «Мамочко, вибач мені, ти найрідніша для мене людина!». Більше в їхньому житті ніколи не було непорозумінь.

«Артем нині живе у Києві, він технічний директор приватної фірми. У нього два сини і три онуки. Там же оселився й Олег, у нього з Оленою син, який недавно одружився», — пояснює мені Емілія Анатоліївна. Каже, сини з родинами часто приїздять до неї. Найстарший Володимир мешкає в Черкасах, він теж одружений, має доньку, сина та двох онуків.

«Володині діти та онуки у нас із Катрусею часті гості. Вони живуть у нашому мікрорайоні, тут рукою подати», — підсумовує Емілія Анатоліївна. І додає, хоч життя складалося непросто, але нині велика родина робить її щасливою і додає сил.