І без премії лицарі

Усе-таки щось змінилося. У листопаді минулого року, коли Шевченківський комітет оголосив твори, які інституції висунули на найвищу відзнаку України, м’яко кажучи, хотілося вити від люті. Установи, а це Мінкультури, Держкомтелерадіо, Національна академія наук, Національна академія мистецтв, всеукраїнські творчі спілки, Український фонд культури та товариство «Просвіта», яким Президент свого часу надав право визначати кращих, застрягли в рамках «свій до свого» у негативному розумінні цього виразу. Серед кількох десятків прізвищ переважали мало кому відомі діячі культури. Про їхні досягнення навіть у вузькому колі спеціалістів нічого не чули. Дехто потрапив у довгий список, використавши святі для українців слова: «Небесна сотня» та «Майдан».

Та, здається, за Шевченківський комітет вперше не соромно. В крайньому випадку — щодо творів, допущених до участі у третьому конкурсному турі на здобуття премії. Невідомо, з якими емоціями за закритими від стороннього вуха дверима обирали достойних, відсіюючи зерно від полови, та можна спокійно, поклавши руку на серце, сказати, що всі кандидати, хто у більшій, хто у меншій мірі — лицарі.

Єдиний «мінус» — немає однозначних фаворитів, зірок сьогодення, духовних лідерів і безумовних геніїв.

У номінації «Література» другий рік поспіль зустрічаємося з поетом Юрієм Буряком (у 2014-му він висувався з «Амальгамою», цього — зі збіркою «Не мертве море») та Юрієм Щербаком із тими ж романами «Час смертохристів», «Час великої гри», тепер до трилогії додався «Час Тирана. Прозріння 2084 року».

Загалом, Комітет iз чотирьох номінантів мав би зупинитися на поважному 80-річному Щербаку. Читачам до вподоби його фантасмагоричні сюжетні перипетії. Авторські передбачення сприймають як діагноз суспільству, поставлений доктором медичних наук. Однак буковинець Мирослав Лазарук із романом у новелах «Посаг для приречених» або ж Володимир Данисенко з «Грозами над Туровцем» можуть випередити гіганта думки. Днями на презентації Мирослав Лазарук розповів, як його книжкою зачитуються наші захисники на передовій. «Один хлопчина прийшов до мене і каже, що не встиг дочитати «Посаг». Книжка згоріла під Іловайськом. Залишився тільки прадідів молитовник у шкіряній обкладинці», — розчулив членів Комітету письменник. А коли Лазарук завів мову про недобросовісних священиків, ласих до заробітку, голова Комітету Борис Олійник покивав головою на знак згоди. Після презентації Мирослав Лазарук довго обіймався з Іваном Драчем, до якого під час голосування прислухаються. Тепер сказати все важче, хто ж з володарів золотого пера стане найкращим у 2015-му.

У номінаціях «Літературознавство і мистецтвознавство» та «Публіцистика і журналістика» — хоч розірвися. Чого тільки варті минулорічний володар премії Шевельова за книгу есе «Сполохи» Костянтин Москалець і ґрунтовне багаторічне дослідження «Моя Шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання» Леоніда Ушкалова. Або ж двокнижжя «Іван Багряний: нове й маловідоме (есе, документи, листи, спогади, нотатки, факти)» Олександра Шугая та «Де ти, доле України» Левка Лук’яненка. На одному з книжкових ярмаркiв видавець дисидента, який понад чверть століття просидів у радянських в’язницях за ідею вільної України, сказав «УМ», що Левко Лук’яненко в 90-х уже мав отримати Шевченківську премію, але тодішній Президент Кучма не підписав відповідний указ.

«Музичне мистецтво» теж представляють гідні номінанти. Син відомого лікаря-травника, диригент, композитор Володимир Зубицький — нечастий гість в Україні. Він уже багато років мешкає в Італії, бувало, що виступав із концертами раз на десятиліття. Та його фольк-симфонія «Чумацькі пісні» для солістів, хору та симфонічного оркестру варта найгучніших оплесків. Це своєрідне продовження фольк-опери «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича. На думку музикознавців, творчість Зубицького є явищем національно визначеним. Його музику неможливо сплутати з музичною мовою інших народів. До слова, після прем’єри у 2012 році твір одразу ж вийшов «у світ широкий» — запис із концерту розміщено на веб-сторінці ЮНЕСКО.

Викладач кафедри композиції та кафедри хорового диригування НМАУ ім. Чайковського Олександр Яковчук б’є рекорди своїм доробком. На Шевченківську претендують його вокальний цикл «12 сонетів Вільяма Шекспіра», камерні кантати «На перехресті серця», «Перегортаючи життя», «Ти». Загалом він створив опери, балети, ораторії, шістнадцять кантат, п’ять симфоній, три поеми, сім інструментальних концертів та велику кількість інших музичних творів.

Головний диригент Заслуженого академічного оркестру Національної радіокомпанії України Володимир Шейка за концертні програми 2009—2014 років вартує великого «дякую». Завдяки йому маємо понад 10 тисяч записів світової та української симфонічної музики, що були виконані  оркестром і увійшли до Фонду Українського радіо.

Номінація «Образотворче мистецтво» цікава тим, що на неї висунуто двох професійних, проте дуже скромних художників. Це закарпатський живописець Тарас Данилич із циклом «Мій срібний край» та Микола Компанець із проектом «Земля моїх батьків». Для Данилича основна ідея його творів — пропагувати народні традиції етнічних груп Закарпатського регіону через засоби образотворчого мистецтва. Заступник голови Національної спілки художників України Петро Зикунов похвалив Данилича: «Це музейний рівень, і держава має виділити кошти для закупки його робіт у всі музеї України». Ректор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Андрій Чебикін зазначив, що Миколу Компанця знає все свідоме життя: «Радий, що він — мій колега. Дуже яскрава індивідуальність, хоча тихий, скромний, але з характером». Режисер Роман Балаян, який входить у Шевченківський комітет, каже, що «більш інтелігентну, уважну, добросердечну людину в сфері мистецтва я не знаю. Чудовий художник і друг».

Також на Шевченківську претендують два актори за втілення образу Тараса Шевченка. Петра Панчука називають «двійником Шевченка у зрілому віці». Він на всі 100 перевтілився у масштабному проекті Черкаського театру «Тарас». Режисер Віктор Гирич, у свою чергу, зачарував театроманів і прискіпливих шанувальників Кобзаря виставою «Сон» у Київському театрі юного глядача на Липках.

Що ж до кіно, то, як пояснив голова Спілки кінематографістів Сергій Тримбач, у 2014-му, на час висування творів, жодна робота, варта премії, не була готова. Але наступного року за звання найкращої можуть поборотися «Поводир» Леся Саніна, який так і не прошов у короткий список на «Оскара», та скандальне і провокуюче «Плем’я» Мирослава Слабошпицького.

До останнього засідання Шевченківського комітету залишилися лічені дні. Тож можна поспівчувати «журі», якому доведеться серед всіх «дітей» вибирати найулюбленіших.

КАНДИДАТИ НА ШЕВЧЕНКІВСЬКУ ПРЕМІЮ-2015

«Література»

«Літературознавство і мистецтвознавство»

«Публіцистика і журналістика»

«Музичне мистецтво»

«Концертно-виконавське мистецтво»

«Образотворче мистецтво»

«Театральне мистецтво»