Кабiнки велорикш розмальованi всiма кольорами веселки. (Фото автора.)
На початку літа троє українських хлопців-відчайдухів почали втілювати в життя божевільну ідею: дістатися до китайського кордону на вітчизняному «Запорожці», а потім «своїм ходом» підкорити азійські країни, що зустрiнуться на їхньому шляху. Свою місію вони виконали і нині вже повертаються додому. Імена героїв — Любомир Крупницький, Андрій Бандрівський, Ігор Маркін. Як ми й обіцяли, пропонуємо нашим читачам шляхові нотатки — враження мандрівників, надіслані нам просто з гарячої Азії.
Російські терени ми подолали без проблем. А вже на казахському кордоні почав виявлятися східний характер. Там усе робиться повільніше, розважливіше й ніхто нікуди не поспішає. Такий стиль поведінки притаманний, здається, всім народам, що живуть у місцях зі спекотним кліматом. Але оскільки я почав освоювати професію водія-дальнобійника, то тепер перше враження про країну в мене складається зі стану доріг. Казахські шляхи спочатку приємно вразили, настільки, що одного разу я вирішив використати всі кінські сили машини і розігнав її десь до 100 км/год. Але дороги, на яких можна було перевищувати швидкість, скоро минули. Тепер якість покриття нам компенсували екзотичні враження від краєвидів, після степів прийшли пустелі та напівпустелі. Одного разу мій денний сон був перерваний схвильованими вигуками Ігоря та Андрія — ми проїжджали повз дикого верблюда. Далі ці дивовижні двогорбі тварини почали зустрічатися все частіше, нерідко нам траплялися джигіти, що гарцювали на конях уздовж шляху. Але не пам'ятаю жодного випадку, щоб кінь був запряжений у воза — у Казахстані таку нелегку місію виконують винятково віслюки. Іноді можна було бачити трагікомічну картину: бугаї-тінейджери катаються на маленькому віслюку ще й підганяють його палицею. Корида відпочиває у порівнянні з цим видовищем.
Їхати було досить спекотно, палюче сонце змушувало нас зупинятися біля чайхани. Зовні — це непримітнi хатинки, розташованi в майже безлюдних місцях, і якщо ти досить довгий час у дорозі, то кращого місця для відпочинку в Казахстані годі знайти. Там можна не тільки випити чаю, а й попоїсти (нам пропонували навіть борщ) чи просто сховатись від спекотного полуденного сонця і поспати. Крім того, у чайхані можна отримати купу корисної інформації від водіїв. Якось, коли мова зайшла про погані дороги і про президентів, нам запропонували відвідати Казахстан через 30 років. Виявляється, там стартує 30-річна програма розвитку країни. Вздовж доріг — маса плакатів із зображенням лева на тлі обрисів Казахстану та незліченна кількість гасел та цитат президента республіки Назарбаєва.
Зайвої напруги і поспіху в подорожі Казахстаном додав нам місцевий закон, що вимагає від іноземців, які перебувають на території країни більше 5 днів, обов'язкової реєстрації. Щоб вкластися в цей термін, ми пожертвували відвідинами особливих у Казахстані місць. Але об'їхати Алмати, колишню столицю, нам не вдалося. Це був змарнований час і гроші — у місті довелося платити штраф за те, що наш старенький «Запорожець» викидає в атмосферу трохи більше CO, ніж це дозволено нормами. На жаль, з нашим бойовим конем довелося розпрощатися на китайському кордоні, так що ми його залишили у прикордонному казахському містечку Жаркент з надією забрати на зворотному шляху.
Не заперечуючи достоїнств Китаю, ми все ж таки прагли потрапити на Дах світу, як часто називають Тибет. Довгий час ця країна залишалася великою таємницею — дістатися туди було майже неможливо. Але й тепер дорога на Дах так само складна, як і сто років тому. Єдина можливість опинитися в Тибеті (принаймні офіційно) — через китайське прикордонне місто Голмуд, де можна купити спеціальний тур. Коштує він 1700 юаней, тобто більше ніж 200 доларів. І хоча в цю суму, крім самого дозволу потрапити в Тибет, входить також ціна квитка в один бік, плата за готель у столиці Лхасі та екскурсії, — як на мене, це все одно надто дорого, особливо якщо порівняти із вартістю китайської візи — 50 доларів. Здається, що такою драконячою ціною на перепустку в Тибет китайці просто хочуть відлякати більшість туристів.
Невідомо, чи потрапили б ми в Тибет, якщо б у Голмуді не зустріли ще одного невдоволеного — Ріо з Японії, який, на відміну від нас, хоч розумів китайські ієрогліфи. З його допомогою нам вдалося домовитися з водієм автобуса і доїхати до Лхаси за 600 юаней. Як виявилося згодом, це була не така вже й вигідна угода: 24-годинна дорога у переповненому двоярусному автобусі з брудними ковдрами, однією піснею у приймачі і цілковитою відсутністю чистого повітря виявилася найсерйознішим випробуванням на виживання з тих, що я мав у своєму житті.
Перше, що вразило у Лхасі — люди із зовсім не китайською зовнішністю, переважно — буддійські монахи. Деякі віталися з нами Hallo!, одразу ж потому кажучи «таші делай», що по-тибетськи значить «привіт», і тисли руки. Ми були вражені, адже так радо нас ще ніде не зустрічали. Більшість тибетців, тих, що старші середнього віку, постійно промовляють мантру-молитву, часто при цьому обертаючи молитовний барабан (схожий на радянську ручну гранату часів Другої світової війни), на якому нанесені тексти молитов та прикріплене щось схоже на хвостик. Кожен оберт цього барабана — це теж свого роду молитва. Тибетці крутять його безперестанно, тому молитва ніколи не припиняється. Барабани більшого розміру можна побачити поблизу храмів та інших священних для тибетців місць. Можливість вільно поспостерігати за традиційними обрядами приваблює до буддійських святинь немало туристів, що, у свою чергу, перетворює такі місця на центри торгівлі сувенірами, найвизначніші з яких — тибетське каміння.
Китайці почали масово заселяти ці землі після 1949 року, коли КНР захопила спочатку західну частину країни, а потім і весь Тибет. За версією китайців, вони визволяли місцевий народ з-під імперіалістичного впливу Заходу. Проте з обіцяної допомоги Тибет отримав мізер, а проведені реформи, зокрема в сільському господарстві, лиш погіршили економічний стан і без того бідної країни і призвели до голоду. У 1959 році невдоволені політикою КНР тибетці підняли повстання, яке було жорстоко придушено, і тисячі людей, особливо монахи, були піддані репресіям. Далай Лама змушений був емігрувати. Разом з ним Тибет покинули десятки тисяч віруючих: частина оселилася на півночі Індії — там само, де й Далай Лама, дуже багато тибетців також осіли в Непалі й Бутані. Проблеми з Китаєм у тибетців були протягом багатьох століть, однак ніколи країна не була у складнішому становищі, ніж зараз, — існує реальна загроза зникнення тибетської культури.
А були часи, коли Тибет вважали потужною державою. Китайські та непальські володарі віддавали своїх дочок за тибетських королів, аби налагодити дружні стосунки. Про величні часи свідчать руїни багатьох фортець, розкидані по країні. Але відомий Тибет здебільшого своїми монастирями. Під час китайської культурної революції, що почалася 1965 року, вони були майже всі знищені. Як не дивно, але багато монастирів та інших культових пам'яток зруйнували самі тибетці, що бездумно виконували накази китайських вождів. З 1979 року починається процес відновлення тибетської культури. Зараз, навпаки, з'явилася тенденція до збільшення кількості китайців у Тибетi, що непокоїть місцеве населення, відповідно існує певна напруга. Якось на ринку, забувши, як по-тибетськи буде «дякую», я відповів по-китайськи, на що почув, що тут не люблять «шє-шє» (дякую по-китайськи). Потім у інтернет-кафе я привітався по-тибетськи — «таші делай», але відповіді не отримав. Виявилося, що там сиділи китайці... Після цього я принципово вітався там з усіма китайцями тільки тибетською.
Пересуватися по Тибету ми намагалися економно, тобто автостопом. Після довгих поневірянь нарешті пощастило. За кермом джипу, що змилостивився над нами, була англійка, котра прямувала в якийсь віддалений монастир. Виявилося, вона з Оксфорду і досліджує буддизм. Але для того, щоб потрапити в країну, жінці довелося збирати величезну кількість всіляких дозволів. Тому тепер — щоб полегшити життя і собі, і людям, з якими вона спілкується, — британська дослідниця придумала легенду, буцімто вивчає винятково тибетські танці.
Останнього дня перебування в Тибеті навколишні краєвиди надзвичайно змінилися. Замість кам'янистих гір, напівпустельних рівнин та замулених річок, ми побачили зелені гори, вкриті лісом (востаннє таке було ще в Росії), вода ж у струмках стала навдивовижу чистою. Такими приємними відкриттями закінчилася наша трохи виснажлива і невиправдано дорога подорож Тибетом. На жаль, Тибет, яким ми його побачили, був дуже відмінним від наших уявлень про нього. Складалося враження, що разом із храмами і монахами звідси зникає давня тибетська мудрість і духовність.
Є не так багато країн на землі, що можуть завоювати вас без зброї. Непал, невеликий за площею, з населенням у два рази меншим, ніж в Україні, вже десятиліттями завойовує серця людей. Можливість споглядати найвищі у світі вершини Гімалаїв чи піднятися до них на повітряній кулі приваблює сюди мандрівників з цілого світу.
Непальської візи у нас не було — ми збиралися отримати її на кордоні. Ця процедура, як мені й обіцяли в непальському консульстві у Лхасі, тривала не більше 15 хвилин. Після заповнення анкет і сплати якогось податку у наших паспортах додалося ще по одній візі. Від кордону до столиці Катманду — близько 150 км. За вікнами автобуса бігли надзвичайної краси краєвиди: бамбуки, бананові та фінікові пальми, кількаметрові фікуси, рисові поля, розміщені терасами на схилах гір. Однак були речі, що насторожували, приміром забагато КПП: озброєні військові, колючий дріт і мішки з піском переконували в тому, що ситуація серйозна. Відразу згадалися повідомлення про захоплення маоїстами заручників серед місцевого населення. Маоїсти — це члени Комуністичної партії Непалу, місцеві опозиціонери і підпільники, що послуговуються ідеологією Мао Цзе Дуна. Багато країн не рекомендують своїм громадянам їхати в Непал, особливо в райони, повністю підконтрольні маоїстам, де урядові війська не мають ніякого впливу. Повстанці хочуть змінити державний устрій країни з монархічного на республіканський (офіційно Непал є королівством, і королівські портрети, крім грошових банкнот, прикрашають майже кожну хату). Часто туристичні стежки пролягають місцями, де орудують маоїсти, тоді, крім плати за офіційний дозвіл мандрувати тією територією, деяким туристам доводиться сплачувати мито і маоїстам. Переважно ця послуга коштує 1000 рупій, повстанці, подейкують, навіть видають чек про те, що отримали гроші. Чув про один випадок. Якийсь турист відмовився платити і погрожував звернутися в поліцію, після чого провів цілу ніч прив'язаним до дерева і заплатив уже чотири тисячі. Новий прем'єр-міністр Непалу пропонує маоїстам частину урядових портфелів. Йдеться також про всенародні вибори, на яких змогли б балотуватися й маоїсти.
До Катманду ми потрапили у «нетуристичний» сезон дощів (червень-липень), тож ціни навіть у самому серці туристичного району Тамель були цілком прийнятними. Це Мекка для мандрівників. У сувенірних крамничках ми побачили, як спритно непальці вишивають найскладніші орнаменти-написи. А в одній крамничці довелося натрапити на нашивки з українським прапором та написом Ukraine.
Гуляючи вузесенькими вуличками Тамеля, постійно мусиш бути уважним, щоб не потрапити під колеса авто чи велорикші. Останній засіб пересування — дуже незвичайний для людей із Заходу, й тому дуже популярний. Деякі коляски виглядають особливо колоритно — розмальовані всіма кольорами веселки, іноді прикрашені живими квітами.
Одним із найцікавіших місць у Катманду, які варто відвідати, є площа Дубар (у перекладі — Палац) — крім королівського палацу, тут багато храмів та ступ (капличок). Ще одна перлина столиці — Мавпячий храм. Назва відповідає дійсності: мавп там справді багато, хоч, може, і не так, як статуеток Будди. Храм розміщений на досить високому горбі, звідки відкривається гарна панорама. Для непосвяченої в основи буддизму людини яскраві враження залишаються саме від спілкування з макаками, а не від самого храму, як не прикро це визнавати. Проте, можливо, саме у спілкуванні з цими смішними створіннями і закладено якийсь глибокий зміст.
Більшість населення Непалу живе в селах і займається землеробством, що в гірських умовах просто подвиг. Поля розміщені на схилах гір, і обробляють їх за допомогою буйволів, жодної техніки не спостерігається. Вирощують там переважно кукурудзу, рис, а також картоплю і бобові. Будь-яке передгірське землеробство було б неефективним, якби не продумана система водопостачання: пластикові труби невеликого діаметру йдуть просто з верхів'я гір, де лиш починають текти джерела. Для зрошування полів настільки чиста вода не потрібна, тому її отримують, просто відвівши русло струмка у потрібному напрямку.
(Далі буде).
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
