Неперекладене (2)*

Східні церкви ведуть свій початок від апостолів, вони користуються сирійськими мовами, дуже близькими до арамейської, якою говорив Христос. Ці церкви були визнані переможною західною (імперською) церквою єретичними на Халкедонському Соборі у 431 році. Від того вони, звичайно, не перестали бути християнськими, не перестали нести слово Боже далі й далі на схід. Розквіт східних церков припав на час патріарха Тимофія, під омофором якого було 19 митрополитів і 85 єпископів. При ньому нові митрополії постали на територіях сучасного Ірану, Центральної Азії, Тібету і Китаю. І несторіанці були лише однією зі східних церков!

Саме сирійськомовні християни зберегли і переклали арабською тексти давньогрецьких філософів, які пізніше були перекладені з арабської латиною. Сам Тимофій на замовлення халіфа переклав арабською «Топіку» Арістотеля; «араб-християнин Хунайн започаткував амбітний проект перекладу грецької класики арабською мовою: роботи Платона, Арістотеля, неоплатоніків, а також медичні трактати Гіппократа і Галена».

Коли Тимофій помер у 823 році, перспективи для його церкви здавалися добрими. Однак сталося інакше. Кілька агресивних халіфів взялися насаджувати іслам, вбиваючи й економічно визискуючи християн; потім монгольська навала і ще гірші масові вбивства Тимура-Тамерлана. Церкви знищувалися, безцінні древні рукописи нещадно палили: в Аміді дванадцять тисяч ченців і простих християн обернені в рабство, а монастирі горіли більше місяця. Оттоманська імперія, толеруючи християн у Стамбулі-Константинополі, вогнем і мечем винищувала їх на сході Малої Азії. Навіть назви міст, які колись були центрами християнського житті і вченості, забулися: Едесса стала Шанлиуфрою, Аміда –Діярбакиром. Але для християн важливо пам’ятати свою історію, навіть якщо вона розгорталася на давно втрачених для Церкви територіях, і робити висновки, аби така історія не повторилася.

* * *

Книга Річарда Родеса «Створення атомної бомби» (Richard Rhodes. The Making of the Atomic Bomb) уперше вийшла 1986-го, а 2012-го з’явилося її 25-те (!) перевидання. Цю книгу я ніколи не тримав у руках, її запропонував мені Kindle (електронна «читалка», тісно пов’язана з мережею amazon), котрий якось знав, що я фізик, отже тема мені близька. І справді: ще далекого 1987-го я прочитав «Горячий пепел» Всеволода Овчіннікова (Москва: Правда), а книжка Мартіна Круза Сміта «Ворота загону для коней» (Stallion Gate) — одна з моїх улюблених. Обидві теж вийшли у 1986-му, обидві про атомну бомбу: перша — документально-детективна (за неї автор одержав Держпремію СРСР), друга — роман.

Книга ж Родеса — фундаментальна праця, в якій детально описані основні фізичні відкриття, що призвели до створення атомної зброї, а також ретельно виписані портрети учасників наукового і технологічного пошуку від Резерфорда, Айнштайна, Бора до Опенгаймера і Теллера. Досить сказати, що покажчик займає 22 сторінки!

Паралельно з аналізом розвитку фізики Родес описує «прогрес» у застосуванні зброї масового знищення: «Найбільш жахливим газом війни, газом, який спонукав Сполучені Штати почати розробку своєї хімічної зброї... був газ, відомий за своїм запахом як «гірчичний». Германці вперше використали його ввечері 17 липня 1917 року, під час обстрілу британських позицій біля Іпра». Дружина німецького хіміка Гарбера, який відповідав за розробку цього газу, вчинила самогубство одразу по його застосуванні.

Деякі критики закидали Родесу, що він надто багато уваги приділив Лео Сцілларду, угорцю, який до деякої міри став «ініціатором» розробки бомби. Проте у книжці є й багато англійців, американців, італійців, німців та інших — геніальних вчених, які чимало зробили для «випередження німецьких і японських учених» у розробці ядерної зброї. Є там і сторінки про Георгія Кістяковського (киянина до 1919 року), який керував у Лос-Аламосі конструюванням засобів підриву плутонієвого заряду (бомба «Fat man» — «Товстун» — була скинута на Нагасакі), а пізніше був радником кількох американських президентів.

Книга «Створення атомної бомби» одержала Пулітцерівську премію в 1988 році, а також Національну книжкову премію США в категорії «нон-фікшн» і премію Американської спілки літературних критиків.

* * *

Книжка Чарльза Маррея «Віддаляючись один від одного. Стан білої Америки, 1960-2010». (Coming Apart. The State of White America, 1960-2010. — Crown Forum, New York, 2013) описує появу у «білій» Америці двох класів, різних не лише за сукупним доходом (найбагатші–найбідніші), а й за сповідуваними цінностями. Новинка негайно викликала бурхливе обговорення, що й не дивно з огляду на таку фразу з самого початку: «Я намагатимуся показати, що розділення на ці окремі класи, якщо воно продовжуватиметься, покладе кінець тому, що зробило Америку Америкою».

Поява багатого — матеріально, а головно інтелектуально — прошарку фінансистів, адвокатів, лікарів, менеджерів вищої ланки, дизайнерів і «спеціалістів з інформації» (найвищі 5% за сукупним доходом на сім’ю — від 199 тисяч доларів на рік у 2009 році) цікава і важлива не високими доходами (Маррей пояснює їх тим, що з кінця 60-х дуже виросла «ціна на мізки», на креативність і т.д.), а виразною тенденцією одружуватися з подібними собі за інтересами й інтелектом, формувати свій стиль життя, купувати житло в одних «мікрорайонах» (англійською це називається neihgborhoods — «там, де живуть сусіди»). Так утворилися «супер-зіпи» (американська статистика ведеться за п’ятизначними номерами поштових індексів — зіп-кодів), де 70-80% мешканців мають університетський диплом, а середній дохід на сім’ю може сягати 300 тисяч доларів на рік.

У той же час в невеликих, в минулому промислових містечках з білим населенням до 30% сімей мають доходи нижче рівня бідності, менше 10% жителів мають диплом коледжу, чоловіки не хочуть працювати (третина не заробляє навіть на прожитковий мінімум), а жінки не хочуть одружуватися і народжують дітей поза шлюбом, щоб одержувати допомогу від держави. До всього, в цих містечках зникає «громадське життя»: участь кожного в різних релігійних, благодійних, професійних, спортивних, любительських об’єднаннях і асоціаціях. А це саме те, що відрізняло Америку від решти світу.

Мої особисті спостереження потверджують те, що пише Маррей про американський «вищий клас» — я бував у «супер-зіпах» і спілкувався там з моїми колегами та їхніми сусідами. Можливо, аналогічне розшарування відбувається і в Україні, але мені не доводилося бачити якихось соціологічних чи полемічних робіт на цю тему. Та й дослідити її в Україні буде набагато важче, зважаючи на повсюдне небажання наших еліт (в дужках і без дужок) декларувати доходи, а також специфічний стан нашої системи вищої освіти (основою наведеного в книзі аналізу значною мірою є інформація про коледжі, університети і дипломи). Втім, якщо книжку Маррея перекласти і видати — це стимулюватиме і аналіз нашого українського буття.

* * *

Чую голоси Андрєя Шарого і Ярослава Шимова вже багато років — обидва ведуть програми на російськомовній «Свободі». Тож був дуже радий купити на «Петрівці» їхню книжку «Корни и корона. Очерки об Австро-Венгрии: судьба империи» (Москва: КоЛибри, 2010). Прикметно, що обидва автори вже багато років (з 1996-го і 1999-го) живуть у Чехії, хоч і народилися один у Росії, а другий в Білорусі, й училися в Москві. Обидва багато подорожували країнами колишньої Австро-Угорської імперії, а Адрєй Шарий устиг ще й кілька років пожити у Сараєво.

Книга детально описує історію утворення, розквіту й загибелі імперії. Від першого Габсбурґа, який посів трон Священної Римської імперії у 1273 році, імператори «збирали землі» — в основному, династичними шлюбами і дипломатичними зусиллями. І зібрали: 1910-го році в Австро-Угорщині існувало 17 адміністративних одиниць — королівств, герцогств, графств і т.д. «На початку ХХ сторіччя 29% особового складу армії складали німці, 18 — угорці, 15 –чехи, 10 — південні слов’яни (серби, хорвати, словенці і боснійці), 9 — поляки, 8 — русини (українці), по 5 — словаки і румуни, і 1% — італійці». Усім цим керувала професійна бюрократія, над якою височів невтомний імператор-король Франц Йосиф. Імперія розвивалася, запрацював парламент, але підігріті Першою світовою війною націоналістичні почуття розірвали «клаптикову монархію» на ще менші клаптики.

Крім семи великих розділів, у яких ідеться про монархів («Корони імперії»), про «Будні і свята», «Штики імперії» і т.д., в книжці є дуже цікаво написані нариси про основні міста (Відень, Будапешт, Прага, Трієст, Сараєво, Львів). Дуже конкретне уявлення про політику і повсякденне життя дають 63 односторінкові міні-біографії підданих імперії — від ерцгерцогів до слуг. Серед них є, звичайно, і портрети українців — Франка, Грушевського, Шептицького і «Габсбурґа-українця» Василя Вишиваного (справжнє ім’я — Вільгельм Франц фон Габсбурґ-Лотрінґен), який обстоював українську справу, був заарештований радянськими спецслужбами у Відні й помер в тюремній лікарні Києва у 1948-му.

Книга легко читається через зовсім відсутній моралізаторський тон і «високочолу науковість». При цьому семисторінкова бібліографія до книги подає назви праць, надрукованих одинадцятьма мовами. Вказаний у вихідних даних наклад теж цілком достойний — 5000.

* Перша частина цього огляду — в «УМ» від 21 лютого.