Як ми житимемо після того, що наробили в Україні?

«Ми, українці, іншi, — якось сказав мені український друг. — Невже не бачиш?» Пам’ятаю, що тоді я заперечував: «Дві руки, дві ноги... у чому «інші»? А зараз, мабуть, погоджуся — інші. Тим, хто сумнівається, рекомендую ще раз проглянути хроніку Майдану, без коментарів Першого каналу. Пам’ятаєте, як вони стояли? Декілька місяців, удень і вночі, в люті морози, на барикадах, що обледеніли. Пам’ятаєте, як iз палицями в руках, прикриваючись дерев’яними щитами від куль «невідомих снайперів», вони бігли на цих снайперів і падали убитими? А слідом за убитими бігли наступні й наступні, поки снайпери не розбіглися.

А тепер пригадайте наші майдани. Схоже? Справедливо й те, що нинішня революція в Україні називається Революцією гiдностi. Прогнати злодіїв, що зарвалися, і ліквідувати корумповану владу — справа, гідна людини, не позбавленої честi. Сьогодні ці гідні громадяни України вишиковуються в довгі черги, щоб поїхати на оборону Донецького аеропорту — найважчу і кровопролитну ділянку української вітчизняної війни.

Цікаво, що думають про це генерали російської армії, отримуючи численні зірки та ордени за невідомі подвиги, здійснені на «нікому не відомих» театрах військових дій? До уваги цих доблесних воїнів — тільки-но в Україні великим накладом видали підручник під назвою «Малі рейдові групи: Загальновійськова підготовка, партизанська тактика». Ось до якої реальності готується сьогодні Україна. Це проти нас, російських братів, готується Україна вести партизанську війну. Ілюзій нуль. Думаю, що російським генералам слід не орденами обважуватися, а тугіше підтягнути портупеї. Втім російська пропаганда стверджує, що «ми ні при чому!». Кричить, волає, вимагає: «доведіть!» «де докази»?

Наші вимоги пред’явити докази подібні до того, як вагітна жінка наполягала б на визнанні себе цнотливицею. А від тих, хто заперечує, вимагала б доказів зворотного.

«Доведіть! — кричить вона, напираючи величезним животом. — Хто бачив?! Хто свічку тримав?»

І ми, безумні, кричимо: «доведіть!» у перервах між похоронами своїх загиблих в Україні солдатів. Які нам іще потрібні докази? Скільки ще потрібно солдатських могил, щоб зупинити цей потік безсоромної брехні? Сьогодні рахунок уже йде на тисячі. Згадуючи про своє перебування в божевільні, художник Шемякін розповідав про спосіб, за допомогою якого радянська каральна медицина намагалася зробити душевнохворим його, здорову людину. Технологія була наступна: з сусідньої палати постійно лунав голос, що повторював, як заклинання, одні й ті самi пафосні тексти: «Батьківщина-мати!», «Радянський Союз!», «Вітчизна!». Потім той самий голос, але вже з інтонаціями відрази, починав мерзотно скрипіти, перераховуючи «ворогів»: «Ван Гог», «Матісс», «Пікассо». І так цілодобово.

Нічого не нагадує? Ось, виявляється, де обкатувалися технології зведення з розуму цілого народу за допомогою телебачення і преси. Вийшло. Народ уже б’ється в параноїдальній істериці. У нашій запаленій уяві, кляті піндоси, укрофашисти і жидобандерiвцi виглядають з усіх кутків. Ось і я, махровий жидобандерiвець, кваплюся повідомити свою точку зору хоча б для того, щоб іще один голос просочився крізь істеричне ревiння пропаганди.

Ні, не вірю жодним рейтингам. Не вірю тому, що бачу, якою ціною влада досягає цієї показної однодумності. Дурних обдурили, жадібних купили, боязких залякали, сміливих — у каталажку, а підлі самі в потрібний момент закричали «Крим наш» — ось вам і 85 відсотків підтримки. А решту 15 відсотків оголошено п’ятою колоною, відщепенцями, ворогами народу. Чи це вперше?

Насправдi цими фальшивими рейтингами нас роблять співучасниками злочинних убивств багатьох тисяч людей. Каїнову печатку хочуть поставити на цілому народові. На ста сорока мільйонах громадян. За законом банди кримiнальних злочинців правителі прагнуть свою, персональну відповідальність розмазати тонким шаром по всьому населенню, щоб, згідно з твердженням, що «народ завжди правий», виправдати брудну війну, яку вони розв’язали і ведуть на території суверенної країни. Господи, яких тiльки злочинів не скоювали ім’ям нашого нещасного народу! Але ж Бердяєв iще коли написав, що: «не в народі центр совісті, народ кричав: розіпни його»? І ось ми всім миром, обдурені, сп’янілі кров’ю братів, волаємо «розіпни!», розпинаючи Україну, що ослабла, можливо, в найважчі для її історії дні.

Ну, гаразд, народ-простак, його обдурили, одурманили, звели з розуму, обвели довкола пальця. А ви? — освiченi, духовно багаті, якi прочитали всі книжки? Всі гуманні істини пізнали? У Бога віруючі, дiдько би вас забрав, ви теж вважаєте, що злодій буває правий, а жертва пограбування — винною? І якщо голосно і довго кричати безсовісну брехню про фашизм і бандерівців, то правда не переможе? Може, ви дійсно вірите, що те, що погано лежить, можна безкарно забрати? А якщо самі не віддають, то силоміць? А якщо заперечують, то по пицi? А якщо чинять опір, можна убити і сказати, що це вони самі себе?.. Де ж ви, духовні батьки нації? «Майстри мистецтв», що отаборилися у своїй культурній вотчині, — театрах, газетах, видавництвах, музеях? Чому ховаєте очі? Чому, ганьблячи сивину, бурмочите невиразне в телевізійнi мікрофони?

«Я, бачте, не знаюся на політиці».

У чому тут розбиратися? У тому, що той, хто поцупив гаманець, — злодій. А в кого поцупили — жертва? Велика премудрість! «Доля піклується про те, щоб не було щастя, здобутого ціною злочину» — цей закон природи /читай Бога/, відкрив італійський драматург Вітторіо Альфієрі ще в XVIII столітті. Може хто-небудь спростувати його хоч одним історичним прикладом? Або ми вже не пам’ятаємо, як під вантажем власних злочинів Радянська імперія розвалилася, немов картковий будиночок? Тоді здавалося, що тепер-то ми навченi — та де там! І ось ми знову в тій же злодійській малині. Знову готові рятувати й ощасливлювати сусідні народи методом відбирання територій. Як у фінів Карелію, як у японців Курили. У грузинів — Абхазію та Південну Осетію. У молдаван — Придністров’я. І далі за списком, з ким у нас iще загальні кордони? З Естонією? З Литвою? З Китаєм? Ось уже і до Криму поїхати неможливо, не відчуваючи себе баригою, що скуповує крадене. Чую, чую справедливі докори: хто ти такий, щоб судити цілу країну? Ставити їй оцiнку за поведінку? Може, ще каятися накажеш? Ні, не накажу. Та й не буває жодного колективного покаяння тому, що натовп, дійсно, завжди має рацiю через невблаганну, арифметичну правоту — чи не тому всiляка нечисть намагається сховатися в колективі? Здається, за всю історію людства до загальнонаціонального покаяння піднеслися лише німці після Другої світової війни. Втім грішать одні, а каються, як правило, зовсім інші. Пам’ятаєте такого «іншого» — журналіста-усиновлювача? Кiлька років тому він виступив під час одного з нудотних телевізійних «спілкувань Путіна з народом», назвавши закон Діми Яковлєва людожерським? Національний лідер тоді відреагував.

«Вам подобається, що вас принижують? — обурився він. — Ви мазохіст?..» Додати нічого. Закомплексованому полковникові КДБ, який випадково опинився на вершині владної піраміди, не порiвняти нікчемність політичних амбіцій iз життям дитини. А вже про життя тисяч і говорити не доводиться. Правда й те, що до знаменитих душогубів — Сталіна, Гітлера, Пол-пота він не дотягує, бо там рахунок iде на мільйони убитих. Але й цих тисяч, уже загиблих у розв’язаній Путіним братовбивчій різанині, вистачить на занесення його до списку негідників XXI століття. Список, який сьогодні своїм прізвищем відкриває наш національний лідер, під захоплені оплески обдуреного, сліпоглухонімого електорату.

Жодна ж удова не вийшла на одиночний пікет. Жодна мати, що втратила сина. Ні батько, ні дитина. Ось одиниця виміру нашого рабства — мовчить мати, чию дитину відправили на неправедну, неоголошену війну і вбили, а їй наказали «не виступати, а то гірше буде». Неначе для батьків є що-небудь гірше за похорон власного сина. Але вони «не виступають», мовчать, продовжуючи патріотично ненавидіти укрофашистiв.

До речі, про ненависть — ось достеменна стигма раба.

Ментальний раб завжди кого-небудь ненавидить: господаря, інтелігентів, піндосiв, євреїв, багатих, чорних, геїв. Але більш за все ненавидить раб чужу свободу, чужу незалежність, як ненавидимо її ми, живучи в рабстві. Ненавидимо з тієї ж причини, з якої імпотент, неспроможний випробувати щастя любові, починає ненавидіти жінок.

Мені заперечуватимуть, мені докорятимуть, мені гнівно кинуть в обличчя, що мати загиблого солдата — патріотка і тому з невідомою для мене, відщепенця, гордістю віддає свою дитину в ім’я захисту Вітчизни. Тодi скажiть мені, «відщепенцеві», від кого захищаємося? Хто цей страшний ворог, який загрожує нашій Батьківщині? Українці? Це вони вторглися до Росії? Це вони анексували шматок нашої території і загрожують цілісності країни? Може, вони вже прислали своїх «зелених чоловічків» на чолі з гiркiними, бородаями й тисячами інших заплічних справ майстрами, в нашу Ростовську область і проголосили незалежну республіку? — Маячня! Ні, ні любов до Вітчизни, ні відданість Батьківщині або Русскому миру, нашвидкуруч зляпаному кремлівськими ідеологами, не є причинами цієї війни. Колись Голда Меїр сказала, що війна на Близькому Сході закінчиться, коли араби полюблять своїх дітей більше, ніж ненавидітимуть євреїв. От і все пояснення — ненависть до української свободи привела нас до цієї ганьби, коли Велика Росія з легкiстю відправляє на заклання тисячі синів, приміряючи на себе задушливу палестинську куфію.

А що українці? А українці були і залишаються вільними з усіма своїми майданами, демонстраціями, депутатами-забіяками, злодійкуватими чиновниками, що час від часу летять у сміттєві ящики. З усією тією політичною «двіжухою», яка, через помилки і заноси, рано чи пізно приведе країну не до нашої тухлої, кладовищенської стабільності, а до нормального, європейського, людського життя. Вони, українці, уявіть собі, настільки вільні, що дозволяють собі жаліти і дякувати нам — Росії.

«Путінська Росія зробила нас народом», — несподівано заявив мені київський друг.

І те правда — загальна гірка доля, загальна загроза, загальний ворог — ось що робить населення народом. Більше двадцяти років бовталися, як лайно в ополонці, не розуміючи, як розпорядитися свободою. Без сенсу і мети. Тепер же кожна дитина в Україні точно знає, що на її честь і гідність є мисливці, від яких треба захищатися, а для цього потрібна підконтрольна влада і армія. А для армії — економіка. А для економіки — сучасні технології. Воістину «краща освіта дається в боротьбі за виживання». Може, наша російська біда в тому й полягає, що не завойована свобода не має ціни? Що це така сама химера, як і «спущена зверху» демократія або успадковане багатство? Чи не тому ми з такою легкістю всім світом відмовилися від свободи, що дісталася вона нам на халяву? І не треба нам ні незалежного суду, ні вільних ЗМІ, ні чесних виборів. І взагалі нічого, окрім пайки з панського столу?

Колись невідомий мудрець прорік образливу для нашої ущемленої національної гідності істину: «Що росіяни не роблять, їх усе одно шкода». Справді, і шкода, і страшно вiд думки про те, як ми житимемо після всього, що наробили в Україні? Відповідь, імовірно, така: у нині існуючому режимі житимемо погано, брудно. Брехливим і неправедним життям, яке зневажають нащадки. І закінчимо ми це підле життя без покаяння і причастя в розірваній, розореній країні.

Я верю — поздно или рано

Наступит он, желанный час,

Когда, повергнув власть тирана,

Воспрянет креативный класс.

Когда у гробового входа

С табличкой Enter на стене

Нас примет радостно свобода

И удивится: «Вы ко мне?» 

Ігор ІРТЕНЬЄВ, російський поет,
один iз найвiдомiших представників іронічного напряму
в сучасній російській поезії, живе в Москві та Карміелi

(сайт «Обозрєватєль»)