Юрій Вернидуб: Нікуди не поїду з багатостраждальної Батьківщини

Головний головний біль

— Юрію Миколайовичу, забути про війну неможливо. Та спробуймо почати з іншого. «Дніпро» був на зборах в ОАЕ, «Шахтар» — у Бразилії, «Динамо» — в Іспанії. Ви віддаєте перевагу Туреччині. Там дешевше чи причина в іншому?

— Та й за це дякувати Богу! За тієї ситуації, що коїться в нашій країні, добре, що хоч до Туреччини можемо злітати. Ви ж не порівнюйте можливості нашого клубу з бюджетами «гірників», киян чи дніпропетровців. Водночас Туреччина нам знайома. Це ще один плюс.

— Напередодні відльоту «Зоря» «підписала» атакуючого півзахисника Андрія Тотовицького (4 голи у 16 турах). Але ж ви мріяли про забивного форварда до пари Будківському (ті самі 4 голи)...

— Так я й надалі хотів би бачити в нашому складі «забивайла». А Тотовицький, вважаю, хороше придбання. Непогано себе проявив у першому колі в «Іллічівці». Якщо і в нас буде так прогресувати, точно стане ще класнішим гравцем.

— «Зоря» вміє чудово протистояти грандам, вже традиційно відбирати в них очки, але так нерозважливо втрачати їх у зустрічах з іншими клубами. Це ваш найбільший головний біль?

— Певно, що так. У нас справді непогано виходить битися з лідерами. У цьому чемпіонаті «обікрали» «Динамо» (2:2), «Шахтар» (1:0), «Дніпро» (2:1). Зізнаюся, перед такими поєдинками я навіть зайвого слова не кажу на «установці»: хлопці й так налаштовані, як божевільні. Звідси — й така самовіддача на полі.

А ось про матчі з рівними суперниками такого сказати не можу. Чи то підопічні забагато сил витрачали в матчах із фаворитами, чи не належним чином налаштовувалися... Траплялися й випадки, коли м’яч просто не йшов у ворота. Ніби й непогано граємо, а результату нема...Утім, траплялося й навпаки: суперник сильніший, переграє нас в усьому, а ти забиваєш і не пропускаєш.

Зрозуміло, що хочеться стабільності. Та для цього потрібен досвід. А в нашому складі дуже багато молоді.

— Однак це не завадило «Зорі» 21 вересня вперше обіграти «Шахтар». Чи були ви того дня щасливі? Адже вас так довго звинувачували в «здачі» матчів «гірника».

— Не скажу, що був аж надто щасливий. Був просто дуже радий цьому факту. Команда демонструвала ту гру, яку ми так довго шукали. Хлопці «пахали», і ось результат: спочатку відмінно провели матч із «Динамо», а потім перемогли «Шахтар». Тоді я дуже пишався своїми хлопцями!

«В армії виривали й здорові зуби»

— Юрію Миколайовичу, професійну кар’єру ви розпочали в рідному Житомирі у дуже ранньому віці...

— Так, уже в 17 років почав виступати за житомирський «Спартак» у другій союзній лізі. Спасибі тренерові Валерію Стародубову — при ньому виходив в «основі» і в домашніх, і у виїзних поєдинках.

А ще хотів би подякувати Олександру Горєлову — наставнику, котрий свого часу дозволив мені потренуватися у футбольній секції, навчив самому футболу. На жаль, сьогодні цих двох людей уже немає серед живих.

— А що за історія з армією? Ви справді служили чи так «фіктивно» відбули два роки у львівському СКА «Карпати»?

— Ніякої фіктивності. Перші матчі за «Спартак» (Житомир) зіграв, коли навчався у десятому класі. Далі — повістка, і я пішов до армії. Призвали мене до Прикарпатського військового округу, так опинився у львівському СКА. Майже відразу перевели там до політехнічного училища, і в складі їхньої команди я рік грав у першості колективів фізкультури. Після чого повернувся до СКА.

Незважаючи на футбольні нюанси, два роки відслужив, як належить. Присяга, військова форма, онучі — все, як годиться. Спочатку відбув місяць в «учебці». І на полігон возили, і з автоматів стріляли.

Перші два місяці жив у казармі з усіма строковиками, а потім уже — окремо. У нас були такі спеціальні приміщення: великі кімнати на вісім чоловік, чотири ліжка в два яруси. Але там уже не було звичайних солдатів.

У спортроті ж усі види спорту були представлені: з нами мешкали боксери, баскетболісти, волейболісти, гандболісти.

— А зарплатню ви отримували як військовослужбовець чи як спортсмен?

— Як звичайний солдат: 7 карбованців на місяць.

— У якому званні демобілізувалися зі СКА?

— Молодший сержант.

— Зі службою в армії в багатьох пов’язані курйозні моменти. У вас такі траплялися?

— Якось зуб розболівся. Терпіти далі немає сил. Пішов до санчастини, щоб вирвали. Вирвали. Але здорового! А вже потім того, що спати не давав. І таке трапляється в армії (посміхається).

«Перемагаючи «Спартак», можна було стати мільйонером»

— Після армії життя покидало вас по містах та клубах. Навіть у чемпіонському складі «Дніпра» засвітилися.

— Так, було діло. Але спочатку пішов «на підвищення» — в першу лігу, в нікопольський «Колос». Звідти вже, у 1988-му, запросили у «Дніпро», який саме став чемпіоном Союзу. У міжсезоння пройшов із командою всі збори. Євген Кучеревський претензій нібито не мав, пропонував залишитися. Та я чудово розумів: максимум, що мені світить, — це гра за дубль. До основи тієї команди потрапити було нереально — і чемпіони Союзу, і олімпійські чемпіони! А тут якраз прийшла пропозиція від «Прикарпаття». Там ігрової практики було аж занадто — матчів по 50 за сезон!

— Але ж рівень не той — друга ліга.

— Зате житлом забезпечували. Я ж після армії, у 1987-му, встиг одружитися, а в жовтні дружина Леся народила сина Віталія. Квартири не було. А в Івано-Франківську цю проблему вирішили миттєво.

— Та й там ви затрималися недовго. Погодившись перейти у 1989 році до запорізького «Металурга», ви, певне, не думали, що саме це місто стане для вас рідним.

— Трішки вас поправлю: я їхав не на чужину. Мій батько родом із села Троянди Вільнянського району Запорізької області. Там він виріс, а мама народилася й жила в Житомирі, де і я потім народився. У мене на Запоріжжі й сестри двоюрідні живуть, інших родичів чимало, та й дідусь з бабусею по татові в тому селі поховані.

Утім, звичайно ж, я й уявити не міг, що залишуся в Запоріжжі назавжди. Скільки б потім не блукав клубами, неодмінно повертався. У нас із дружиною там квартира, побудували ще й будинок. У старшого сина — також квартира. І зараз, як відомо, вся луганська «Зоря» змушена базуватись у Запоріжжі.

— У 1990 році ваш «Металург» посів третє місце в союзній першій лізі і приєднався у «вишці» до «Динамо», «Дніпра», «Шахтаря», «Чорноморця» та «Металіста». Ніколи доти Україна не була так солідно представлена в елітному дивізіоні чемпіонатів СРСР.

— Ми були новачками. Але билися з усіма. У першому ж турі вдома обіграли московський «Спартак» — 2:1. Які ж ми тоді преміальні отримали! Разом із зарплатнею в 250 карбованців за місяць близько п’яти тисяч виходило. Майже мільйонер.

З таким же рахунком ми й київське «Динамо» перемогли. Назавжди залишаться в пам’яті також зустрічі з московськими «Динамо» та ЦСКА. І підсумкове 13-те місце — напевне, не найгірший результат для дебютанта.

Команда наша була дуже дружною. І дуже досвідченою, адже багато хто пройшов школу вищої ліги: Юрій Сивуха, Олег Таран, Сергій Башкиров, Антон Шох, Вася Сторчак, Ігор Корнієць, покійний Саша Сорокалєт. Сильна була «банда».

Легіонерські мандри: баварське пиво й «Совєтское» шампанське

— Ви відіграли в першому незалежному чемпіонаті й рушили за кордон. Чому саме до скромного німецького «Хемніцера»?

— Я ще відбігав за «Металург» перше коло наступного чемпіонату, аж раптом виник варіант пограти в Німеччині. Я, Анатолій Мущинка й Олег Головань поїхали. Потрапив до «Хемніцера», він тоді в другій бундеслізі виступав. Це не вищий дивізіон, але рівень пристойний. Та й платили дуже добрі гроші.

— Які, якщо не секрет?

— А що мені приховувати? Зарплата була шість тисяч марок, преміальні — від двох до чотирьох тисяч. На той час, а це був 1993 рік, за місяць набігала хороша сума. В принципі, жодного разу не пошкодував, що ці півтора року провів у Хемніці (колишній Карл-Маркс-Штадт у НДР. — Ред.).

— Нова країна, новий життєвий устрій, навколо чужі люди...

— А я, наче навмисне, у школі англійську мову вивчав (сміється). Та коли перейшов у «Хемніцер», згідно з контрактом, мав вчити німецьку. Півроку тричі на тиждень по дві години займався з репетитором. І опанував. Достатньо, щоб там жити й спілкуватись.

— Звернули увагу, що прапор міста Хемніц — синьо-жовтий, точно такий, як України?

— Ні, знаєте, тоді якось не помітив. Брехати не буду.

— Хемніц — це Саксонія, але, мабуть, баварське пиво тоді куштували? А до нього — сосиски чи варені у спеціях свинячі ноги?

— Звичайно, куштував. Сосиски — дуже смачно. Ніжки для нас —дещо екзотично, ми їх зазвичай для холодцю використовуємо, але теж нічого. А ось пиво — це щось незабутнє. Раніше я його взагалі не пив: якось зробив ковток — страшенно не сподобалося. А приїхав до Німеччини, скуштував — і почав пити. Там гравцям цього не забороняють. А повернувся до України — і знову відвернуло. Все ж таки занадто велика різниця була між нашими напоями та баварським.

— Другий ваш легіонерський вояж, до пітерського «Зеніта», затягнувся на чотири роки. Теж не шкодуєте?

— А чого ж шкодувати, якщо умови «суперові», чудовий колектив, прекрасні тренери. А як забути битви «проти Москви»? І там вдавалося обігрувати «Спартак», ЦСКА, «Динамо», а якщо це траплялося на домашньому стадіоні «Петровський» — це був вибух. Пітерські фанати справді божевільні й до нестями закохані в свій клуб.

Та й місто дуже красиве. Все псував тільки клімат. Висока вологість, сирість, постійні перепади температури. Бр-р... Спортсмени — міцні люди, на мені це не позначалося. А ось рідним моїм доводилося сутужно.

— Ви майже відразу стали капітаном «Зеніта» й були ним до самого завершення кар’єри. Важко було командувати російськими підлеглими?

— Капітан — це насамперед перед тренерами. З їхнього боку до тебе повна довіра, раз уже ти капітан. Щось трапилося в колективі — ідеш до тренера, розповідаєш. Хтось десь щось порушив — знову до тренера, просиш, щоб не дуже карали. А потім вже в самому колективі налаштовуєш на гру.

— У 1999 році «Зеніт» виграв Кубок Росії — найпочесніший трофей у вашій колекції. Ото вже шампанського напилися?

— І не тільки (посміхається). Так привід же який: 55 років «Зеніт» не міг здобути цей трофей. А тут іще й у фіналі динамівців Москви в «Лужниках» обіграли — 3:1. Подвійна радість. Весь Пітер відзначав...

— Ви якось прохопилися, що цілком могли залишитися жити у Пітері. Та й Віталій уже займався футболом у знаменитій школі «Зміна».

— Так, це було цілком реально. І роботу мені в клубі добру пропонували, коли я завершив кар’єру через травму. Та все ж, де б я не був, я завжди повертався до України, до Запоріжжя. Мої друзі Мущинка й Головань залишилися в Німеччині й досі живуть. А я повернувся, хоча теж мав там варіанти.

Не знаю точно, як це назвати, щоб не розкидатися гучними словами про патріотизм... Напевне, це справді така своєрідна любов до своєї країни, до багатостраждальної Батьківщини. Я тут народився, тут мої рідні, тож я звідси нікуди не поїду.

«На бруньках» — смачна. Але в міру»

— Футбол настільки вам дорогий, що ви навіть після інфаркту залишаєтеся «у грі».

— Однозначно! Це на сто відсотків любов на все життя.

— І ви продовжуєте дуже емоційно поводитись під час матчів. А вашу репліку після третього гола «Зорі» у ворота «Фейєноорда» прочитали «по губах» мільйони телеглядачів.

— Повірте, у житті я вкрай урівноважений. А ось під час гри (гучно сміється)... Може, й гріх, але я вже не зможу змінитись: переживаю десь агресивно, десь емоційно.

Зате після матчу швидко відходжу. Адже їду додому, де мене чекає моя Олеся Миколаївна, молодший син Микола. Йому 20 років, він студент Запорізького національного університету. Завдяки їм швидко від усього відключаюся.

— Як ваша дружина сприймає той факт, що в сім’ї — аж два футболісти?

— Гадаю, вона не жалкує. Та й ми завжди намагалися в усьому її підтримувати. Адже нас три мужики, а вона — одна.

— Наскільки ви впливали на Віталика, аби він обрав кар’єру професійного футболіста?

— Чесно? Як тільки він народився, я відразу сказав: буде футболістом! Зараз уже й онук є, Іванко. Сподіваюся, продовжить династію.

— Ваші батьки досі живуть у Житомирі?

— Так, у тому ж приватному будинку, де я виріс. Там я відпочиваю душею. Батькові в листопаді виповнилося 87, мамі вже 84. Через вашу газету хотів би побажати їм здоров’я і ще довгих років життя.

— Біля будинку є й садок, і город. Хто їм допомагає?

— У мене є брат і сестра, які також мешкають у Житомирі. Є дорослі племінники, вони всі й допомагають. А ось я, зізнаюся, всього два чи три рази на рік вириваюся туди, та й то ненадовго. Здебільшого взимку. А якщо вдається навесні, то вже все посаджене й пороблене.

— Житомир славиться своєю «на бруньках». Куштували?

— Звичайно. Смачна! Не буду придурюватися, що категорично дотримуюся «сухого закону». Якщо вихідний або відпустка — приїдеш до батьків, настрій чудовий, то чому б не випити кілька чарок?.. Гадаю, це не такий уже й великий гріх. Головне, знати міру й залишатися в нормах пристойності.

— Якось ваш будинок показували по телевізору. У кадрі промайнув невеличкий собачка. Ваш?

— Ні, що ви! Це друзі в гості заходили, їхня моська. А в мене солідна собацюра — ротвейлер.

— На Січі прізвиськом Вернидуб козаки величали неймовірно сильних людей. Ким із предків-силачів можете похвалитися?

— Своїм покійним дідусем! Батько мого батька — ото був кремезний силач. Тато мій, можливо, й не надто високий, але теж у руках силу добру має. Без питань!

— Свого часу ви були фізично міцним гравцем, Віталик — теж дужий парубок. Це гени чи робота зі штангою?

— Певне, що й гени. Але він дуже багато працює над собою. Чи у відпустці, чи у вихідні неодмінно їздить до тренажерного залу тягати залізо. Навіть мені іноді здається, що це занадто.

P.S. Наостанок Юрій Вернидуб побажав: «Здоров’я, добра й миру! Не тільки моїм рідним, а й усім нам — українцям! Вірю, що все в нас налагодиться, врешті-решт настане мир і ми житимемо дружно».