Чому Сталін?

Днями у Мінкульті відбулася нарада, на якій директорів національних музеїв і заповідників просили оновити експозиції, переглянути тексти екскурсій, бо події на сході — це наслідок відсутності культурної політики в країні у глобальному сенсі, і застарілі радянські експозиції в українських музеях — в локальному. «УМ» вирішила провести ревізію по музеях і з’ясувала, що проблеми є, і то чималі. Десятки краєзнавчих та історичних музеїв грішать радянщиною. Але якраз заповідників і національних музеїв це стосується найменше. Та Міністерство культури береться за перезавантаження лише найбільших установ, а музеї по регіонах залишає напризволяще.

Начальник відділу музейної справи у Міністерстві культури Марта Лопатій пояснила «УМ», що «наповнення музею — прерогатива колективу». «Ми не маємо законних підстав втручатися у їхню діяльність. Ми відповідаємо за збереження спадщини, щоб усі експонати були опубліковані. Щодо наукового, змістового наповнення, то науковці подають концепції на науково-методичну раду, і вона визначає композицію музею. Реекспозицію здійснюють самі заклади, — каже Марта Лопатій. — Зараз в уряді активно говорять про децентралізацію влади. Керівники відділів культури на місці мають проводити розмови з музейниками, переймати досвід з Європи. Якщо немає коштів на поїздки у провідні музеї, можна запрошувати гостей, приїжджати на зустрічі в міністерство. Недавно у нас були поляки і розказували, як у них працюють музеї».

Та чи під силу місцевій владі вплинути на музеї, в яких розказують брехню і спотворюють історичну правду? Мінкульт цього питання не враховує. У них і без регіонів є чим зайнятися.

Романтизм комунізму ніхто не відміняв

Кілька років тому ще тодішній Прем’єр Азаров відкрив у Миколаєві обласний краєзнавчий музей на базі пам’ятки національного значення «Старофлотські казарми». За роки незалежності це найбільший, наймасштабніший музейний проект. Азаров тоді всіх втішив, що через експозицію відвідувачі мають змогу ознайомитися з історією України, починаючи від скіфів і до сучасних років. Історик і журналіст Вахтанг Кіпіані теж відзначив, що музей розкішний. Експозиція, як і годиться, починається з Ольвії, яка принесла культурний розвиток на Миколаївщину. «Та перед початком Ольвії на цілу стіну висить велетенський Сталінський указ про створення Миколаївської області. Все, що бачить відвідувач, це Сталінський указ. А далі вже Ольвія, флот, Микола Аркас», — каже Кіпіані. І з ним важко не погодитися.

Історик Ігор Щупак довгий час працював над створенням Всеукраїнського центру вивчення Голокосту «Ткума» у Дніпропетровську. Відповідно, як майбутній музейник, він побував у десятках музеїв по всій Україні та за кордоном. Вивчаючи досвід колег, пан Ігор помітив кілька тенденцій. «Музеї є у кожному місті. Вони мають різний статус і завдання. Є традиційні державні краєзнавчі музеї. Є спеціалізовані, присвячені певній темі. Є музеї, які створені нещодавно. Наприклад, музей Голодомору в Києві, музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові. Зрозуміло, що вони створювалися вже на основі нової методології. Та якщо «старі» музеї були радянськими, їх відповідно змінили. І те, яке обличчя музей має сьогодні, залежить від керівництва, співробітників, від суспільно-політичного, ідеологічного, морально-етичного становища, яке є в тому чи іншому регіоні. Тож музей Львівщини принципово відрізняється від музею Луганщини», — ділиться з «УМ» Ігор Щупак.

«На сході України практично всі музеї мене дуже вразили. Надто мало що змінилося з радянської доби. Це не стосується того, що відображається, а того, як побудована експозиція. Тобто, і сьогодні цікавим для глядачів буде відображення радянської доби, чи діяльностi когось із радянських керівників. Та головне — як це показувати, на що звертати увагу.

Крім того, зрозуміло, що не можна продемонструвати все. Немає жодної книжки, яка б висвітлила повністю певний історичний проміжок часу: чи то радянської доби 1930-х років, чи то Другої світової, післявоєнні роки і аж до 1991-го.

Ще важливо зважити на те, які використовуються форми подачі інформації в музеї. На жаль, дуже часто це старі стенди, зі старими текстами, старі вітрини. Це обумовлює матеріальний стан музею. Вони не можуть зробити те, що роблять музеї передових країн, які стають центрами культури.

І все ж, головним є те, як ці унікальні речі подаються», — підкреслює історик.

За його словами, у кращому випадку радянська доба подається у констатуючому плані. Це опис народного господарства, розповіді про передовиків виробництва. У гіршому — як воно висвітлювалося ще за радянської доби. Дивлячись на експозиції, вiдчуваєш ностальгію деяких музейних працівників по радянщині. Вона має соціально-психологічні передумови. Для старших людей, які працюють у музеях, радянська доба — це час, коли вони були молодими, любили та їх любили. Коли відчували впевненість у завтрашньому дні, було гарантоване майбутнє, зарплати і соціальні блага. Це, звичайно, позитивно. Людська пам’ять є такою, яка забирає все негативне і залишає лише світлі спогади. Люди не пам’ятають про приниження у радянському «сервісі», якщо взагалі про сервіс можна говорити. Не згадують, як примушували йти на «добровільні» заходи; не пригадують, що не могли купити елементарні речі, необхідні для життя.

Так, були люди, які вірили у комуністичне життя. Та варто враховувати, що тоді одне говорили на зборах, інше — на кухні. І ось маємо — у деяких теперішніх музейних працівників, екскурсоводів утворилися дуже суб’єктивні уявлення про радянську добу, з якими вони діляться з усіма відвідувачами, підносячи це як «історичну правду». А можливо, цим музеологам часто просто не хочеться щось змінювати ні в музеї, ні в своєму житті.

«А что, вы не знаете о роли этой личности в истории?»

«Один музей у Краснодоні на Луганщині вразив тим, що їм вдалося не змінити практично нічого не тільки після Брежнєва, а й після Сталіна. Так, у всіх нас є історичні міфи. Колись були міфи про Велику Вітчизняну війну, про керівництво Комуністичної партії. Є новий міф про бій під Крутами, про Голодомор. Варто підкреслити, що історичний міф — це не є неправда, але це — наше власне уявлення про події, які відбувалися.

Зараз формується міф про російсько-українську війну на сході. Один історичний міф складається на великій Україні, інший — на Луганщині та Донеччині.

Коли міфи відірвані від історичної правди, то це брехня та облуда. І, на жаль, ідеологізована неправда відображалась в музейних експозиціях, наприклад, у Краснодоні. Там показують боротьбу підпільників під керівництвом Комуністичної партії... Так, є міф про «Молоду гвардію». Правдою є те, що молоді люди намагались боротися проти нацистського окупаційного режиму. Правда, що багато героїв були жорстоко знищені гітлерівцями. Але ця правда помножується на вигадані історії... Наприклад, екскурсовод розповідає, що молодим хлопцям стало відомо, що буде їхати німецька автівка зі зброєю до Краснодона. Молоді антифашисти вирішили захопити цю зброю та використовувати у підпіллі. Я запитую: «Якщо це молоді хлопці, звідки вони могли дістати ту секретну інформацію?» Та екскурсовод упевнено каже, що «у них були канали інформації. Але в автівці, коли її захопили підпільники, замість зброї виявилися подарунки для німецьких офіцерів». Насправді ж хлопці грабували автівки. І коли вони захопили те, що призначалося для німецьких офіцерів, — нацистські спеціальні служби вирішили тих хлопців знищити. Це була справа не політична. Так, хлопці справді були проти нацизму, вивішували червоні прапори. Та про них розказують фрагментарно і до правди додають радянські вигадки. Не дають читати документів, на яких побудована екскурсія, — натомість пропонують прочитати художню книгу... Напівправда, ідеологізація історії — це біда України», — пояснює Ігор Щупак.

Історик розповів також про один музей у Луганську, де велика експозиція присвячена колишньому міністру МВД СРСР Миколі Щолокову (мовляв — «гарна людина, її ні за що зняли»). Екскурсовод акцентувала на тому, що він багато зробив для розвитку кіно. Поруч із портретами Щолокова висять портрети Брежнєва, Сталіна, екс-міністра Захарченка, який рік тому втік до Росії...

Зрештою, експозиції можуть бути присвячені чому завгодно. Цікавою є, наприклад, роль Компартії під час війни. Суть у тому, як це подається, чи це іконопис стосовно тих людей, чи історична правда.

В іншому луганському музеї, де демонструється історія підприємства з XIX століття і по сьогодні, Ігор Щупак побачив експонати часів Миколи ІІ, Леніна, Хрущова, Брежнєва. Та над усіма світлинами й експонатами висить один портрет — Сталіна. Історик поцікавився, чому «над усім» висить саме цей портрет, а не, скажімо, царя чи іншого лідера, за часів яких підприємство існувало. Чому саме Сталіна? «А что, вы не знаете о роли этой личности в истории?» — здивовано запитала працівниця музею в пана Щупака.

«Якщо свідомість у людей не змінилася з радянської доби, то є ностальгія за державою, яка має забезпечити всіх людей, натомість усі люди мають бути підпорядковані державній машині. Люди існують для держави, а не вона для них. Якщо є ідоли, «іконізація» Сталіна чи Брежнєва, очевидно, що у людей під цими «іконами» буде інше ставлення до сучасності, ніж у людей, які належать до вільного світу», — констатує історик.

«Національно свідома на всю голову»

У 90-х роках на Західній Україні експозиції з соціалізмом масово згортали до кількох експонатів, а то й зовсім ховали у фонди. Відтоді замість аналізування радянщини розповідають про етнографію та історію ОУН-УПА. Ігор Щупак погодився, що це є інша крайність, яких ми маємо уникати. «Історія була такою, якою була. Вона часто неприємна для всiх. Немає жодної спільноти, у тому числі національної, яка була б «білою і пухнастою». Немає ідеальних історичних героїв, які були б авторитетними і поважними для всіх спільнот. Я б відніс до таких деяких діячів культури і духовного провідника митрополита Андрея Шептицького. І то я бачив, як в Одесі розповідали, що Шептицький вітав німецьку армію та вбивав євреїв... Так, німецьку армію він вітав. Тому що сподівався, що вона вивільнить Україну від більшовицького ярма. Так само, як вітала велика кількість на Заході і в Києві. Коли Шептицький усвідомив, про що писав до Папи Римського, що нацистський режим більш кривавий, ніж сталінський, він виступив проти Гітлера, врятував кілька сотень євреїв, українців, яких переслідували, і поляків, хоча тоді були складні відносини з Польщею. І от в Одесі мені кажуть, що в них хочуть побудувати греко-католицький храм, «але в митрополита Шептицького руки по лікоть у єврейській крові». Я такої брехні зроду не чув!» — запевнив пан Щупак.

В одному львівському музеї його вразило, що показували жахи репресивної системи, злочини проти українського народу, при тому не врахували моменти історії, які відбувалися на цій території і були у цьому контексті. Коли пан Ігор звернув на це увагу, екскурсовод пояснила, що не впевнена в правдивості цієї інформації і взагалі це не стосується їхнього музею, який спеціалізується на окремому аспекті історії. Поруч з істориком із Дніпропетровська стояв проректор Українського католицького університету Мирослав Маринович. «Ну бачите, це національно свідома на всю голову», — заспокоїв історика дисидент.

«Українське суспільство досі не розібралося зі своїм минулим. У нас не сформувалася єдина історична свідомість. У багатьох країнах історична пам’ять у різних регіонах відрізняється. Та мусить бути спільна пам’ять. У нас, на жаль, не сформовано гуманітарну політику. За Ющенка велика увага приділялася Голодомору. Але це не об’єднало народ. В Україні є чотири трагедії новітньої доби: Голодомор, Голокост, депортація татар і Волинська трагедія. Усі ці явища пов’язані одне з одним. Ми страждаємо через те, що говоримо тільки частину правди, у нас суб’єктивно вибіркові уявлення про історію», — підсумував Ігор Щупак.