Зірки і терни Петра Ротача

«Я впень був нищений не раз, та скрес з любові до Вкраїни» — такий підзаголовок має книга Юрія Антиповича про Петра Ротача. Він, остарбайтер, тікав з неволі, але його спіймали, в гестапо побили до непритомного стану. «Щось подібне повториться уже, як повернеться в Україну. Слідчий районного відділення МДБ кричатиме: «Лицом к стенке! Говори правду» і триматиме наган біля Петрової потилиці, а в хлопця — мурашки по спині. Почерки сторожових псів обох тоталітарних режимів не дуже різняться», — читаємо в книжці Антиповича про поета.

Враження назавжди

Для силоміць вивезеного в роки Другої світової до Німеччини Ротача першою літературною гаванню став двотижневик «Дозвілля». Редактором цього часопису був Свирид Довгаль, який підтримував здібну «острівську» молодь. До таких належали Михайло Іванченко, Йосип Дудка, Леонід Полтава (український поет і прозаїк, публіцист і громадський діяч, що після Другої світової війни емігрував за кордон) і, звичайно ж, Петро Ротач. Навколо цього видання гуртувалися багато українських письменників з другої хвилі еміграції, зокрема і Юрій Шевельов. Михайла Іванченка і Петра Ротача оцінили як яскравих особистостей у часи української незалежності.

Долю віршів головного героя книги Юрія Антиповича великою мірою визначив Голодомор 1933 року: пізніше в автобіографії Петро Ротач занотує: «На нашому маленькому цвинтарі ховали, а точніш, загрібали в яму невідомих людей, які звідкілясь сюди заходили і, знесилені, вмирали на дорозі або на городах. Там я побачив, як заштовхували лопатою (не влазила в яму) пухлу ногу покійника, і ця картина все життя стояла перед моїми очима, пригнічуючи свідомість». Маючи вразливу душу й талановите перо, Петро Ротач описував ту наругу над Україною у вільних українських часописах Праги й Плауена — місті його невільничої юності. Згодом Ротач надрукує своє оповідання про голод 1933 року «Вони приходили знову» під псевдонімом Петро Самотній. Невдовзi молодого поета залучать до газети «Земля», яку редагував Григорій Костюк, і він присвятить кілька теплих сторінок цьому талановитому поетові у книжці спогадів «Зустрічі і прощання», яка вийшла 1998 року в Едмонтоні.

«Життя крутило, як «ГБ» хотіло»

Повернувся в Талалаївку, рідне село, до якого так рвалася його душа, а там уже гуляла «чорнуха»: мовляв, за кордоном Петро друкував антирадянські твори... Попри всі труднощі, закінчив Полтавський педагогічний інститут, де був короленківським стипендіатом… Крок за кроком Юрій Антипович досліджує життя свого героя. Ось він 1964 року заходить до редакції газети «Комсомолець Полтавщини» й натрапляє там на список літераторів, яким заборонено друкуватися в засобах масової інформації. Серед них — і він. У грудні 1969 року Ротача запрошують до Полтавського інженерно-будівельного інстититу на посаду старшого викладача російської мови й літератури, а через півтора місяця в обласній газеті «Зоря Полтавщини» з’являється стаття «Чортополох», де його звинувачують у тому, що «Самотній-Ротач у 1943 році друкує один за одним свої опуси — «За що?», «Сумне дитинство», «Мені нагадує», «Розкуркулення» та їм подібні. У них автор обливає помиями з кухні жовтоблакитників Радянську владу і ленінську політику Комуністичної партії. ...У нарисі «За що?» Самотній у кривому дзеркалі показує перехід села на шлях соціалістичного розвитку, оплакує куркулів, позбавлених землі, — основного засобу експлуатації — на основі суцільної колективізації». У ті часи це були серйозні звинувачення, які перекривали всяку можливість хоч десь надрукуватися. Стаття «Чортополох» вирішила і долю «Словника «Літературна Полтавщина», який друкувався в «Архівах України». Друк припинили, редактора Івана Бутича звільнили.

А Ротачеве життя тривало далі. «Знімали з однієї посади — шукав іншу. Був шкільним учителем, кореспондентом радіо, працівником обласного управління культури, помічником бібліотекаря, знову викладачем — у будівельному інституті. «Життя крутило, як «ГБ» хотіло...» Однак протистояти «компетентним органам» не переставав. Один у полі — також воїн. Нехай зовні тихий та спокійний, але ж у нього є зброя — слово! Писав вірші, друкувався під псевдонімами. Листувався з багатьма цікавими людьми. Передусім із багатьма репресованими, а потім реабілітованими письменниками, із закордонними колегами», — читаємо в книзі Юрія Антиповича. Листувався і з Максимом Рильським, і листи ті передав до музею поета в Києві.

Відмова і визнання

Наприкінці 50-60 років зацікавлюється краєзнавством. І пише вірші. Ось такі:

Дорікати ворогам не стану

І прокляття не пошлю комусь.

Лиш тобі одній, Землі коханій,

З вдячністю й лобов’ю поклонюсь.

Душевні муки не відібрали в нього титанічної працездатності. Про свої стосунки з «органами» Ротач розповідає в автобіографічному есе: «Відтоді я відчув постійний нагляд КДБ, здійснюваний полковником О. С. Кисельовим. Він щомісяця викликав на розмову, схиляючи при цьому до співпраці з органами. Це був розрахунок на моральний злам. Обіцяли взамін цього зняти заборону друкуватись. Я відповів: «Нехай краще інші стежать за мною, аніж я за кимось».

І це при тому, що портрет дружини Ротача красувався на дошці пошани в центрі Полтави. У 1992 році Петра Ротача приймають до Спілки письменників, і тут виявилося, що йому, на відміну від інших, було що витягати з шухляд. Людина винятково широкої ерудиції, він був найвидатнішим літературним краєзнавцем на Полтавщині. Близько 50 років досліджував зв’язки Шевченка з Полтавщиною, і підсумковою працею стала енциклопедія «Полтавська Шевченкіана» у двох томах. Автор 20 різножанрових книжок, Петро Ротач став символом сили українського духу.

Він листувався з Йосипом Дудкою та іншими подвижниками, у яких не так щасливо склалася творча доля. Трохи про цих обдарованих людей. На 92 році життя в селі Гусаковому на Звенигородщині помер Михайло Іванченко, багатолітній в’язень сталінських таборів. Його збірки поезій: «Полтавський квіт», «Осінні чресла», «Крицеве стремено», а також прози: «Новели з неволі», «Остарбайтерський вир», «Дивосвіт прадавніх слов’ян». Він ще за життя удостоївся премії імені Василя Симоненка та премії Юрія Горліса-Горського.

У Йосипа Дудки за життя не вийшло жодної книжи — тільки після смерті. Тепер у школі, де він викладав російську мову й літературу, дістаючись туди довбанкою через Сулу, працює музей, яким опікується заслужений педагог України, поетеса Тамара Марченко.

Чи судилося що?

Все негода надворі,

все щось доля недобре пряде.

Не вписався в єдиному хорі

ані тут, ані там, аніде!

Може, й краще не зрадити ліри,

не схилить голови таки вниз...

Й до останнього подиху вірить,

що й тебе зрозуміють колись...

p.s. Вкотре себе запитаю, як такі люди талановиті, що стали честю і совістю нашого часу, опинилися на літературних маргінесах?..

ДОВІДКА «УМ»

Петро Ротач

Народився 24 січня 1925 року на хуторі Калениківщина Талалаївської волості Роменського повіту на Полтавщині (нині Чернігівщина). Перші його вірші були надруковані у районній газеті, коли йому було лише 15 років. Сімнадцятирічним, 1942 року, був вивезений на роботу до Німеччини, де як остарбайтер працював до звільнення у 1945 р. У 1943—1944 роках, завдяки знайомству з групою української творчої інтелігенції, духовно прилучився до українського руху. Продовжив свою творчу діяльність, публікуючи вірші та оповідання про розкуркулення і голод 1933 року (часописи «Пробоєм» (Прага) та «Дозвілля» (Німеччина), газета «Земля» (Плауен, Саксонія)).

У травні 1945-го з англійської зони окупації потрапив до Радянської армії, був приписаний до запасного полку і два роки служив на території Румунії.

Після повернення на Батьківщину протягом сорока років перебував під постійним наглядом: МДБ, а потім КДБ. Ці органи заважали отримати освіту, обрати місце роботи, займатися літературною творчістю, науковою діяльністю і забороняли видавництвам відкрито публікувати його твори та статті у вітчизняній періодиці. Можливість безперешкодно публікуватися з’явилася лише з 1987 року.

1951 року закінчив учительський, а у 1954-му — педагогічний інститут у Полтаві.

Працював на різних посадах. Після виходу на пенсію (1985) присвятив себе літературній та науковій праці. Мешкав у Полтаві. Лауреат низки літературно-мистецтких премій.

З проголошенням незалежності України він видав 25 книг (поезія, проза, літературознавчі студії, есе). Обраний членом Національної спілки письменників України 1992 року. Стали бестселерами його поетичні збірки «Що збулось, що не збулося», «Крізь роки болю і надій», літературознавчі праці «Біля гнізда соловейка», «Поклик через століття» (про Івана Котляревського), «Рядки за рядками, літа за літами... Статті. Дослідження. Спогади», літературний календар Полтавщини. «Колоски з літературної ниви» (понад 130 імен відомих і маловідомих, репресованих або просто забутих українських письменників ХІХ—ХХ століть). «Від Яготина до Полтави: Тарас Шевченко і Полтавщина».«Поет із роду Боровиків: Матеріали до біографії Л. І. Боровиковського» (Полтава, 2003), «Священні місця Полтавщини. Дві літературні поїздки: Гоголівський край. Гадяч. Зелений Гай Лесі Українки» (Полтава, 2004).

Особлива заслуга Петра Ротача — створення енциклопедії «Розвіяні по чужині. Полтавці на еміграції». Він повернув читачеві материкової України імена Івана Багряного, Василя Барки, Юрія Горліса-Горського, Михайла Ореста, Дмитра Нитченка та його славної доньки Лесі Богуславець, Олекси Ізарського, Ігоря Качуровського, Олекси Веретенченка, Юрія Клена, Григорія Костюка, багатьох інших лицарів Українського Слова, які змушені були емігрувати з рідної землі й творчо працювали для її визволення на чужині.

Помер 2007 року в Полтаві, у віці 82 рокiв.