«Те, що картин зi «Спецфонду» ніхто не бачив, загальмувало українське мистецтво», — каже на відкритті художник Олександр Ройтбурд (лiворуч).
Як зазначає Юлія Литвинець, у Спецфонд потрапляли полотна і високої якості, і нікому не відомих майстрів, які мають незначну художню вартість. Частина картин належить до мистецтва, яке протирічило партійній ідеології і для радянської влади було як більмо на оці. Однак під арешт потрапляли і просто так. У 30-х роках достатньо було написати листа у відповідні органи, і абсолютно безневинного художника, який комусь не сподобався, автоматично визнавали неугодним. Його «підозрілі» картини відправляли у підвали Худмузею, змотували у спеціальні вали, i тi поступово руйнувалися. Хранительці музею довелося кожну знайдену картину досліджувати і реставрувати. Мистецтвознавець не всі роботи може охарактеризувати. Про деякі картини відомо зовсім мало. Наприклад, на одній роботі на зворотному боці позначено: «Картина Білкіної. Руками не трогать». Хто така Білкіна та як її звати, ніде ніяких даних немає.
Облік робіт вівся в iнвентарній книзі Спецфонду та протоколі, які також представили на виставці. У них абияк, упереміш українською і російською, з граматичними помилками вказано 1747 експонатів, які мали знищити. Це і полотна, і скульптури, ікони, посуд, фотографії та листи. «Причини вилучення» були різні — «формалізм», «націоналіст», «ворог народу». Частину картин провідних майстрів ще у 1987-му вдалося реставрувати і виставити у постійній експозиції НХМУ в залах авангарду і бойчукістів. Нині під час виставки біля кожного «неблагодатного» твору є маркування «Спецфонд».
Однак, про те, що у валах є бойчукісти, Богомазов, Пальмов і Екстер, знали ще у 60-х. Деякі вали вдалося розкрутити тодішньому зберігачу НХМУ Дмитру Горбачову. Таємно він показував полотна українським інтелігентам та іноземним гостям. Згодом про ці картини дізналися у КДБ і Горбачова вигнали з музею. Після цього жоден наступний директор — ні Михайло Романишин, ні Анатолій Мельник, тим паче галеристка Тетяна Миронова — не вважали за потрібне дослідити Спецфонд iз грифом секретно.
Виставка складається з трьох частин. У першому залі експозицію назвали «Війна і повстання». Вона починається картиною Онуфрія Бізюкова «Червонофлотець». Вважали, що полотно ганьбить образ радянського воїна. Тож у 35-му художника засудили до трьох років таборів як послідовника «реакційної школи бойчукізму» та звинуватили в причетності до Української військової організації. Одною з центральних робіт у залі є моторошна картина з покійником на червоному прапорі «За владу Рад» Віктора Пальмова. Із запровадженням основних положень соціалістичного реалізму ім’я художника-авангардиста на довгий час було викреслено з історії радянського мистецтва.
У другому залі під назвою «Сільськогосподарський» працівники музею зібрали успіхи колгоспників. Важко зрозуміти цензорів, які вважали неприйнятними портрет рожевощокої селянки Миколи Попова чи «Збирання помідорів» Івана Падалка. Заступниця директора НХМУ Марина Скирда пояснила, що тут усюди зображені трударі, однак «на той час ці роботи були занадто авангардними». Юлія Литвинець додала, що радянська влада своїх естетичних ворогів знала непогано, тому висилала їхній живопис на Венеційську бієнале. Автори ж тим часом сиділи в тюрмі або були розстріляні.
Останній зал — «Індустріалізація». Тематика робіт, які віднесли у «Спецфонд», здебільшого соцреалістична. Було таке, що на одній виставці картину художника конфісковували, а він у той же час в іншому музеї займався цензуруванням своїх колег. Працівники музею кажуть, що у Спецфонді опинився навіть портрет Леніна. Партію обурила манера та стилістика.
До речі, музейники подбали і про масштабний каталог «Спецфонду», куди внесені всі художники, які експонуються на виставці, а також ті, що чекають своєї слави.
Виставка «Спецфонд» триватиме в Національному художньому музеї до 29 березня.
Художник Олександр Ройтбурд на відкритті виставки ходив із роззявленим ротом. Такого культурного шоку у нього не було останні 35 років. Каже, що на цих творах мали виховуватися мінімум два покоління митців. «Те, що цих картин ніхто не бачив, загальмувало українське мистецтво. Зайві 30—50 років художники замість того, щоб творити щось нове і рухатися вперед, винаходили «велосипед», при тому на основі адаптації закордонних зразків», — висловив своє професійне обурення один із найдорожчих художників сучасності.
На відкритті розсекречення «Спецфонду» раділи всі, тільки не працівники музею. Директорка НХМУ Марія Задорожна того дня три години провела на нараді в Міністерстві культури. Перший заступник міністра Ігор Ліховий дав їй зрозуміти, що місце директора треба звільнити для когось із попередників, адже вона «кадр Януковича». Про конкурс і те, що керувати музеєм може хтось із заступниць, не йшлося. От і не вір у знаки. Тільки-но презентували художників, яких могли розстріляти, тому що комусь не подобалися. А тут погрожують звільнити, бо комусь перейшла дорогу.
Руки геть від музею!
Місяць тому «УМ» надіслала пану Ліховому запитання щодо музейної справи, як він мотивує звільнення директорів музеїв і заповідників і що може сказати про свою щиру підтримку галеристки Миронової на посаді керівника НХМУ, проти якої у 2012-му протестував весь культурний прошарок Києва. Ще у грудні ходили чутки, начебто Мінкульт готує кадрову ротацію у «Софії Київській» (минулого тижня Олену Сердюк усе-таки звільнили), у «Києво-Печерській лаврі» та НХМУ і планує повернути старих і перевірених.
Ігор Ліховий писав відповідь цілий місяць. І лише минулого тижня повідомив «УМ»: «Що стосується моєї роботи у Національному художньому музеї України, то вважаю цей факт окрасою моєї біографії, оскільки прийшов туди на запрошення тодішнього генерального директора Анатолія Мельника, народного художника, багаторiчного керівника, якого згодом було брутально звільнено з музею, щоб заховати факти розкрадання урядовцями Азарова музейних цінностей. За короткий час, разом із колегами, здійснив багато добрих справ, зокрема реалізував одну з професійних мрій — бути координатором такої масштабної французької виставки, як «Нормандія у живописі», можливо, найуспішнішого, принаймні за кількістю відвідувачів та фінансовими надходженнями, міжнародного проекту, із тих, що проводилися в Україні за останні два десятиліття...».
Перший заступник міністра запевнив «УМ», що був звільнений iз музею «за власним бажанням iз 30 квітня 2013 року».
Працівники НХМУ, прочитавши листа Ліхового, аж у долоні сплеснули: «Як ми пишаємося, що він у нас працював! Просто слів немає». І, щоб остаточно не зганьбити «чесного імені» Ліхового, вирішили поки що не говорити правду про колишнього працівника. Єдине, що зазначили, це те, що Ігор Ліховий сьогодні обіймає посаду основного зберігача і хранителя національної культурної спадщини, притому вважає найбільшим здобутком реалізацію «однієї з професійних мрій» — виставки французьких імпресіоністів у «головній мистецькій скарбниці країни».
Працівники музею незлим добрим словом намагаються донести до Міністерства культури: якщо директора буде звільнено і призначено нового без конкурсу, вони влаштують урядовцям «коктейлі Молотова і шини». Мужні дівчата вже мають досвід iз минулої зими, коли під їхніми стінами стояв «Беркут», а вони носили бутерброди і чай творцям Революції гідності.
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
