«Життя розпинало його на хресті»

«Татко був моїм учителем і справжнім другом»

Опізнавати батька в Новоселівку Донецької області, куди перевезли тіло Кабула (це позивний Валерія) бійці, їздила старша донька — 24-річна Катерина Боняківська: «А кому ж іще було їхати? Бабуся всього цього могла й не винести. У 22-річної сестри Маші на руках дворічний син, — пояснює дівчина. — Тяжко, звичайно, усе це пережити. Адже до останнього моменту не віриш, що подібне може трапитися з рідною тобі людиною. Коли на першому блокпосту перед в’їздом до Донеччини у мене почали з’ясовувати, що й куди (бачили ж, що їду з катафалком), я всерйоз зірвалася. Не сподобалося й ставлення до загиблих у морзі — ніякої поваги. Я побачила татка, який лежав на каталці, бинти, відірвану руку... Якась жінка схопила брудну ганчірку і спробувала його накрити. Та я зірвала ганчірку й кинула на підлогу: краще вже нехай усе буде так, як є, аніж накривати татка брудним лахміттям».

— Ви його одразу впізнали?

— 16 жовтня, як завше, набрала татків номер телефону (того дня він спілкувався з Машею, повідомив, що їде на бойове завдання) і дуже здивувалася, почувши чужий голос: «Хто ви? Скільки вам років? Змушений вам повідомити, що ваш батько загинув». Я не повірила: «Назвіть його позивний». На іншому кінці дроту прозвучало: «Кабул». І тут я згадала, як учив мене татко: «Раптом що — запитуй про особливі прикмети» — він підготував нас до найгіршого із самого початку. Я попросила назвати особливі прикмети. Мені відповіли: «Відірвана дещиця правого вуха». Мама розповідала, що, коли я була малою, якось на прогулянці сенбернар друзів нашої сім’ї, якому щось не сподобалося, вхопив татка за вухо... «А татуювання де?» — я чіплялася за соломинку. Почуте лишило мене будь-яких сумнівів: «Від зап’ястя до ліктя зображення дракона»... Найперше ми здали в ломбард усі золоті речі, що були в домі, — потрібні були гроші на те, щоб перевезти тіло батька. Проте таткові підлеглі зустріли мене в Дніпропетровську, допомогли і з автівкою, і з домовиною — ми їм дуже вдячні.

Валерій Боняківський свого часу закінчив вище авіаційне училище, проте льотчиком-винищувачем, як мріялося, так і не став, бо якраз розпався Радянський Союз, знищувалася авіація, тож люди його професії стали нікому не потрібні. Валерій працював електриком, реставрував церкви, малював ікони. А в 26 років, маючи за плечима художню школу, всерйоз зайнявся малюванням. Голова творчого об’єднання полтавських художників «Живопис» Віктор Бондар пригадує, що 15 років тому Валерій прийшов до них уже сформованим художником. Він мав загострене почуття справедливості. Можливо, тому, як тільки-но в Україні почалися військові дії, опинився на гарячому сході у складі добровольчого батальйону «Дніпро-1», а потім — «Правого сектору» і понад півроку воював там. Маючи звання лейтенанта, командував спецгрупою. Це саме Валерієві бійці забезпечували й досі забезпечують коридор до Донецького аеропорту, по якому його захисникам надходить допомога.

«Він був справжнім майстром своєї справи — так можна сказати про татка як про художника. Однак те, що так і не став військовим льотчиком... Мені здається, йому цього весь час не вистачало, — вважає Катя. — Коли татко пішов воювати добровольцем, то настільки змінився! У нього горіли очі. Під час його коротких приїздів усі це помітили. Останнім часом ми стали ближчими одне одному. Татко був моїм справжнім другом. Він і сам зізнавався: «Маша й Марта — мої доньки, а ти мій «кореш».

— Незважаючи на те, що ваші батьки не жили разом, батько завжди брав участь у вашому житті?

— Навіть коли півтора року жив і малював в Угорщині, у кожен свій приїзд першим ділом приходив до нас — із торбами цукерок, мандаринів. Я завжди відчувала його підтримку. Він наполіг, щоб пішла вчитися на художника. Татко також мріяв про вищу художню освіту, проте не склалося. Коли я навчалася і в училищі, і в університеті, багато часу проводила в його творчій майстерні. Він міг і ніч просидіти над картиною, і дві доби не відходити від мольберта. Іноді створював справжні шедеври — таке не кожному дано. Я люблю його роботу «Ісус» — вона настільки енергетично сильна! Тривалий час ця картина висіла у нього вдома, а потім він подарував її Хресто-Воздвиженському монастирю.

— Художній талант у вас, безперечно, від батька. Ваші й батькові роботи — навіть за стилем однакові.

— Ну він же мій учитель. Кожен учень прагне наслідувати свого наставника. У мене збереглися таткові роботи. Дарував їх і Маші, і мамі. Ви бачили на виставці його піони на бежевому тлі — за цю роботу йому пропонували немалу суму, проте він сказав як відрізав: «Я її вже подарував». То був подарунок мамі. Татко завжди мене проштовхував. Якщо намічалася якась виставка, ставив ультиматум, щоб 2—3 картини до її відкриття намалювала. Сам вважав, що художник має створювати свій шедевр від початку й до кінця: не визнавав куплених полотен, які використовує багато хто з митців. Запевняв: поки готуєш полотно — продумуєш саму роботу, вкладаєш в неї душу. Перебуваючи на сході, татко також малював — в основному графіті: скажімо, розмалював укриття від обстрілів. Один із полтавців сфотографував ці його роботи й виставив в iнтернеті, підписавши: «Малюнки Кабула». Останнім часом його картини не продавалися — всім стало не до картин. Коли татко повідомив мені, що йде добровольцем на схiд, я спробувала, було, його напоумити. А він: «Там ведеться справжня війна, я ж тут сиджу без діла». Нині багато хто «косить» від тієї війни. Чую від знайомих: ми, мовляв, відкупилися — заплатили 12 тисяч. При цьому думаю: а якби всі отак? Що б тоді з нами було?

— Як батько відгукувався про цю війну?

— Він не приховував, що влада там наших бійців здає. Татко був проти перемир’я, говорив, що воно тільки на руку сепаратистам. І я бачу, що за час отого перемир’я ряди супротивників значно виросли. Якось татко разом з іншими добровольцями 6 годин тримали оборону визволеної території, а закріпитися не змогли, бо їм так і не надійшла допомога, — і вони змушені були відступити. Одного разу наші бійці захопили в сепаратистів 2 «безпілотники» — татко хвалився, наскільки легше з ними воювати. Отримуючи посилки з чимось, батько завжди ділився з армійцями — казав, що ті напівголодні. Усього цього зрозуміти не можу. Обурює й те, що туди, в самісіньке пекло, кидають 20-річних. Татко передав нам прострочену кевларову каску. Вона мала б захистити, а в результаті металевий штир від контакту з кулею пробив бійцю голову — людина стала інвалідом. Ось такі каски закуповують нашим захисникам.

«Ви спите спокійно, доки ми там стоїмо щитом»

Не може повірити в те, що сина немає серед живих, 69-річна Марія Боняківська. Каже: їй досі здається, що він усе ще воює...

— Сину не щастило в особистому житті: розлучився і з першою, і з другою дружиною. Остання була категорично проти того, щоб моя найменша онука Марта спілкувалася й зі мною, і з Валерієм, — зітхає жінка. — Марта, до речі, також вчиться малювати, відвідує художню школу. Останні 10 років Валерій жив сам.

— Не пустився берега?

— Усього бувало. Не раз витягувала його з того світу... Життя розпинало його на хресті...

— Ви були його янголом-охоронцем.

— Не знаю, чи я — його, чи він — моїм... Коли почалася ця війна на сході України, він просто рвався туди. «Я там потрібніший, — доводив. — А тут — ні: кому потрібні зараз картини?» Хоч його картини розійшлися по всьому світу. Знаю про це, бо понад 10 років сама їх продавала. Якось зауважила, що картин Валерія немає хіба що в Австралії. Аж тут підходять іноземці й купують одну з його робіт. Виявилося, що вони австралійці. Це було навіть смішно. Син виставляв свої роботи в Польщі, Угорщині. У мене запитують, які його улюблені сюжети. Насправді це дуже складне запитання, адже Валера любив малювати все. Є його картини, які не можна зняти, бо вони намальовані на стінах — у багатьох місцях. Останнім часом продавати картини було нікому — мене почало підводити здоров’я, а сам Валерій не міг переступити через гордість. Коли ж картини перестали продаватися, у нього опустилися руки. А коли пішов на фронт, ніби друге життя почав. Приїхав одного разу вночі — ми бачилися лише хвилин 15, поки вантажили для нього та його бійців камуфляжну форму, яку я накупила.

Одягаючи у форму добровольців, Марія Карпівна і свої гроші вкладала, і її подруги (такі ж, як і вона, пенсіонерки) жертвували, було, і по півпенсії. Купувала її в магазинах «Штурман», «Комбат», «Бомба». Там матір запам’ятали й телефонували, коли надходив товар.

«Потім на речовому ринку я познайомилася з однією жіночкою — вона продавала мені ту ж саму форму за значно нижчою ціною, а було таке, що давала й у борг, — продовжує свою розповідь Марія Карпівна. — Одного разу я передала синові та його бійцям 10 пар берців, їх підкинув син художника Сергія Старикова — Олександр. Купувала й бандани, і балаклави — стала таким спеціалістом! Один боєць із Лохвиччини, котрий прибув разом із сином, казав йому: «Я хочу побачити, яка в тебе мати. Не можу зрозуміти, як вона, отримуючи тисячу пенсії, умудряється виконувати всі наші прохання». Валера приїжджав, щоб оформити посвідку про те, що він є учасником бойових дій. У військкоматі в Полтаві йому довго морочили голову і врешті відмовили — відіслали в Дніпропетровськ, де формувався добровольчий батальйон. Утретє приїхав у жовтні, коли йому мали нарешті видати ту посвідку, — тоді ми бачилися востаннє. На прощання син попросив: «Не проводжай. Що ти мене неначе в останню путь проводжаєш».

У передостанній приїзд Валерій Боняківський повертався з Полтави із двома бронежилетами і приладом нічного бачення — їх передала власниця художнього салону «Арта» Юлія Петушинська: то були перші речі, придбані за кошти, виручені від продажу картин полтавських художників на організованому нею аукціоні. Проте добравшись до місця дислокації добровольчого батальйону, Валерій зателефонував матері: «Ти мені пробач, але я без бронежилета: обміняв в одного бійця на автомат. Знаєш, бронежилет тому хлопцю потрібніший — він значно молодший за мене».

«Син розповідав, що навіть зі зброєю в добровольців було сутужно: відстрілювалися від противника часто по черзі, — стверджує моя співрозмовниця. — Коли сепаратисти розстріляли автобус із бійцями батальйону «Правого сектору», котрі їхали на бойове завдання (пам’ятаєте цей випадок?), син мені сказав по телефону: «Я там теж мав бути». Йому не вистачило зброї».

Марія Карпівна запевняє, що кулі сина обминали — хіба ж із такої халепи вибирався неушкодженим. Якось разом із бійцями без жодного пострілу захопили сепаратистський блокпост (ще й трофейну зброю взяли) і утримували потім його майже два місяці. Ви, мабуть, чули інформацію про цей блокпост у теленовинах. Його потім розстріляли з танка — інакше взяти просто не могли.

— Син вижив, коли його машина згоріла. А ще розповідав, що якось їхня група вибиралася з лігва ворога дві доби — за цей час і крихти в роті не було, — ділиться Марія Карпівна іще одним спогадом. — Повертаються, а їх уже поминають. Син привів тоді всіх бійців — жодного не втратив. Підлеглі, коли починають про нього розповідати, плачуть. Знаєте, добровольці — це люди, які пішли воювати не з-під палиці — усвідомлено. Я говорила сину: тебе не хочуть легалізувати — повертайся додому! Валера у відповідь посміхнувся: «Мамо, мені є кого захищати: тебе, трьох доньок, онука. Ви спите спокійно, поки ми отам стоїмо щитом». Що хочу ще сказати? Помітила не тільки я: як тільки по телебаченню когось із героїв покажуть — так, дивись, через якийсь час його вже й не стало. І Валера підтверджував: відбувається полювання на героїв...

— Ви також бачили сина з телеекрана?

— Його раз і вдруге показували на телеканалі «ICTV» за кілька днів до загибелі. Він був усміхнений, сонячний — увесь світився... Чи знала я, що він не повернеться? Знала. І він говорив: «Розумію, що матері не повинні ховати своїх дітей, але ти вже мені прости»... В один із його приїздів мені вдалося влаштувати його зустріч із найменшою донькою Мартою. Тепер хочу, як він того просив, примирити, об’єднати всіх трьох сестер. Того дня, коли син загинув, я отримала від нього посилкою бронежилет, зрешечений кулями. На ньому — надписи від вдячних бійців, адресовані волонтерам. Цей бронежилет зберігаю вдома. Думаю, не за горами той час, коли він стане експонатом музею. Переживаю нині складні часи. Мені хотілося б, щоб усі матері, чиї сини воюють, об’єдналися, аби підтримувати одна одну, щоб таким, як і я, жінкам допомагали психологи... Коли домовину з сином виносили зi Свято-Успенського собору, де його відспівували, люди, які заполонили всю площу, опустилися на коліна. Мене це дуже вразило. Добре, що я все вам розповіла, стало дещо легше на душі. Для мене Валерій живий. Можливо, тому тільки раз була на кладовищі. І хочу, щоб синова могила була останньою, щоб більше не гинули наші хлопці на сході. А виставку в художньому салоні на вулиці Жовтневій, де представлені Валерині роботи, відвідую чи не щодня.

— Маріє Карпівно, для вас уже закінчилася ця війна?

— Ні, не закінчилася. Знаю одного з Валериних бійців, котрий потребує допомоги, — думаю, як його одягнути й обути. Крім того, найближчий друг сина Павло звільнився з роботи й вирушає на схiд, а в нього ж проблеми з коліном — хочеться і йому хоч чимось допомогти. Недавно автівка волонтерів прямувала в зону військових дій, то я передала синовим бійцям пиріжків (сама напекла), варення, а також бронежилети від Юлії Петушинської (із нею домовлявся про це іще сам Валера). Думаю, син здійснив свою давню мрію — стати військовим. Хоча часто по телефону зізнавався: малювати так хочеться...

Тільки добрі спогади про колегу лишилися у Віктора Бондаря, котрий стверджує, що талант у Валерія від Бога. Він був різноплановим художником (у нього є і класичні, й авангардистські полотна), працював у різних жанрах: за що б не взявся — портрет, пейзаж, натюрморт — усе було йому під силу.

«Якщо одну з його картин порівняти з іншою, ви ніколи не скажете, що їх намалював один і той самий художник. Роботи Валерія брали участь як у регіональних, так і міжнародних виставках, розійшлися світом. За ці 15 років, що я його знав, він помітно виріс і був дуже плідним, перспективним художником, — вважає Віктор Бондар, — мав своїх шанувальників. Багато робіт роздаровував, в Угорщині після своєї персональної виставки так і залишив понад 30 картин. До його 45-ї річниці ми, його друзі й колеги, організували Валерієву персональну виставку. Хоч виставлятимемо картини Валерія не тільки до 45-річчя, а й потім — він назавжди залишиться в нашому творчому об’єднанні».